Десь у цих днях ми були на прийняттю в директора цукроварні в Бабині Андрія Пивоваренка, 15 кільометрів від Рівного. Було там чимало різних людей, а в тому також німців. Я сидів за столом з гебітскомісаром Рівного — Беером. І коли ми підпили і наші язики розв’язалися, я наговорив комісарові таку кількість "правд у вічі", що боявся чи це мені зійде. Одначе, це якось зійшло. Можливо тому, що й сам комісар починав бачити ту правду, лишень не міг її висловити, а головне не почував себе певно в цій загальній ситуації.
Директор Пивоваренко був добрим українським патріотом і добрим фахівцем свого діла, але мав чимало клопотів на два фронти: з партизанами, які вимагали від нього "солодкого" і ес-де, яке гостро слідкувало за його рухами. Кари за приязні стосунки з партизанами були короткі і без розмов — розстріл, а тому директор намагався "задобрювати" тих і других, як міг. З цього самого приводу було зроблено це прийняття просто в головній залі самої фабрики. Гості гарно бавилися, але вираз господаря не прозраджував радости.
Так. Для радости не було причин. 18 лютого мій нотат-ник натує: "Цей день — річниця прибуття Тані з Києва, ми провели у спогадах про Олену. В її речах знайдено зшиток її віршів, писаних її рукою, знайшли їх фотографії з їх друзями, а в тому також з Д. Д. Як також наші знимки, зроблені під час нашої мандрівки з Кракова до Львова. Знайшли три грамофонові платівки, награні Михайлом на бандурі, які ми одразу, три рази, на їх пам’ять, переграли на нашому патефоні. Мила, дорба, хороша Олено. Шаную твою пам’ять".
А кілька днів пізніше, 23 лютого, в Крем’янці відогралася трагедія нечуваного розміру і значення. Того дня рано, там було заарештовано дванадцять видатних громадян міста і вже того самого дня в годині п’ятій по обіді їх було розстріляно. Між розстріляними були такі наші друзі, у яких ми недавно гостили, як Петро і Ганна Рощинські, разом з їх племінником, сином сенатора Черкавського, Юрієм Черкавсь-ким. Також між тими жертвами був мій давній, ще з часів гімназії, добре знайомий, видатний кооперативний і громадський діяч Йосип Жиглевич. До цієї групи належало ще двох українців — Павло Гарячий і молода дівчина Віра Лебедін-ська. Решта розстріляних були громадяни польського роду, прізвища яких не були нам відомі.
Усіх їх взято, як заложників за якийсь напад, вчинений партизанами на маєтності гебітскомісара Мюллера. Здається, було спалено його віллу, яку він будував в Бережцях біля Крем’яния трудом невільників.
Для нашої незабутньої бабці Ольги Струтинської це було завершенням її несамовитої родинної трагедії. Як сказано, її дочку Марію Черкавську з її маленькою правнучкою Олею, вивезли совєти до Казахстану, її внучку Наталку Білинську ті ж совєти арештували і вона загинула в тюрмі і ось тепер вона за один день нагло і жорстоко втратила дочку, зятя і внука. Старенька, 76-літня бабуся залишилась дослівно сама. Без ніякої опіки... Уявити її горе немає сили. Дві великі, шляхетні, здібні, патріотичні родини — Черкавських і Рощинсь-ких перестали існувати. До цього спричинилися три ворожі окупації: польська, московська і німецька. І в цьому ім’я самодура Франца Мюллера, що прийшов для цього аж з Рейн-ляндії — буде навіки прокляте.
"Страшні переживаємо дні, — нотував мій нотатник з 28 лютого. Надворі ніч — чорна і німа. У тій ночі щось-десь діється. Невідоме, несподіване. Що нас чекає? Згадуються часи "Великої руїни"... Історія найбільших війн древности — Тигру і Єфрату, Єгипту, Картаґени. Згадуються війни Галь-ські, завойовання Америки... Війни релігійні. Хотілося б дожити до кінця, коли люди будуть знов людьми, а не лиш тваринами".
Два тижні пізніше — новий удар. Мій нотатник повідомляє про це обережно: "10 березня. Вечором панахида по Шевченкові. Багато людей пролило сьогодні ріки гарячих сліз, що цього не висловиш"... І знак питання. Ця панахида не була тільки по Шевченкові, а по кількох сотнях в’язнів, розстріляних у понеділок 8 березня у Рівенській в’язниці. Великий собор був переповнений народом. Правив Платон Ар-темюк. Люди стояли навколішках із свічками в руках. "Вічную пам’ять" співали цілою церквою. Обличчя багатьох були залиті слізьми".
Про цю трагедію офіційно газета "Волинь" 18 березня помістила лишень кілька речень: "Кара за вбивство. 8.3.1943 року пробували в’язні рівенської в’язниці втекти, при чому вони вбили одного німецького урядника і одного голяндсько-го вартового. Енергійним виступом сторожі відбито цю спробу втечі. На розпорядження командуючого поліцією безпеки і СД за кару і відплату ще того самого дня розстріляно всіх в’язнів в’язниці".
У місті велике напруження, зустрічні знайомі поняті глибоким смутком. Багато з них стратило своїх рідних. — Скажіть, що буде далі? — раз-ураз питають мене. — Хто може сказати, — відповідав я. Події розгортаються свавільно і нема сили їх стримати в рямцях.
