— Куди евакуюємось? — кричала Наталія Федорівна. Де знайдемо місце? Хто нас прийме? — Останній її викрик вирвався вже крізь сльози, вона почала плакати, дивилась на Нестора злобно, сльози текли по її запалих щоках. Але це їй помогло. Поволі, поволі слова її слабшали, витирала очі хустиною, що складалась скорше на ганчірку... Ірина просила її сісти, випити чаю. Відмовилась. — Вибачте, — казала вона, — за турботи. Піду. Я вам вірю, — говорила вона до Нестора.
І вона відійшла. Нестор провів її аж за браму. Було холодно, дув гострий вітер півночі, під ногами сніг, вона куталась у своє хутро, казала, що вона йому вірить, але він не був певний, чи додержить вона обіцянки не ширити паніки.
І дійсно, коли вона відійшла, по короткому часі, маленька комірка Сидоруків, почала наповнятися людом. Очі всіх говорили виразно, що їх пригнав сюди страх. Всі вже знали, що "вони" прийдуть і ніхто не знав, що буде далі. Тікати, розуміється. Далі на захід сонця. У Нестора ніяких аргументів, крім переконання, що треба заховати спокій, не датися в паніку, не вірити татарським вістям, їх сіють вороги, щоб підорвати нашу мораль.
Це не робило враження, було відоме, що "ті" десь там зовсім не далеко, кілька годин ходу, що Тюрінґію їм віддано, що американці зайшли на їх зону окупації і мають вернутися назад. Такі ось вісті. І ніхто не знав звідки вони.
Нестор, одначе, вперто стояв на своєму, запевняв, що це неможливо, бо не логічно, позбавлене глузду. що б не було — спокій. Витримка. Він ось піде, довідається, дасть знати всім.
Люди вірили й не вірили, поволі втихали, поволі розходились... А коли розійшлись, Нестор негайно подався до Синиці.
Синиця жив на західньому краю села. Удвох з юнаком сином, на піддашю невеликої хати; малий ростом, повільних рухів, належав до правління "Організованої Громадськости", з великим стажем сибірських заслань, в минулому, визначний діяч УКП, тобто Української Комуністичної Партії.
Нестор застав його вдома, разом зі сином... Ходив зі заложеними за спину руками по малій кімнатці, курив цигарку, говорив уривно, тон приглушений, у очах вираз змовника, його син сидів у куті біля посудника з товстою в руках книгою.
Звідки він має ті вісті, питав його Нестор. Синиця спокійно підтвердив, що довідався про це від естонців. У них добра організація, в комендантурі мають своїх людей. Совєти сюди прийдуть, але це станеться не завтра, це вже говорить переляк Наталії Федорівни... А за пару тижнів. Так було, мовляв, домовлено на конференції в Ялті, де то Тюрінґію признано за ними.
Що це була за така Ялта? Синиця, Андрій Федорович і це знає. Це конференція Сталін-Рузвельт-Черчіль, у лютому цього року, на якій ділено здобутки війни, де Америку заступала передсмертно хора людина, а її обов’язки виконував такий пан Гісс, дорадник президента і прямий агент Сталіна. Ми перебували тоді в Берліні, нас та так бомбили, що нам було не до Ялти, тому ми нічого про це не знаємо. Німецька преса про це писала, але яка це була преса. У Берліні не було вже ніодної газети. І ось вам несподіванка. І нам прийдеться звідсіль забиратися.
Така ось мова таємничого, всезнаючого Синиці. І нема ради. Можливо, і справді, це була ,,змова", як думає та бідачисько Наталія Федорівна, ніякого попередження, щоб не спугнути жертви і потихеньку передати їх в руки "великого східнього аліянта", якому там віддано багато більше, ніж ці юрби втікацтва... Що для Нестора видавалось неймовірним, бо свідчило б, що Америка, будучи переможною, заняла місце переможеної. Під диктат одного гангстера.
Нестор вражений, ображений, вдарений, він відмовляється в таке вірити, але зараз після цієї розмови, спішить до Наталії Федорівни і всіх переляканих, щоб їх заспокоїти... Не будучи самому спокійним, бо все, що він довідався, видається хоч моторошно-неймовірним, але фактом.
Нестор квапиться, та коли повертав за ріг старої, двоповерхової будови з написом Gasthaus, він почув за собою оклик: — Несторе Павловичу! — Оглянувся — Віра. Стояла за рогом у старому, темному, зимовому плащі, у чоботях і шалику на голові.
— Віро! — викликнув Нестор. — Що ви тут робите?
— Шукаю вас, — відповіла вона, помітно змерзла з почервонілим носиком.
— Не бачите, що ось вернулась зима?
— Я вже вас два дні шукаю. Пройдімся. Потребую поради.
— Ви знаєте, де мій уряд.
На це Нестор не дістав відповіді, його вразив її вигляд, навіть зовнішньо, це не відповідає її вдачі. Стурбовання покривало її обличчя, мов вуаль, її тон настирливо-гнівний.
— Може зайдемо сюди, — вказав він на ,,Ґастгауз".
Віра погодилася, там було порожньо, тьмяно, холодно, столи незастелені, полиці за прилавком порожні. Вийшов старий, круглолиций в окулярах бауер й запитав, чого вони хочуть.
— Щось випити, — казав Нестор.
