Не пустувала вона і на цей раз. Початок сеансу призначено на годину п’яту, але хто, скажіть, з порядних дерманців візьме вам отак і побіжить на годину п’яту? Хіба що може якась там дітвора та висока інтелігенція, яка не має чого іншого робити. О п’ятій починається замітання залі, розставляння стільців, а так вже біля шостої починають з’являтися гурти парубків та дівчат і деякі з них наважуються навіть набути квиток вступу, хоча на залю все ще не пускають, бо найважливішої особи цієї церемонії, тобто контрольора, також ще немає.
Але ось вам і контрольор. Відкриваються навстіж двері... Поволі та достойно входить інтелігенція... До них попід руками втискається дітвора. Господарі і взагалі поважні господарські сини та дочки мусять честь знати, фасон показати, не пертися на випередки... Бо ж треба ще й постояти надворі, покурити, щось почути, щось розказати, пожартувати з дівчатами, а коли вже прийде той третій дзвінок, тоді вже нема ради. Треба заходити. Бо і світло ось, диви, згасло і кіно починається.
А там вже в темноті, кучер доктора Федір, розпихає публіку по місцях. — Чого стовбчиш, Ганно? Не знаєш, де твоє місце? Отам! Але як туди дістатися? Для економії площі, стільці розставлені так раціонально, що між ними ледве чи протисниться кіт, а не то людина. Тим більше там он вже сидять інші зухвальці. Але рада є. Можна топтатися по ногах, можна зп’ятися понад голови. Протестів нема. Ніхто за таке не ображається. Звичайна справа. Діти, як і слід, завжди під ногами... Це не перешкоджає дивитися.
А коли вже всілися, — можна й дивитися. 3-заду дерчить апарат, спереду моргає плямами екран. Світло збільшується, зменшується, гасне взагалі, появляється знов. Вириваються наглі звуки. То дуже голосні, а то знов дуже тихі, зовсім хриплі... Якісь барвисті плями... Невиразна мара, щось фантастичне. Звуки переходять в шум. Пригадується сцена з гого-лівського "Вія", перед тим, як має появитися відьма. Шумить, хрипить, мигає і раптом вибух. Є! Великий німецький державний орел. На хвилинку він з’являється і зараз зникає... Щоб за мить знов появитися, ніби він виринає з безодні. І при тому зчиняється галас, з якого, згодом, вириваються окремі зрозумілі слова. Публіка сидить зачаровано, всі переконані, що все це належить також до кіна, а тому ніяких спротивів. Навпаки.
Бо ось уже починається й мова. Зрозумілі українські слова. А також картини. Шведський король Густав відкриває парлямент. Мряковина, з якої, мов з туману, вириваються кінські хвости, колеса ридвана, постаті в циліндрах. Апарат бурчить. Появляється півгола дівчина, яка виробляє на льоду викрутаси... А там он кінські перегони. Біжать з витягнутими шиями коні, зігнуті на них жокеї... За цим, дві французькі дружини грають футбол... Виставка расових собак в Барсельо-ні... В Мадриді, генераліссімо Франко приймає якусь делегацію... А після цього завзятющі бої на фронтах. Ревуть літаки, б’ють гармати, зриваються кораблі, палають будови, біжать люди.
Далі починається фільм. Спочатку догори ногами. Враз гасне світло. За хвилю світло з’являється разом з фільмом... Але щось урвалося. Знов темнота. На цей раз довша. Публіка хоче курити. Там то там мигають огники цигарок. Щоб заповнити порожнечу — пускають пісню. Дехто думає, що це "Гречаники". Відчувається дим цигарок. Але ось знов загарчав апарат і по часі, через димову атмосферу, публіка вловлює постать людини в смокінгу і білій маніжці із старанно причесаним волоссям. При тому, жінки у пишних сукнях, столи, стільці, саксафонова оркестра... Згодом публіка довідується, що це і є той фільм "Я тато", що його було проголошено на плякатах.
— Як вам, Василихо, подобався "Я тато"?
Василиха деякий час мовчить, не може збагнути про що мова... — А! Той фільм! Еет! — і махнула рукою. Коментар вичерпано.
Але все таки в Дермані є кіно. Як там не кажи...
На цей раз ми з Танею пробули в Дермані найдовше. Щось понад три тижні. Нагостилися вволю. Побували в різних, мені пам’ятних, місцях... На Лебедщині, де стояв колись наш хуторець. Тепер це місце не пізнати. Тут були ліси, були сіножаті, текла річка, розлягались стависька, росли очерети, верболози, вільхи, блищали ставки, грюкотіли млини. Тепер лиш голі пригірки, розорений луг, змаліла річка і дуже вбогий один млинок... Порожньо, наго, вбого.
Хотілося б бачити, як це все виглядає тепер, коли пишуться ці рядки. Шістьдесят років після того, як моя родина це місце покинула. Цікаво, як міняється поверхня землі взагалі. А особливо там, де починалось ваше життя. Коли ви появилися на цю таємничу живу плянету з невідомого простору і почали бачити, чути, думати. І де все було для вас відкриттям. Коли ви могли бачити явища глибше і далі, не знаючи цього розумом. Залишаючи в собі глибокий відбиток вражень, які могли опісля мандрувати з вами до кінця вашого життя.
