— Ну, ну! — злагіднює її гнів Іван. — Я спробую на ковзанах. Мар’яна і Ольга знають тільки ковзани, натомість Іван і Андрій призвичаєні з лижвами. Водяний і Таня рішили справу мирно. Вони вже давно летять згори на луг своїми лижвами. Таня — в своєму білому, вовняному, ще петроградському лижварському костюмі, Водяний — просто у своїм військовім, короткім жовтім кожушку і в чоботах.
Іван і Андрій змушені брати ковзани. Андрій зривається і біжить стрімголов униз, за ним біжить Мар’яна. Ольга намірилась також бігти, але Іван не побіг. Тоді вона дуже поважно взяла його під руку, і вони, сховзаючись, пішли по слідах Андрія і Мар’яни.
— Дозвольте, Іване Григоровичу, тримати вам весь час товариство, — говорить Ольга.
Іван уже розуміє її. Він знає, що це — звичайна дівоча гра, направлена проти Андрія.
— З приємністю, — каже Іван з поспіхом, — але скажу вам, що Андрій куди кращий майстер на ковзанах, ніж я, і вам, побачите, буде зо мною скучно. Я ще можу володіти лижвами. Ця річ у нашій родині спрадавна плекається, але ковзани для мене ніколи не були чимось особливим. Натомість Андрій справжній майстер. Зрештою, самі побачите. Знаю, що і ви діставали нагороди за цей спорт.
— Я з вами! Я з вами! — провадила своє Ольга.
Андрій уже досяг першого льоду. Він уже стоїть на ковзанах. Ось він помагає Мар’яні. Готово. Андрій відразу робить кілька закрутів, потім бере розгін, біжить, оглядається і, круто повернувшись, летить просто на Мар’яну, що все ще не може остаточно зважитись.
— Давайте руку! — гукає Андрій. Іван і Ольга дивляться на них, Ольга починає заздрити сестрі. Андрій і Мар’яна, побравшись за руки, біжать просто на очерет. По дорозі річка з кущами і снігові замети. Плавно об’їжджають кілька кущів і ось уже пливуть назад. Білий шаль Мар’яни має в повітрі. Іван і Ольга доходять до льоду.
— Скоршеее! — гукає їм назустріч Андрій. — Не тратьте часу! Прекрасний лід!
Лід, дійсно. як скло. Ольга не витримує. Вона наглить Івана, їй хочеться бігти, бігти, бігти. Щоки її розгорілися, її червоний светр на білому тлі барвиться, мов жар.
— Іване Григоровичу! Іване Григоровичу! Скорше! Скорше! Андрій і Мар’яна майнули перед ними, зробили плавний круг, а їх ковзани накреслили на льоду чотири білі лінії. Спідниця Мар’яни маяла в повітрі. Вони вже мчать вперед, зненацька повертають, летять здовж річки, перескакують через замети снігу і стрільном женуть вперед у напрямку Дніпра.
Ось вони так далеко, що Іван та Ольга майже тратять їх з овиду. Іван тим часом гнуздає свої черевики і тяжко, спотикаючись, виходить на лід. Ольга вже накреслила довкола нього кілька кругів.
— Сюди! Сюди! — кличе наполегливо Ольга, їй хочеться бігти слідами Мар’яни й Андрія.
— Олю! Біжіть самі! Не чекайте! Я за вами! Я, бачите, мушу звикнути! — гукає Іван і — вже лежить, розтягнувшись на льоду, а Ольга присідає від сміху, біжить до Івана, подає йому руку, від сміху не може нічого йому помогти. Іван з намагою зводиться, йде нерівно, обережно розгониться, повільно робить рухи вперед. Ольга рветься з місця. Легко, вільно відривається від Івана, бере розгін і мчить, мов стріла. Іван плеще їй услід. Ольга круто повертає, робить повороти — вправо, вліво, вперед, назад. Вона танцює вальса, присідає, розгортає руки, мов крила.
— Бравооо! Чудовооо! — гукає здалека Іван.
Андрій і Мар’яна мчать далі. Навколо стільки простору. Місцями лід творить довгі, вільні від снігу простори, і вони летять без перерви. Місцями натикаються на замети, біжать у ковзанах через сніг і — далі. Вітер дме у спину, але швидкість їх дорівнює швидкості вітру.
— Чудово! — інколи виривається у Мар’яни.
— Ви прекрасно йдете, Андрію!
— І ви також, Мар’яно Миколаївно.
Біжать далі, все далі, їм хочеться добігти до самого Дніпра, але бояться, що їм не стане льоду, бо сам берег, напевно, вкритий снігом. А як їм тепло, просторо! Пташина легкість опановує цілу істоту.
Захоплення і щастя, сильне и жагуче почуття пориву, повна свобода, певність дружби — міцна, тепла, приємна в руці рука. Бігти! Далі! Все бігти, різати простір, розсікати свіже й гостре повітря. Уста при тому оковані, немає слів, немає вияву. Все внутрі, і так найкраще!
Мар’яна не пускає руки Андрія — міцної, теплої, своєї. Тепло пульсує кров — від серця до серця. Не думається за це і не думається взагалі. Вони бачать тільки далекі, широкі, білі від інею осокори Дніпра, що все ближче і ближче летять назустріч.
