Така замітка не могла дати настроїв тих днів. Розуміється, що всі тодішні імпрези відбувалися за дня. Із заходом сонця життя на вулицях міста для цивільного населення вимирало, могли рухатись лишень військові і невелика кількість цивільних, які мали для цього окремі дозволи. Особливо гнітило почуття непевности за своє життя. Зо всіх боків приходили дивовижні вісті. У цей час я дістав вістку про розстріл мого молодого друга Герася Соколенка, яка вдарила мене дуже болюче і під враженням якої я довгий час перебував ).
Приходили і лагідніші вісті. Ось, наприклад, лист з Варшави від Євгена Маланюка. "Дорогий Друже! Вашого листа — листівку, датовану 3.2.43 одержав позавчора. Як завше — була то велика, хоч і болюча радість. Маю враження, що Ваші листи, назагал, доходять. Отже, пишіть як найчастіше. Шкода, що Ваші репортажі не вийдуть книжкою: невже ж видавництво в Кракові (чи у Львові) має такі обмежені можливості? Вони надійно пишуть мені, що "Вибір поезій" — вийде, вже й рукопис зладили, вже й проредагував я. Але не знаю, що з того вийде. Турбує мене, що не маю* вістки (вже з півроку) від редактора (Мається на увазі Донцов. V. С.). Може Ви що чули? Справтесь у Підгірських, де певно є (його) дружина. Ви пишете, що у Вас можна відпочити? Мені аж дивно, що таке дієслово взагалі існує. V мене таке враження, що я стало перебуваю в стані високої електрифікації. Хворіє мені син, для якого варшавське підсоння є убійче. Біда з бюджетом. Родинний човен "то виринає, то потопає" у цих хвилях "остдії". Але є щасливі люди, як Чижевський чи Антонович (він мас на увазі Михайла, сина Дмитра Антоновича. У.С.), що можуть в тиші бібліоетки робити щось пожиточне для батьківщини, що правда, дуже майбутньої. Чув, що О. Бурк-гард дістав лекцитат у Пражськім університеті. Теж щасливий, аж до заздрости.
А я по старому сиджу над проектами й кресленням до пізнього вечора. В неділю сплю майже цілий день. Почав був поему "П’ята Симфонія", але не можу далі. Немає на те нервів. Бідна література. Ніколи не думав, що самота моя може бути аж такою метафізичною. Й тортурною. Міцно обіймаю. Ваш Є. Мал. Коли є можливість, вишліть трохи 1) сала й 2) меду (для сина). Вибачте за таке безцеремонне прохання".
Маланюк тоді мешкав — Варшава, Норд-зюдалле 159. Листи, звичайно, відкривалися цензурою, на конверті лишалася синя смуга хемікалій. Я, було, писав йому про можливість у нас відпочинку для нього, але ось політичний клімат так нагло змінився, що про відпочинок не могло бути й мови. Про що я не міг йому навіть писати, саме з огляду на цензуру.
У нас тоді почали вже ловити людей на вулиці, або вдома і вивозити до райху на працю. Одного ранку, коли ми ще спали, до нас застукали трьох людей у якихось дивних сірих уніформах, перевірили наші документи і забрали Таню. Було зчинено великий протест, натиснуто на всі доступні нам пружини влади і Таню випущено. Але з "господині дому" вона стала "секретаркою редактора ДНБ" і я мусів кожного місяця підписувати її робочу картку та виплачувати їй платню.
При цій нагоді слід пригадати про ще один атентат, на цей раз на мою незалежність. Одного вечора до нас застукало двох молодих людей, які заявили, що вони "з лісу" і хочуть говорити зо мною. Вони мали завдання мене повідомити, що за інформаціями їх розвідки, мене має арештувати гестапо, а тому вони радять мені залишити Рівне і відійти на село. Вони пришлють за нами підводу і відвезуть у безпечне місце.
Не було можливости перевірити ідентичности цих людей, ані вірогідности їх інформацій. Я сказав їм прислати таку підводу за два дні, тим часом я вдався до Apio за порадою. Той сказав, що коли я не чуюся тут безпечно, він дасть мені офіційне відрядження на село, щоб написати певну кількість фейлетонів для ДНБ, побути так деякий час, а тут він перевірить мою справу і дасть мені про це знати. Вразі справжньої небезпеки, я зможу вибирати собі вихід, який вважатиму за кращий.
І ми так зробили. Секретарка настрочила мені ліричний документ на відрядження, із села прибула по нас підвода і ми поїхали до Дерманя.
Y Дермані на той час не було спокійніше, ніж у Рівному, це вже був партизанський терен, ночами тут бували упів-ці з лісу, а днями ес-есівці з міста. Недалеко звідсіль у Мізо-чі німці мали свою залогу і раз-у-раз робили випади на села, особливо на Дермань. Ми з Танею зупинилися, розуміється, у доктора Мартинюка. Мій нотатник з 31 березня про це каже: "Дермань. Переживаємо неймовірні дні. Все населення стероризоване. Арешти кожного дня. Учора з’явилися німці в супроводі мадярів. Люди втікали, куди лиш могли. Заарештовано одну родину. Почуваюся погано".