0, так. Місце мого дитинства змінилося до непізнання,
але в моїй уяві воно лишилося таким, яким бачили його мої
дитячі очі. Я міг би відтворити за цим образом кожну його
тодішню деталь. Землі, неба, заходу і сходу сонця, сяйво міся-
ця, дотик роси, вигляд дерев, тварин, птахів. Як і форм ко-
льорів.
На жаль, тодішня моя зустріч з цим місцем внесла багато розчаровання, але на щастя я так мало з того запам’ятав, що воно не змогло зруйнувати запашних, кольорових, багатих образів, відчувань, вимірів, дарованих дитинством.
П
1, як сказано, ми пробули в Дермані щось понад три
тижні. І як довго ми там були — здавалося, що все гаразд.
Ночами, раз-ураз стукались до доктора ранені партизани, він
виходив до своєї амбуляторії й інколи довго там барився,
але днями все видавалося гаразд. Але як тільки ми від’їхали,
за нами прийшла жорстока вість, що туди прибув якийсь
каральний відділ, зложений з різних національних елементів
під проводом німецьких ес-есів і запалив ввесь великиуй ку-
ток Залужжя на південно-східньому кінці села. Було спалено
кілька сотень дворів і вбито шіснадцять людей, яких похова-
но в спільній могилі під Турецьким узгір’ям того села.
зве
І взагалі, літо цього року в тому просторі було особливо насичене настроями боротьби за бути чи не бути. І хто любив дихати такою атмосферою мілітанс, як вимагалось колись "жити небезпечно", або "в шинелі сірій вмерти від гранати" (Ольжич), той міг наситити свої прагнення. Війна доходила свого зеніту. Починалась бійня, різня, погром, гісте-рія. Не було ні фронту, ні запілля. Горіли стріхи Дерманя, Мамина, Тайкур, але й горіли вулиці Бремену, Гамбургу, Берліну... Військові звідомлення подавали не лишень про бої на фронтах, але й про бої на наших селах і полях. Все дихало війною. Жита на полях крили партизан, залізничні рейки зривалися, мов ракети, тюрми вичищувалися розстрілами, вішальниці здобили плоші міст.
Справді, на вазі буття важилася доля плянети. І не гербу-валось засобами, щоб перетягнути шальки ваги на свій бік. Сталін "розпустив" навіть всесвятіший Третій Інтернаціонал, Гітлер проголосив війну "тотальною", Розенберґ роздає вагони орденів заслуженим співробітникам "Ост’Цг, у Вінниці відкривають гекатомби совєтського народовбивства.
"Ворог не знає пощади. Отже, викиньмо з серця всяку лагідність, всяке співчуття і добродушну легковірність. Німецький народ примушено боронити своє життя. Він буде боротися скрізь, де буде для цього потреба. Але в кінці цієї війни його чекає перемога. Наші вороги не хочуть в це вірити. Ми їм це докажемо", — патетично кричав Геббельс у Спортовому паляці Берліну.
І щоб це доказати, міністр зброєння Шпеер жене під землю фабрики "Тигрів", "Мессершмітів", "Фау", закріпачує до них мільйони чужих робітників-невільників, ОКВ-е перекидає дівізії з кінця в кінець Европи, мов футбольного м’яча.
Але після Сталінграду (2-го лютого), могутня недавно армія Гітлера терпить поразку за поразкою. 8-го лютого вона залишає Курськ, 14-го Ростов і Ворошиловград, 16-го бої в Харкові... На короткий час фронт річка Донець — Білгород.
Не краще виглядало на фронтах півдня. У червні цього літа аліянти заатакували Сіцілію, за місяць її було взято, розпочався наступ на континент. У неділю 25 липня детроні-зовано всемогутнього Беніто Муссоліні й інтерновано на острові Понца.
До всього слід додати, що повітряні рейди американських літаючих "супер-фортець", які почалися ще в лютому цього року над простором Великого Німецького Райху, не припинялися ввесь час, ані на один день.
В такій ситуації настрої звиклих до фанфарних тріюмфів німців не були на висоті. Вони нерву валися. І шукали виходів. Пропаганда почала мобілізувати протисовєтські настрої
світу. Відкрито відомі ями Катинського лісу біля Смоленська, в яких було засипано 10.000 розстріляних советами польських офіцерів, взятих в полон без війни 1939 року.
Моя ситуація також ускладнювалась. Мого шефа Арія раз-ураз запитували з райхскомісаріяту, що я роблю під час моїх частих поїздок на села. Він, очевидно, мене завжди боронив, але, не почуваючи себе також певно, почав мені радити — зникнути на деякий час з рівенських вулиць. Тут, мовляв, забагато накипіло пристрастей і один маленький доносик може бути для мене фатальним. Але куди зникнути? От хоч би кудись на захід. Скажемо, до Берліну. Де я міг би відвідати централю ДНБ, познайомиитсь з її людьми і привезти пару фейлетонів з таборів "Ост". Щоб "там" не думали, що я їжджу лишень до партизанського Дерманя, але й до столичного Берліну.
Така пропозиція якраз збігалася з моїми плянами шукати доріг "назад". Моя відпустка до сходу кінчалася і треба збиратися "додому". Без поспіху, без паніки. Спокійно й зрівноважено. Без скарг і нарікань.
(Продовження на наступній сторінці)