Починає поволі сутеніти. Сонце ще не зайшло, але воно вже сховалось. Тінь і білявість підморозного туману лягли навкруги. Берег Дніпра вкрито снігом, і тільки гирло річки, що тут впадає, творить коряві виливи, мов замерзлі згустки піни. Андрій і Мар’яна влітають з розгону на ці місця. Лід під ковзанами шкварчить, вони перелітають через менші навії снігу, льодові зазубні і ось… Дніпро.
Обоє зупиняються. Вони задихані й червоні. Дивляться вправо і вліво на довгу, широку, білу смугу. Урочиста й чиста тиша лежала довкруги.
— Як довго ми бігли? — питає Мар’яна. Андрій подививсь на годинник.
— Двадцять хвилин.
— Є це скоро?
— О! Якраз!
— Ми бігли, що?
— Думаєте?
— Безумовно. Ах, який Дніпро!
— Прекрасний! А який маєстат! Погляньте туди, в тінь.
— А знаєте кого я згадую?
— Цікаво.
— Ваших батьків.
— Так. Вони десь тут зійшлися. Батько припливав човном звідтіля згори, а мама приходила пішки, боса, соняшниками, від Ліпляви. Тут вони проводили ночі.
Мар’яна напружено мовчала, дивилась на ріку, очі горіли свіжо, щоки пашіли міцною барвою. Струснула раптом головою, схопила Андрієву руку.
— Біжім назад! — проговорила раптово і потиснула гарячу долоню.
Назад було значно тяжче. Вітер ставив спротив, і менше мети. Але все-таки йдуть. Місцями в більших снігових завіях Мар’яна починає дзвінко сміятися.
— Андрію! Поможіть! Згляньтесь на слабу жінку!
Андрій помагає, бере за стан, перебродять сніг і знову біжать. І коли добігли — здалека, в сутінку вечора бачать картину: на узліссі палає два величезні вогні. На льоду барвиста, рухлива точка, а збоку стоїть мужчина і дивиться на неї. Коли надбігли Андрій і Мар’яна, Ольга раптом зупиняється, скидає ковзани і з криком біжить до Івана.
— Досииить! Досииить! Додомууу. Іване Григоровичу! Додому!
Надбігають засапані, розогнені Андрій і Мар’яна.
— Іване! — гукає через силу Мар’яна. — Ми були над самим Дніпром! Ти, Ольго, тільки стримуєш.
— Це я стримую. Ольга — прекрасний майстер льоду.
— Бо ви втекли. Як вам не соромно, — скаржиться Ольга.
— Ми думали, що ви підете за нами, — виправдується Мар’яна.
— У нас тут повна свобода, — каже Андрій. — Кожний робить, що хоче. Ми з Мар’яною Миколаївною зробили чудовий рейд. Тепер до гурту. Хто швидше? — Андрій скинув ковзани і побіг. Ніхто не поспішив за ним. Мар’яна і Ольга повільно йшли з Іваном..
— І за що мене покарано старістю, — скаржиться Афоген Васильович. — І за що мене так тяжко покарано?
— Старість — мудрість! Молодість — глупота! — відповів засапаний Андрій, накинувся на кіш з поживою, відломив кільце ковбаси, налив півсклянки горілки: — Дай, Боже, Андрію! — сам випив і сам почав заїдати. З нього б’є сильна, жагуча молодість. Згори на лижвах біжать Водяний і Таня. Василько і Михайло женуться зі своїми санчатами і на ціле горло репетують. Дами сидять біля вогню і скаржаться на холод. Микола Степанович саме в той час на ціле горло басить: — Можемо на ці речі дивитись, як нам подобається. Мусимо показати Європі, що й ми потрапимо жити. В цьому саме, Сопроне Григоровичу, і є та різниця між справжнім, нашим соціалізмом і чужим марксизмом Леніна.
— Неважно, — кричить Сопрон. — Що нам в біса Європа! Маємо чисто наші проблеми.
— Подумаєш! А марксизм? Хіба це не з Європи?
— Ми з нього зробимо наш товар. Ми зробимо з нього поживу для себе.
— Батьку! Батьку! Батькууу! — гукає Мар’яна. — Тут добра ковбаса. Залиш свій марксизм для інших.
На барвистому товстому килимі розложено все, що було в кошах. Нічого не забуто. "Налєй, налєй, таваріщ, заздравную чару!" — гуде Петро, тримаючи високо в повітрі повну чарку чистої, і потім старанно виливає її у рот. Афоген Васильович, панове і пані стояли, сиділи, і всі при тому їли, говорили, сміялись. Андрій приносить нові оберемки хабаззя на вогонь, полум’я швидко звивається вгору, дим чорною лавою потягнувсь у ліс — саме в те місце, звідки вилазить білий, неповний місяць.
Василько і Михайло захоплено стрибають через дим, обкидаються снігом, до них долучається Ольга, всі разом біжать за димову завісу і звідти виють вовками. По часі всі троє шумно біжать назад.
— Андрію! Андрію! Через огонь! — гукає Василь.
— Згориш! — відгукує Андрій.
Він уже готовить коні до від’їзду. Дмитро, Корній і старий Кандор підпили, і Андрій мусить за ними слідкувати. Насувається прозора ніч. Місяць заливає простір, і плями льоду виблискують йому назустріч.
Товариство розмашно, сильно співає. Голоси несуться далеко здовж долини. Високо палають два вогні, і тихо, тягло шумлять угорі сосни.
Афоген Васильович розійшовся. Він згадав свої студентські, давні-предавні роки, розщібнув свій віцмундир, розбив на голові рештки свого волосся — і в ньому прокинувся геній промовця.
(Продовження на наступній сторінці)