— Ви, мабуть, знаєте, що у нас нічого немає, — відповів понуро бауер.
— А! Будь що. Аби рідке, — відповів Нестор.
Нестор з Вірою зайняли в куті столик, дістали каламутної рідини з назвою чай, мову почала Віра. — Маю клопоти, — казала вона, — Батько. Розуміється.
— Що там з ним ще? — питав Нестор.
— То ж вертається. І силує мене. До того — довідався про мою справу. Ціла трагедія.
— Говорили ви про це з Сашком?
— Дещо, — відповіла вона виминально.
— Що він вам радить?
— Пропонує їхати з ним. Далі на захід.
— А чи він в курсі усіх тих справ?
— Нн-і, — говорила відтяжливо Віра. — Не думаю здавати звіти з мого минулого. Шкода лиш батька, розумію його почуття, він з цим не примириться ніколи... Мені тяжко йому відмовити, але вертатися, ви знаєте, не можу, й не хочу. Мені там не місце, я втомилася, не бажаю повторяти досвід батька. Поможіть... Може б в з ним поговорили.
— То ж говорив. Не вірю в таку мову... й ніде його не видно.
— Він ще там саме, але збирається до табору.
— З ним говорила така сила, як ваша тітка.
— Тільки не тітка, — заперечила гостро Віра.
— Це ж його улюблена сестра.
— Вони розійшлися... Різними дорогами. Бути управителем таборів Ухт-Печорська і зубний лікар в Празі — не те саме. Їх розбито. Тут треба невтрального, збоку. І треба вміти... Знайти таке слово... Якусь ахілесову п’яту. Ви це знаєте... І можете.
Нестор обіцяв "спробувати". Не вірив в таку місію, але стукатись варто. І вони домовились, чай випито, можна прощатися. За Нестором ще справа Наталії Федорівни.
Лишень Віра не виявила бажання прощатися. Вона, правда, своє сказала та коли Нестор намірився встати, — помітив на її щоках сльози.
— О, Вірочко! А це ж що з вами? — вирвалось у нього.
— А! — хитнула вона головою. — Мені тяжко. Просто не хочеться жити, — казала придушеним голосом, уста її затремтіли, вона одвернулася.
— А! А! Що значить. Ви така молода...
— Саме тому! — перебила його Віра. — Яка це молодість? Каторга.
— Вірочко. Песимізм ніякий лік на труднощі, — говорив Нестор розтяжним тоном, мов би гладив по головці дитя. Він знав. Вона потребує ласки. Теплого слова. І мужньої руки.
— Чого ви мене боїтесь? — ніби вгадувала вона його мислі.
— Чекайте, чекайте, — казав Нестор і присів знов на своє місце. — Перш за все давайте домовимось, що ви не будете боятись себе самої. Прозраджу вам одну таємницю: одного разу людина може перестати боятись себе. Вона оббудеться в собі... Як летун на висоті... Як купальник в незвичній температурі води. Живемо в особливому кліматі... Незвичне напруження. Перед нами багато спротиву... Боїмось. Шукаємо проводу. І враз відчуваємо, що ми досить сильні, щоб протиставитись. Геть милиці. Ми самі! Ми йдемо! Біжимо! Ламаємо барикади! Ура! — казав Нестор пів поважно, пів жартом, дивився на Віру сугестивно.
Віра слухала, здавалось, уважно, хотіла, здавалось, щось сказати, але мовчала. — Ви, Вірочко, — продовжував Нестор нитку своєї мови, — у багатьох випадках, куди щасливіші від інших. Ви здібні, ви не самі, вас люблять. Уявіть собі тих там за мурами "Смерть фашизму"де то, кричи-не-кричи, тобі не повірять, інакше не стояли б у їх брамах ті цербери з наганами... Уявіть їх безвихідність. Положення миші в мишоловці, яку викинуть за хвіст до якоїсь кльоаки.
А ми тут... Ми вільні... Розуміється, довкруги небезпека, але ж це війна. Ми на фронті, перед нами "лютий ворог", ми можемо рішати. Самостійно, незалежно, соборно. Помогти не лишень собі, але й ближнім. Уявіть, скільки це значить, коли в такому вирі, ви не потопельник, а рятівник.
Кажете — батько. Гаразд, батько. Хоче він вертатися? Щасти йому Боже. Він знає краще. Але вам... Ні, ні, ні. Це треба ясно й виразно сказати... І відповідно діяти, — казав Нестор, мов би полком командував, голосом, що не мав заперечення. І, здавалось, хотів знову встати.
— Несторе Павловичу, — поспіхом, мов би вона прокинулась, озвалась Віра і механічно схопила його за руку. — Дуже, дуже вам вдячна. Я все зроблю, що ви скажете. Тільки вам вірю. Тільки вам, — казала вона патетично. Її рука була холодною, Нестор уняв її у свої долоні і тримав так довго, поки вона нагрілася. Віра дивилась, її великі, блискучі, карі очі виразно загорялись ...Факел полум’я у темряві ночі.
Вони ще так пару хвилин мовчазно просиділи, а після того, "Ґастгауз" залишено, Нестор ще провів Віру до краю села, їх настрій вирівнявсь, прощались потиском руки, кокетлива посмішка. ,,До побачення" зі знаком оклику, "до завтра" з двома окликами. Віра майнула крилам і відлетіла.
(Продовження на наступній сторінці)