Коли я рано зайшов до уряду ДНБ, там панувала мертва тиша... З верхнього начальства не застав нікого... Всі були на нараді в райхскомісаріяті. Коли я вертався додому, по дорозі зустрів заступника шефа ДНБ Блюме і кореспондента Гартмана. Обидва були розчервонілі й насуплені. На мій запит, що сталося — Блюме відповів: Шрекліх! (жахливо). Будуть котитися голови.
Після цього до райхскомісаріяту нагнали полонених, навезли різного матеріялу, почали вкопувати довкруги будови стовпи і осотувати їх колючими дротами. На вихідних кінцях вулиць почали будувати бетонові укріплення з кулеметними гніздами.
Вечорами, як звичайно, я зустрічався з Германом Блюме. Звичайно говіркий і жартівливий, він був тепер мовчазний. Мій вигляд не прозраджував також радости. Ми мінялися лишень кількома зауваженнями. — Зле, — казав він. — Гірше, ніж зле, — відповідав я на це. — І скажи... Чому вони провокують? — питав він. — Сам знаєш чому. — Але ж вони знають, що ми таке не можемо толерувати, — казав він, маючи на увазі партизан. — Вони це знають, — відповідав я. — Що ж вони хочуть цим доказати? — питав він. — Може те, що вони люди, — відповідав я. — І що ж вони думають перемогти? — питав він далі. — Ти завжди любив дивитися на карту Европи. Тепер он поглянь на глобус. Нічого це тобі не каже? — говорив я. — Нам не треба, щоб нас любили, а щоб нас боялися, — вирвалось у нього старе його твердження. — Але може і таке статися, що вас не будуть ані любити, ані боятися, — казав я. — Зрештою... Знаєш... Від мене це не залежить... Ані від Пюца... Ані навіть від Коха. На це є вища воля, — казав він на закінчення могіи.
До речі скоро після того, Герман Блюме прийшов до мене вечором і дуже сухо і коротко заявив: — Знаєш. Узавтра я відходжу. їду до Райху. На завжди. Отже, допобачення... Хто зна, коли і де. — Другого дня його кімната залишилася порожньою. Його відхід не був для мене зрозумілий і лишень гень пізніше я міг довідатися, що з України почали забирати всіх відповідальних урядовців з прихильним наставлениям до місцевого населення. Окупантська адміністрація мала бути неприступна, безоглядна, ворожа. Герман на таке не надавався.
Але його кімната не довго лишалась порожньою. Вне-довзі її зайняла одна молода, цікава жінка з Кельну на прізвище Кляра Уїнь, яка працювала в так званому емісійному банку для України.
Напруження в місті ввесь час зростало. Інколи ночами, невідомо чому, зривалася кулеметна стрілянина, днями часто зчинялася несподівана тривога. Мовляв, десь там "з’являлися партизани", дармащо їх ніхто не бачив. У страха очі великі, бо слово "партизан" почало вживатися, як пожежа чи динаміт.
Особливо своєрідним видалось того року святкування Шевченка в неділю 14 березня, в годинах пообідних, в залі кіно-театру "Де-Лі", на якому я мав доповідь. Довга, з підвищенням до заду заля вщерть набита народом. Настрій молитовно взнеслий. І враз, перед відкриттям сцени, до залі увійшло щось з п’ятьох німців в уніформі цивільної поліції. Публіка була цим надзвичайно стурбована, це виглядало на облаву, саме тепер ловили людей і вивозили до Райху на роботу. Люди заніміло сиділи на своїх місцях і напружено чекали, що буде далі. Поліцаї крутилися спереду, пішли за сцену, до убиральні, щось там шукали і це тривало.
Я сидів у першому ряді, біля мене сидів голова "Просвіти" Кибалюк, нам це дуже не подобалось і треба було це вияснити. І тільки я встав, щоб це зробити, як у той самий момент зірвалась на ноги мало не ціла зал я. І здавалось, що люди почнуть утікати. Я швидко зайшов на сцену, знайшов лейтенанта поліції і запитав його, чого їм тут треба. Виявилося — нічого особливого. Учора вони мали тут імпрезу і залишили якісь речі. І ось прийшли, щоб їх забрати. Я сказав, що тепер ми маємо тут нашу імпрезу і вони нам заважають. Вони обіцяли скоро відійти.
І дійсно, по короткому часі вони відійшли і наша програма почалася. Відчувався настрій релігійної єдности. Зливались во єдино серця й душі. У цей час між нами вже не було "ізмів" чи "івців". Ми були міцно злиті почуттям спільної долі і незломним бажанням боротись за наше право на життя і на смерть. Байдуже, які б сили проти нас стояли.
Формально про це свято газета "Волинь" у тому ж числі, де повідомлялося про "кару за вбивство", писала коротко і загально: "Шевченківська академія в Рівному. В неділю... старанням окружної "Просвіти" відбулася академія пам’яті Тараса Шевченка, яку відкрив святочною промовою голова "Просвіти" Н. Кибалюк. Відомий український письменник Улас Самчук виголосив реферат, в якому всевичерпуюче висвітлив життя і творчість Шевченка та його титанічне значення для українців усіх часів і по всій землі — що, властиво, в найбільшій мірі спричинилося па глибоко-урочистий зміст академії.
Також і інші точки академії, як пісні, виконані просвітянським хором під керівництвом п. Листопада, деклямації пп. Щербань, Поліщука, Зіми та сольоспіви п. Поліщука, були підібрані і підготовлені добре, що в загальному дало хоч і скромне, але гідне та щире вшановання пам’яти великого поета".
(Продовження на наступній сторінці)