І справді, як можна було добре в такій атмосфері почуватися. Ми жили в доктора. Він був керівником районової лікарні в Мізочі під контролею німців, а наніч приїжджав додому, де сливе щоночі приймав ранених партизан. Довідайся про це ес-еси, це значило для нього смерть.
Деякою розрадою для родини доктора була наша тут присутність. Моє знання німецької мови, моя посвідка з ДНБ, могли помогти багато. Селяни також радо нас тут бачили. Ми помагали розраджувати їх постійну паніку, вносили між них трохи безпеки. Партизани були також вдоволені, що нарешті їм пощастило викурити нас з Рівного. А щодо мене, то було добре, що я міг бути між нашими людьми в час їх великого лихоліття.
Але все таки я не мав наміру лишатися тут на постійно і при першій можливості ми думали вертатися назад до міста. По кількох днях перебування в Дермані, Таня виїхала до Рівного на розвідку і в короткому часі ми дістали від неї таку характерну для тих часів нотатку: "Мій любий, вчора Дер-мань — сьогодні Рівне. Була в ДНБ, говорила з А. Він передає тобі привітання і вважа6, що стало так спокійно, що він сподівається скоро побачити тебе в Рівному. Говорила з Мучинським. Люди кажуть, що це була провокація... Це ви-чувається також, коли пройдешся, наприклад, головною вулицею — повно народу, навіть вже перестали ловити.
Чи надовго — невідомо, але поки що так є. Була в Ки-балюків, не застала його вдома, але говорила з його дружиною. Те саме. Зустріла Андрія М. — він тількищо приїхав, але цей повний підозріння. Можливо, це заспокоєння, щоб люди перестали боятися і залишили обережність. Це його особисте враження. Не знаю, все можливе, але поки що спокійно. Приїджай... А там, як щось — так ми знов виберемось на виправу"... А далі йшли господарські вправи, прикметні для тих днів: "Уласику, треба замінити на сало, або на масло ті рушнички, — вони у тебе в куфрі. У Рівному зараз дуже з цим трудно. Грошей не хотять орати. Передай пані Марусі, що дріжджі можна дістати тільки за яйця. Вісім десятків за пачку. На жаль, у нас не було стільки яєць і тому не могла їх купити. Оцту також нема. Передаю тільки трохи капусти і огірків"...
Таке реалістичне посланіє надало мені відваги і я вирішив вертатися до Рівного. Свято Благовіщення у середу 7 квітня ми ще відсвяткували цілою Мартинюківською родиною на їх хуторі. Видавалося довкруги мирно, ніяких татарських вістей... Ми гостювали, фотографувалися, а на другий день старий Михайло вимостив воза і не кваплячись, господарським кроком, ми поїхали до моєї Каносси. З тією тільки різницею до Каносси справжньої, що я не думав наслідувати імператора Генриха IV і просити у кого-будь вибачення.
У Рівному справді виглядало ідилійно, але поза Рівним творилися діла пекельні. Мій нотатник з 13 квітня стереотипно каже: "Вдома застав купу листів. Довідався в редакції, що оголошено конкурс на статтю про вигоди, які має український нарід від звільнення від большевизму. Нагорода: два тижні подорожі по Німеччині і німецькі споживчі картки. Сьогодні довідуюсь, що минулими днями Дермань навідала карна експедиція. Запалили село від сходу і полудня".
Там же в редакції я зустрів Андрія Мисечка. "Під секретом" він мені признався, що був "у лісі". І багато там бачив. І був весь захоплений. Ми стояли з ним в коридорі редакційної будови, де було зложено багато роль газетного паперу. — Цей папір, — казав він, має піти також до лісу. Там організують видавництво. Бракує тільки вас. Повірте мені... Там склади зброї, амуніції, харчів... А настрій — горою. Ось тільки москалі і німці розторощаться, а тоді прийде наш час. Українська армія стоїть напоготові.
На ці його ентузіястичні інформації, я йому відповів: — Знайте, пане Андрію... У наш час не рекомендується сповідатися про те, де я був і що робив.
— Але ж, Уласе Олексовичу. Ви про це мусите знати, — казав він.
— Ніхто про це не мусить знати. Ані ваша рідна мама, — відповів я на це.
— Але ж ми маємо до вас довір’я, — боронився він.
— Тут справа не в довір’ю, а в засадах конспірації. Це не є забавка. Це гра зі смертю.
Прекрасні, щирі, наївні хлопці, для яких загравання з огнем творило особливу насолоду... За що багато з них поплатилися життям... А в тому також і сам Андрій Мисечко.
Надходило свято Великодня і нас знову кликали до Дер-мання. Мовляв, наша там присутність спричиниться до від-пруження настрою, витвореного після останньої навали карних відділів... Вже в середу напередодні Страстей за нами заїхала підвода з Дерманя і ми поїхали. Розуміється, і на цей раз я мав в кишені відрядження Apia, який мене прекрасно розумів і йшов мені завжди на руку.
Була дивна погода. Суха, майже гаряча з рвучкими схід-німи вітрами. Дороги висохли і почали вкриватися пилюгою. По городах починалися весняні роботи. Потрібно було дощу.
(Продовження на наступній сторінці)