— Увага! — закричав він на ціле горло. — Пані й панове! Якщо дозволите… Тихо! Тут говорять! Причиною настрою цього, скажу, виняткового дня були найінтимніші і найсокритіші почуття одиниць, що є тут між нами. Любов освячує кожний гріх. Але я, як людина іскрення і людина одверта, що любить тільки чисту правду, мушу, крім ствердження факту, порушити прийняту дискрецію настроїв і мушу висловити її во всеуслишання з тих простих і цілком зрозумілих, мої шановні пані і панове, міркувань, що кожне затаєне почуття, як і, за словами філософа Ніцше, кожна правда, може бути отруйним. Воно не дасть живого плоду життя, бо заглухне в нас і там згниє, даючи початки затруєння душі і духа. І тому я змушеній одверто всім сказати: ми сьогодні отут на цьому снігу — всі, за винятком одної милої, юної душі, — від серця щасливі, і щастя наше переливається через край просто на цей білий сніг, і тому ми сміємось, співаємо і бігаємо, зрівнявшись роками з Васильком і Михайлом. І за цю нагоду побути ще разок і, надіюсь, не востаннє, "акі діти", я винятково вдячний нашим гостителям, нашим славним-преславним Морозенкам, нашим чудовим хлібодавцям, а головне — нашим ковбасо— і винодавцям. Ми ситі! Веселі! Вдоволені! Ураааа! — викрикнув він з усієї сили, і в ту саму мить здалося, що ціла якась невидима армія атакує навколишній спокійний ліс.
Бурні, сильні атаки! Шалені цілунки. Далі всі без черги й порядку ввалюються в ґринджоли, коні з копита рушають, писк і крики, Афоген Васильович звалюється в сніг, його підбирають, Василько й Михайло репетують, і ціле товариство, освітлене місяцем, мчить понад лугом у напрямку хутора. У затоці під лісом залишилось на снігу два вогні, що спокійно, вкриваючи кожний вуглик білим попільцем, засипали під шум здивованих сосон. З півночі тягло гостро-колючим, підступно-неспокійним вітриком.
V
На подвір’ї Морозів нагло зчинився гамір. Товариство розбилось на два воюючі табори. Причиною була Ольга. Ні з сього, ні з того вона раптово заявила: — Я більше не хочу! Я не хочу! Я так не хочу!.. Я йду додому. — Олю! Таж будуть танці, — вмовляє Іван. — Як то буде без вас?
Ні, ні, ні! Йде — і годі. Тато й мама — їх діло, а вона йде.
Микола Степанович і Сопрон відкололись одразу і похитались у темну безодню дверей. Решта канівців лавою повела наступ: Ольга осамітнена. Вона круто, задиракувато, з піднесеною головою, повертається, як це вміють робити тільки химерні дівчата, і йде. Мар’яна побігла по Андрія. Той випрягав коні і не був учасником драми.
— Андрійчику! Голубчику! Ольга втекла!
— Як? — здивувався Андрій і вибіг зі стайні. — Куди?
— Побігла додому! Доженіть, заарештуйте і приведіть!
Андрій з місця зривається, розгойдує довгі ноги і зникає за рогом будинку. Ольга вже маячіла маленькою темною точкою. Молочний місяць лудить принишклу білість снігу і кидає слабенькі тіні. Андрій розгонно наближається.
— Олю! Ви куди.
О, ні. Ольга не з таких. Вона ще збільшила поспіх.
— Ольго. Ви сердитесь. Ви ображені. — біжить, сховзається і лопоче Андрій. — Ольго! Молю і благаю! Вибачте. Я… Я… Ну, верніться! Ось упаду на коліна…
— Йдіть геть! — виривається з неї викрик, що нагадує голос підстріленого яструба. — Я вас, не… не… не люблю! — і вона затремтіла, і все, здалося їй, здригнулося, навіть земля.
— Олечко! Простіть! Ви ж філософ. Ви ж умієте пізнавати ці речі. Ви ж тонкий психолог. Я був, дійсно, страшним недотепою, просто раб і ницість. Вичуйте і даруйте великодушно мою ганебність, киньте мені шматок милосердя. Зробіть це, як ображена мудрість з висоти, з погорди до немічних. Я впаду і буду повзати червом під вашою ногою. Там, у тому он вікні, жде на вас світло, і там будуть танці, і вас там не буде. Вибачте і поверніться! Благаюююю!
Вернись до мене, дівчино, Коханна ханааана! Хула моя зітханна Обернеться в осанну! Вони бігли все далі і далі. За ними бігли зліва маленькі тіні. Андрій говорив, говорив, говорив.
— Ну, чому ви нас кинули? Яка причина? Небеса, пекло, Люципер! Невже хочете зірвати землю з гаків і жбурнути її в пащу безодні? А бачили ви, яким чудовим маєстатом горів Афоген Васильович, і чи чули, які медові слова лились Ніяґарою з уст того прекрасного нащадка пасічника Рудого Панька…
— Ха-ха-ха! — вибухнула Ольга і зупинилась.
— Браво! — крикнув Андрій. — Замовив! Кров перестала текти! Рана гоїться. Буде життя! Падімо на коліна і молімось усім лицям святої трійці. Але ви мудро вибухнули цим дезертирством. Ви кинули мені в лице ганьбу, і я трагічно пережив нікчемність молодості. Але тепер — тільки кругом марш! Напраааа-во! Вправо глянь! — він схопив її під руку і різко повернув. Все закінчилося бурею сильного, звучного, молодого реготу, що стрімко розносився та розсипався по лудженому місяцем лузі.
