Знайти уряд ДНБ не було проблемою. Великий п’ятиповерховий будинок на вулиці Шарльотенштрассе був ще в формі, при вході до нього я подав візитову картку і по скорому часі сидів у кабінеті керівника східнього відділу ДНБ, прізвище якого випало вже з пам’яти. Розмова велася про Рівне, про роботу нашої редакції, про Аріо, якого той добре знав. Я мав намір відвідати тут один з таборів "Ост" і ми домовились улаштувати це на після завтра. Ціла ця церемонія не забрала більше, ніж годину часу. Вражала діловитість, простота і легкість урядування.
Після цього я поїхав трамваєм назад до готелю і почав шукати зв’язків з моїми тут земляками.
У Берліні було чимало наших людей, а в тому чимало моїх знайомих. Було кілька організацій і найвидатніша з них — Українське Національне Об’єднання, яке тоді містилося на Кохштрассе 59, Берлін-Зюд-Вест, а опісля, після збомбар-довання цього будинку, переселилося на Шарльотенштрассе 59. Головою об’єднання був полковник Тиміш Омельченко, секретарем Володимир Левицький, фінансовим референтом Юрій Коваленко. Тут же містилася редакція тижневої газети "Український вісник", редактором якої був В. Маруняк.
Тут у Берліні-Вест 35, Ам Карсбад 28 видавалась тижнева газета для українських полонених "Нова доба", редактором якої був знаний поет Богдан Кравців.
Поза тим, тут були централі урядів гетьмана Павла Скоропадського, полковника Андрія Мельника (до його арешту), як також окремий уряд, що мав назву Уряд довір’я, з кон-сулярними функціями, якими керував Микола Сушко.
Моїм бажанням було нав’язати з ними контакт і довідатись, що тут діється. Ми знали, що багато наших людей з табору націоналістів було арештовано, ми знали, що решта організацій могли існувати лишень, як неполітичні, допомо-гові уряди під дозором поліції. Особливо все нищилось, що мало б характер вождівства, централізації, державности. Зібрано й арештовано всіх видатніших діячів політики однаково, як бандерівців так і мельниківців.
У деяких з тих організацій я побував, бачився з їх керівниками, розмовляв на різні теми. Загальний настрій резиґнації, втоми, безнадії. Ніхто не вірив в перемогу Німеччини, сподівалися гіршого. Українські справи зведено до повного занепаду. ,
А взагалі Берлін того часу виглядав ще у формі, вечорами появлялися бритійські "шнель-москіто" (швидкі комарі), але щоб побачити більші спустошення, треба було їхати десь на околиці міста, де були розміщені індустріяльні об’єкти.
Десь ще на початку війни було спалено знану Фридрихів-ську оперу, але її знов відбудовано і мені навіть пощастило роздобути квиток на постановку опери "Тіфлянд" Євгена д’Альберта, під диригуванням Герберта фон Караяна. Театр був заповнений і публіка була у вечірніх одягах, що у нас там на сході вже не практикувалося.
А відвідини табору "Ост" десь далеко за містом наводили на багато розважань. Я був не сам, до мене приєдналося п’ятьох інших кореспондентів — француз, болгарин, чех і поляк. Ми виїхали туди автом і нам показали один з найкращих таборів. Дівчата й хлопці, переважно з України з відомими відзнаками "Ост" на грудях, які їх в той час заміняли чомусь на українські тризуби. Умови в таборах не виглядали найгірше. Чистенькі кімнатки для кількох співмешканців, можливі, як на той час, харчі... Ми питали робітників, звідки вони, чи сумують за рідним краєм, чи листуються зі своїми, чи їм тут подобається. Відповіді переважно позитивні, але по їх очах було видно, що це не зовсім так. Це було відновлення клясичного рабства і ті молоді люди були цього свідомі. Що мені в них найбільше подобалось. Молоді українські дівчата співали українських пісень, їх кімнатки були прибрані українськими листівками, які вони могли десь ще дістати...
Присутні тут журналісти не мали стільки контакту з цими людьми, як це було в мене і я був для них перекладчиком. Виявилось, що я був між ними найрізномовніший, бо говорив на п’ятьох мовах.
Ми говорили опісля на різні побутові теми, за вийнятком політики. І здавалось, що крім нашого провідника з ДНБ, ніхто з них не виявляв великого оптимізму щодо висліду війни. Рожеві пророцтва Геббельса в його органі "Дас Райх" не знаходили тут зрозуміння.
В загальному, я пробув у Берліні чотири дні. Останню
ніч ночував на приватній квартирі моїх земляків з Праги —
Павла Богацького і Прокоповича. Прокоповича я не знав
ближче, але з Богацьким ми були знайомі здавна. Як пись-
менника я знав його з часів юнацтва, він друкувався в жур-
налі "Нова Україна", що його редагували Микита Шаповал і
Володимир Винниченко в Празі, звідки затямився мені його
роман "У башті зі слонової кости". До революції він був ре-
дактором відомого місячника "Нова хата" і був висланий
до Сибіру. . . .,
У Празі він належав до середовища М. Шаповала, згуртованого довкола Українського Громадського Комітету, як також до Спілки Українських Письменників і Журналістів. Тепер він переїхав до Берліну і працював в УНО. Типовий представник українського інтелігента, як тоді казали, з Великої України, ідеалістично-соціялістично-ліберального настав-лення, які очолили українську революцію і надали їй її ідеологічне обличчя.
