І нарешті, тут у Львові я вперше зустрівся з Тодосем Осьмачкою. І також в клюбі. З його листів можна було уявити приблизно його ментальну подобу, але при зустрічі це ще більше унаочнювалось. Фізично здоровий, високого росту, з правильними рисами лиця, але в його попслясто-сірпх очах було виразно помітно тривожну скорб... А одночасно гнів. Він ввесь час усміхався кривою усмішкою, так ніби він кпився. Його голос був високий, тягучий, співучий, однотонний... Його вислови були незвичні, надумані, часто примхливі, дуже несподівані. З ним треба було бути обережним з мовою, шоб не злякати його довір’я. Він не мав постійного мешкання, до людей був упереджений, у всьому вбачав недобрі наміри, перебував у стані постійного невдоволення.
І жив тільки своєю творчістю... І був нею так абсорбований, що не сприймав нічого з творчости його колег. Казали, що свого часу він дружив з Григорієм Косинкою, але тут по цьому боці він міг лишень мати до когось тимчасове довір’я, але ніколи дружби.
Тоді він був увесь захоплений задумом величезної віршованої медитації, яку він назвав "поемою" та поділив на 23 пісні з 628-ми віршами, під загальною назвою "Поет", побудовану за взором "Божественної комедії" Данте... Потріпаний рукопис якої він нерозлучно носив при собі у потріпаній теч-ці і при кожній нагоді намагався читати її мало не кожному зустрічному... Та дуже нарікав, що його не розуміють і що не було дивним, починаючи з самого заспіву:
О, горе, мрійнику, тобі без мір
і гріх без прощення в кожнім разі,
коли ти, склавши геніяльний твір,
його громадській віддаєш увазі:
бо з тих часів, як ночі повні зір
і дурень вищає на перелазі,
потрібні натовпові самогін,
москаль — на хліб і любов — загін.
Таке віршування не дуже піддається зрозумінню, де слово "опрощення" треба читати, як немилосердя, або непростимість, а всі решта слів це лиш небулярний афронт гені-їльностн, звернутої до дурнів на перелазі. Признаюся. Належу також до тих, що цього не розуміють.
Одначе, починаючи тими листами, які він писав мені до Рівного і гень аж до нашого вимандру за океан, ми втримували з ним близький, по своєму "дружній" контакт. Одного разу він навіть деякий час у нас мешкав... Але останніми роками перед його смертю, гонимий жорстоко своєю недугою, він відмовив і мені своє довір’я. Чого не можна брати йому за зле.
Тоді також у Львові ми мали цікаву зустріч-вечірку... Святослав Гординський був її промотором. Патриційна родина Гординських користалась у Львові великою популярністю і гостити у них було для нас приємністю. Були там обидва корифеї львівського театру Блавацький і Гірняк, появився модний тоді Юрій Косач, не бракувало старого друга Ростислава Єндика, ані редактора Юрія Стефаника, а додавши до цього Любченка та Маланюка і вийшла направду "кумпанія не велика, але чесна", як це каже пісня. Бракувало в ній хіба Тодося Осьмачки, якого було запрошено, але який не появився.
За вечерою було спожито, як кажуть поляки "напоюф вискокових в більшій кількості, а тому язики більше розв’язалися, таланти розгорнулися свавільніше, полилась повінь віршувань та дотепів, а після все обернулося в суцільний форум дискусій, філософії і взагалі реторики бурхливого вислову і за цією словесною метелицею, як одна мить, промайнула гарна літня ніч, так що коли ми вже до краю вичерпані почали метушливо висипатися на вулицю, там вже було повно сірого ранку.
Після цього годилося піти додому і віддати якусь данину богу Морфею, але не завелику, бо вже на десяту годину ми домовились (Маланюк, Любченко і я) на сніданок в одній кавярні і добалакати недобалакане за минулу ніч. Для Маланюка — Любченко це перша зустріч із живим свідком хвилюючих двадцято-тридцятих років України Харкова, за якою він колись уважно стежив і яку добре знав. А також зустріч з тамтією Україною взагалі. Бо коли він, двадцять п’ять років тому вимандрував звідти разом з армією УНР, він вже ніколи не ступив на ту землю і став носієм та символом України-іредента, якої там найбільше лякалися і намагалися випекти її гарячим залізом своєї окупантської практики. Він був речником України-мілітанс висловленої, як він казав, "стилетом і стилосом".
Хоча за останні роки Маланюк не був уже тією динамічною категорією, яка підсказувала, що "Як в нації вождів нема, Тоді вожді її поети".
Роки Праги і Варшави, роки миру, задовілля робили своє... Час невблаганно притуплював гостроту відчувань і злагіднював гіркоту цикути. Він любив мед, сваволю жіночої усмішки, лінію елегантного одягу. Його зір був звернений до країни Сібаріс, яка в Европі заходу почала надавати тон людської поведінки.
Не діє яд, колись страшний, Згасає рух в безкрилім тілі, Що снить про історичні сни У історичному безсиллі.
— признавався він у хвилини туги за минулим.