— І ви, Андрію, повірили, що я, так звана Ольга Лоханська, кинула б це товариство, ці танці і побігла б додому? — казала вже зі зневагою в голосі Ольга, йдучи з Андрієм під руку.
— Така легковажність, як ваш покірний слуга, до всього ставиться з повним довір’ям у надії, що довір’я, — це риса не тільки, так би мовити, шляхетних, а одночасно і користолюбних, які продають цю чесноту на базарі наївним у надії дістати нагороду не тільки тут, в намацальній монеті, але й там високо, де, можливо, перебуває "життя вічне".
— Ах, ви! Егоїст!
— Що це слово значить?
— Себелюбець!
— Цитьте! Не вбивайте мене до кінця. Виконую наказ: я воїн насильства, що наказало нам бути тут. Я біг і догнав, і веду Олю-Олечку-Олюсю-Олюсечку-Олюсенятко! Я біг, битий бичем тривоги, в безлюддя і просто не хочу вірити, що той гарячий шматок життя у моїх руках і що ми тут ось самі — кричіть, як хочете — і я можу з вами робити, що тільки мені заманеться! На моєму боці правда і сила.
Ольга реготала і не могла зупинитися. Вона навіть не дуже чула безладні слова, їй було просто добре.
— Ну, добре! Ну, вже добре! Мовчіть! Я це все спровокувала! Ви мене ганебно, Андрію, лишили з моїми химерами. Це було жорстоко. Ви бігли кудись з Мар’яною.
— Мовчіть! — сказав Андрій.
— Не буду!
— І це ви така позитивістка?
— Ви звідки знаєте?
— У мене великі вуха.
— Ви все чули?
— Що мав робити?
— Я ж розмовляла не з вами.
— Мені здавалось інакше.
— Зарозумілість.
— Припустімо. І що з того?
— Ха-ха-ха!
— Це та найкраща відповідь. Мефісто сміявся, коли не хотів відповідати.
— А що ті скажуть?
— Вони всі п’яні, а ми, навіжені, їм докажемо, що вміємо прекрасно танцювати. Протанцюємо до ранку і — точка. Уявіть, як приємно танцювати до скону, до останнього подиху. Я десь читав, що один дотанцювався до смерті.
— Це захоплююче!
— Він умер від розриву серця, бо побачив у дзеркалі, що його жінка цілується з іншим танцюристом.
— Ха-ха-ха!
— Це дійсно смішно, а разом з тим, повірте, трагічно, бо все-таки сюди вмішалася смерть!
— Мар’яна краще від мене танцює.
— Залишим Мар’яну… Ви знаєте… вашому кавалерові, що також краще танцює. Ви ж знаєте, що Іван був свого часу блискучим офіцером.
— Він і зараз блискучий.
— Ні. Він уже матовий в кращому розумінні. Не все, що блищить, блищить.
— Певно.
— Ви мене розумієте з півслова, Ольго Миколаївно! Дозвольте вас, вельмишановна, так величати.
— Не дозволю, Андрію Григоровичу.
— Стійте! Погодіться, що той освітлений будинок у снігу, в ялинах, залитий олією місяця, цілком гарна штучка.
— Моя мрія, вибачте…
— Дивіться, дивіться! Афоген Васильович у світлі вікна! Цілує! Наталю Петрівну!
— Ви смієтесь?
— Ніколи. Тішуся. Далі, далі! Хай живе ясність!
— Ха-ха-ха!
— Урааа! Урааааа! — раптом вирвалося з-за паркана. Посипались снігові кулі, Андрій і Ольга дістали поціли, у них прокидається завзяття, творяться фронти, гримлять бойові гармати.
Маєстатно, гордо, без єдиного зриву в холодному безмежжі обертається могутня планета, а на ній у білому сяйві буяє страшне щастя, молодість.
На Андрія та Ольгу сипались і далі снігові кулі. Про це подбала Мар’яна, що підступно нацькувала обох лобурів, а сама, одягнута в кожушок Водяного, причаївшись, мов перепілка, уважно й напружено слідкувала на ґанку за ходом справи. І як тільки почулось "ура", інспіраторка — я-не-я — обережно висховзнула назад до вітальні; а в той саме час завзятющі напасники й нападені вперемішку качались по снігу, пищали, реготалися до сліз, — і нарешті, зовсім розтріпані, всі разом втиснулись на ґанок.
Мар’яна появилась у півтьмі на порозі вітальні і невинно-голубиним голосом воркотіла: — Діти! І що за шум?
Ольга кинулась на сестру, душила її скажено і люто виціловувала.
— Ти, мабуть, Ольго, направду, не при своїм розумі! Андрію! Тримайте її!
— Ольга — герой, — кричав захеканий Андрій. — Вона вміє зовсім сама бігти — і навіть у темноті.
— Оля — герой! Оля — герой! — кричали обидва лобурі.
— Андріююю! — пищала щосили Ольга.
— Йдіть, йдіть, йдіть! Геть! Не тут, на ґанку! — наглить Мар’яна, бо Ольга стає агресивною, і Андрій уже зовсім припертий нею в куті.
Всі з грюкотом увалились до вітальні, на другому порозі якої сиділи ті самі герої, що їх бачать поруч цілий Божий день. Микола Степанович хрипким голосом щось там крякав, а Сопрон рештками сили викидає з себе зухвалі репліки — народ… революція… буржуазія. І здавалось — він ось викине ще одну істину і сам розсиплеться прахом.
(Продовження на наступній сторінці)