Теперішні його погляди не різнилися з моїми. Ми пережили роки великої інфляції ідеологій і дійшли до рівня, коли людина може давати собі раду в поглядах на життя без допомоги чужих рецептів. Ми погоджувались, що ідеології стали все більше і більше антиполітичними, антинародніми і саме через це совєти тортурують свій власний народ, а німці програли свою боротьбу. Не будь їх ідеології, вони зуміли б краще рішати свої проблеми... Діловіше і практичніше, ніж це робиться тепер... Озброюючи проти себе світ своїми ідеологічними витівками.
Цієї ночі не спалося багато, раненько вставалося і спішилося на двірець до потягу "Ам Цо", що відходив біля сьомої години. Як звичайно, там повно руху, саме готовився до від’їзду довжелезний потяг, набитий вояками, які на ціле горло співали "Катюшу" і лаялись "настоящими матюками". Що свідчило, що їх мандрівка в той бік відбувається не вперше. Переважно, це бувші ранені, які вилікувались і знов вертаються на фронт. В небезпечні райони Донця й Білгороду.
Мій цивільний потяг відходив все ще з німецькою точністю і імперіяльним призначенням "Берлін-Варшава". Усе тут якслід, в порядку, моє купе другої кляси переповнене, пасажири мішані — цивільні, партійні, військові, пересторога "ніхт раухен" (не курити), додержується. Хто скаже, що це війна? Війна десь там в Італії, на Балканах, на Креті, в Руслянд, Скандинавії. Тут живуть мирні люди, їдять бутерброди, розмовляють про лови в Біловіжській пущі... Щоб закурити — виходять в коридор. Потяг біжить швидко і пружньо.
В годинах обідніх я був у Бреславлі... Із завданням відвідати пана П. Кютцнера, а також пані Германіну фон Лін-гельсгайм. І побувати на старих стежках колишніх молодечих блукань в цьому прекрасному місті Сілезії. Востаннє тут бував в 1941 році, по дорозі з Берліну до Кракова.
З Павлом Кюстцнером ми довше листувалися, а в останньому листі з 15 квітня він повідомляв, що справа з перекладом "Марії" на добрій дорозі і що її буде видано у видавництві "Гогенштавфен Ферляґ" в Штутгарді і нам залишалося тільки домовитись про гонорар. Він пропонував мені половину суми з 10% прибутків з видання книжки, які він може дістати від видавництва. "Правдоподібно, — писав він, — що я візьмуся за переклад і Вашої "Волині". Просив також малих оповідань для поміщення в періодичній пресі, щоб об-знайомити автора з німецьким читачем.
Але ось сталася затримка в цій справі, тепер видавничі умови міняються з кожним днем, почалися налети на великі міста, видавництва мають труднощі з папером. А тому мені хотілося обговорити це з самим Кютцнером особисто.
Знайшов його легко в районі Одри, Уферцайле 35, Брес-ляв 16. У солідній квартирі з виглядом на сквер з тінистими деревами. Зустріч дуже приязна у великому, заложеному книгами, кабінеті. Це був старший пан, з сивою головою, приємної зовнішности і вишуканих манер мови.
Ми дуже швидко розговорилися. Мене цікавило, чому він вибрав для перекладу мої речі. Він пояснив, що він перекладає взагалі із слов’янських літератур, з російської мови, чеської, словацької і захотів з української.’Він звернувся за інформаціями до Українського Комітету в Кракові і там йому порадили мене.
"Марія" його цікавить і вона скоро вийде друком, правдоподібно у вересні, а найпізніше в жовтні. Видавництво нею також зацікавлене... Але тепер постали нові труднощі з виданням перекладів із слов’янських мов. Міністерство пропаганди вимагає окремого дозволу на кожне видання і з приводу "Марії" йому прийшлось багато з тим міністерством листуватися. Нарешті, такий дозвіл уділено, але за той час трудніше стало видавати книжки взагалі, бо бракує паперу... Одначе, він надіється, що з "Марією" буде все гаразд і вона скоро вийде в німецький світ.
Поза цим, ми розмовляли взагалі. Його дочка принесла нам каву, печиво і ром... Ми говорили про літературу, критику, теми. Опісля перейшли на тему війни і політику. Мене здивувала його відвертість і відвага. Він не приховував песимізму з приводу цієї війни і поділяв мою думку, що воювати з цілим світом є безглуздям.
Він питав, які там настрої у нас. Я розповів йому приблизно про наші конфлікти з окупантською владою, на що він ввесь час повторюв: — То є так. Жахливо... Це є наші... Такого треба було й сподіватися...
(Продовження на наступній сторінці)