У цей час його гіперборейство далі Львова не сягало. Він почав також надто обережно ставити кроки, вибираючи найпевніші місця і напускаючи на себе найневиніші міни виразу, підписуючи навіть свої писання тільки Є. М., "щоб не колоти комусь очей". Коли ж йому казали, що це нагадує відому тактику маскування відомих безкрилих птахів, він міг ноншалантно відповісти: — О, ні. Це має своє значення. — Розумій, — що він відмовляється провокації противника навіть своїм повним іменем.
Дармащо це було відчаяно безнадійне підприємство. Бо ворог і так добре його знав, а до того він раз-ураз виривався зі свого закаптурення і атакував ворога з "відвертим заборолом" за гаслом "ой, чи пан, чи пропав".
І тепер Любченко був для нього чимсь намацальним "з тамтого боку". Бо ніхто, як Маланюк, не слідкував так за всім, що там діється, особливо в царстві "стилоса". Ані Тичина, ані Бажан, ані всі інші музослужителі того завороженого простору не були для нього таємницею, він не тільки їх читав, він їх пронизував своїм зором і висмоктував з них їх поетичні соки, якими не раз живився. А тому розмов між нами було багато...
Того ж дня, під вечір, ми мали ще одне пам’ятне прийняття в редакції "Нових днів", на якому, крім вчорашньої когорти Гординських, були ще Володимир Кубійович, Кость Панківський, Іван Німчук, Микола ІІІлемкевич і кількох молодих співробітників. Цікаво, що ці товариські прийняття відбувалися без жінок, що визначало їх тон і стиль. Ближче ділове знайомство, аніж розвага... Прогуторили там годин зо три. А день закінчили в театрі, не пам’ятаю вже на якій виставі.
До Кракова я виїхав аж у понеділок о годині одинадця
тій вечора, ряд знайомих зупинок, як Перемишль, Ярослав, Тарнів проїжджалося за ночі, а в Кракові був на ранок, снідав у якомусь ресторані на Плянтах і після пішов шукати відділ ДНБ, знайшов його і роздобув потрібні мені на райх різні папери, як харчові картки і таке інше.
Краків у цей час був значно тривожнішим, ніж тоді, коли ми гам перебували три роки тому. Відчувалось більше занедбання і втоми. Я потрапив було навіть у якусь вуличну облаву, де ес-еси хапали людей, пакували їх до вантажників і вивозили не відомо куди. Люди несамовито, хто куди міг, втікали... Крики, верески, біганина, постріли. Мені також прий-шлось вириватися з цього і коли б не мої документи ДНБ, це ледве чи вдалося б. Також хотілося довідатись, чому це робиться, але ніхто не міг про це щось сказати. Всі лиш відповідали "нє знам" і втікали. Мабуть, це мало зв’язок з якоюсь підпільною акцією партизанки і ес-еси набирали заложників.
По обіді я їхав далі на захід. Під вечір проїжджав знайомі місця Горішнього Шлеську, а в тому також Бойтен (Битом), де проживав мій прекрасний друг Павло Кронен-берг. В минулому ніколи не траплялося так, щоб проїжджаючи сюдою, я не вступив до Кроненбергів, але на цей раз таке сталося. Трохи задовго прогостилося у Львові і на інше не збувало часу. Тим більше, що плянувалося, по дорозі назад, побувати ще в Бреславлі. Тільки з вікна вагону проводив я ностальгійне місце, де проминуло кілька років мого молодого хвилюючого життя. Звідсіль виїжджалося до Чехосло-ваччини, сюди приїжджалося на відвідини друзів, тут почалася моя скромна літературна кар’єра з пашпортом "бездержавного" в кишені... З яким я пройшов чималий шмат життєвої дороги і чого я ніколи не жалував.
З готелями
дякуючи моїй посвід-
До Берліну прибув пізно вночі. Не дивлячись на пізній час, на двірці "Ам Цо" багато руху. Вражало затемнення, з яким ми там на сході не були звиклі. Довжелезні потяги Берлін-Париж, Берлін-Варшава, Берлін-Київ бовваніли в темноті, безліч сірих уніформ заливало плятформи, динаміка воєнної машинерії пульсувала сильним, хоробливим пульсом.
ці ДНБ, мені пощастило знайти щось таке на бічній вулиці з кімнатою на три дні. І спав, здається, не найгірше, хоча не довго, бо о восьмій рано вже вставав, їв сніданок в ресторані готелю і опісля відправився шукати централю мого уряду — Берлін 3 Вест 68, Шарльотенштрассе 15-Б. Вулиці були ще цілі, але принишклі, спорожнілі. Люди видавались скорше понурими, пім’ятими, блідими. Ходили трамваї, підземки, але авт було менше. Берлін завжди правив враження пружньої.
ритмічної, діловости, це саме відчувалося й тепер, лишень з певними ознаками втоми. У різних місцях плякати закликали до боротьби, до праці, видержки, обережності в мові — "ворог слухає!" Газети виходили, кіоски торгували, крамниці відкриті, вітрини впорядковані. Все мало виглядати нормально для підтримання бойової моралі воюючої столиці.
(Продовження на наступній сторінці)