— Які розбіжності? А! Ви маєте на увазі взагалі, — заговорив Афоген Васильович. — Між нами тут нема розбіжностей.
— Бо це тільки один хутір.
— Треба сказати — який хутір. Хутір хуторові не рівня. У нас тут хуторів незліченно.
— Я маю на увазі хутір Морозів. Григора Івановича — хай живе! — викрикнув Афоген Васильович.
— Афоген Васильович уже готовий, — заявила Наталя Петрівна.
— Як готовий? Що готовий? Я? Панове! Наталіє Петрівно? Ви з нею погоджуєтесь?
— Не цілком, прошу мені вибачити, — буркнув Сопрон і підлив Афогенові Васильовичу ще до чарки.
— Но, но, но! Досить! Ви тільки гляньте на Наталю! Ви тільки на неї гляньте!
— Афогене Васильовичу! Ви мене ще отаким крутили за вухо, що я не вивчив "центральної полоси". Пам’ятаю і буду пам’ятати. Всі ми тут школені вами. Тому дозвольте… Но! Прошу! Ні, Афогене Васильовичу. Андрію! Пропоную всім нам — Іване, Петре, Таню, Андрію — підняти цю чарку за єдиного, майже вічного, незрівнянного… А ти, Василю, чого сидиш! Встать!..Афогена Васильовича! Наш древній історик хай живе!
— Хай живе! — викрикнуло двоє поколінь Морозів. Всі випили за свого учителя, що випив при тому також і горів від напливу різноманітних почувань, а передовсім — алкогольного одушевлення.
Борщ, голубці, варене, печене, смажене — каші такі, каші сякі. Все те по черзі і по порядку, без перебоїв і без зупинки мандрує і проходить перед очима гостей. Дуже швидко зникла наструнчена офіційність. Інтимна, своя, цілком святочна і цілком різдвяна атмосфера глибоко вникнула в душі, серця і кожний порух усіх присутніх. Якою меткою стала Мар’яна! Іван не встигає їй відповідати. Вона засипає питаннями всіх, а передовсім Андрія, що сидить аж на кінці довгого столу. Андрію те, Андрію се! Вже забула і за "ви" і часто звертається просто "на ти".
— Іване! Голубчику! Їдемо! — каже вона Іванові.
— Ідемо, Мар’яно Миколаївно!
— Я не можу сидіти. Хочеться летіти! Ви ж тільки подумайте! Яке чудове надворі сонце, а скільки тепла! Прихиліть ваше вухо! (Іван нахиляє). Люблю тебе! Милий!
Іван ніяковіє неймовірно, намагається швидко зам’яти свою ніяковість, щось перевертає на настільник, але даремно. Ніхто вже не помічає його. Всі зайняті собою. Мар’яна вже знов стріляє через стіл в напрямку до Андрія.
— Андрію! Не забудь, що час тікає…
Ольга дивиться на Івана. Майже без перерви. Він їй направду подобається. Байдуже відповідає на питання Водяного, який, до речі, вже кілька разів вставав і щось шептав Тані. Андрій зайнятий старшими дамами, і вони обидві ним зачаровані. Такий вихований, такий делікатний, такий уважний. Наталя Петрівна з усмішкою йому дякує, Марія Олександрівна також, але Ольга ні разу ще не глянула в його бік. Тим самим віддячується і Андрій. Для нього тут, у цьому просторі нема ніякої Ольги. Старий Григор уже взяв свою норму. Він щасливий, щасливо втомлений і погідний. Дивиться на всіх, всі йому подобаються. Тепер йому тільки встати, піти до своєї комірки і прилягти. Нікуди він не поїде з тими швидкими молодиками, бо навіть Афоген Васильович, незважаючи на сорок років педагогічної діяльності, в порівнянні з ним ще молодик.
А молодь наглить їхати, їхати! Кудись їхати. Дуже швидко їхати. Вже почали вставати вперемішку, хто коли, переходити, пересідати. Петро став розважати, і все довкруги сміється. Його гумор дуже обережний, завжди дискретний[25]; між іншим, Катерина Львівна відограє в його мові поважну роль. Власне кажучи, вона дає йому найбільше матеріалу. То вона надто заздрісна, то знов надто цнотлива. Вона любить, наприклад, ту, так звану турецьку халву, і один добродій продав їй замість халви зубний порошок. Всі сміються.
— Ну, не видумуй, не видумуй, — добродушно відгороджується Катерина Львівна.
— Катю! Признайся, що я кажу правду, коли я тверджу. що ти найбільше боїшся мишей. І одного разу одна маленька миша звела на ноги весь наш будинок в Києві, — продовжує Петро.
— Ну, не весь. Перебільшуєш.
— Кажеш — не весь? Не прибігав двірник знизу і не дзвонив за поліцією?
— Це, Петре, нецікаво, — закінчує добрим тоном Катерина Львівна.
Гості зайняли всі кімнати. Всі двері нарозтіж. Вітальня наповнена теплом. Андрій світить ялинку. Ольга атакує Івана.
— Іване Григоровичу. Ми тоді не договорили…
— Можемо договорити зараз, — каже Іван, не пам’ятаючи, коли і чого між ними недоговорено.
— Пам’ятаєте? Тоді у нас…
— Ах, тоді. Так, так. Прошу! Дуже прошу.
— А перш за все мушу сказати вам кілька компліментів.
— Кажіть, Олю!
— Можна вас взяти під руку.
— Можна, Олю!
— Ви мали блискучу ідею, коли одягли цей фрак. Я так давно не бачила людей у фраках, а це втрата. Особливо личить фрак вам.
— Це, Олю, не моя ідея.
— Не ваша?
— Андрієва.
— Знаходжу все у вас чудовим. Все. Цей ваш хутір. Яка шкода, що я не була у вас скорше, — швидко заговорила Ольга. — Як прекрасно розвішені картини. Це, напевно, Петро Григорович.
— Ні, Олю! Це також Андрій. В нас усі естетичні ефекти виконує Андрій. Андрій є нашим мотором краси.
— Находжу вашу скромність гідною уваги.
— В чому вбачаєте мою скромність?
— В усьому. Всі свої гарні вальори[26] переносите на інших.
— Як це розуміти, Олю?
— Я переконана, що ви в основному даєте всьому тон.
— О! Дякую. Не в усьому. Я — тільки господарка. Я хазяїн! Я матерія. Петро, Андрій і Таня — душа нашого хутору. Навіть не так Петро. Петро — Київ. Він весь час поза обрієм. А хутір живе своїм життям. Це наш, чисто наш хутір. Огнище. На чолі з нашим батьком і Танею, нашим серцем.
— А як ви дивитесь на мене?
Іван трохи заскочений. — Дуже просто. Ви прекрасна панна!
— Я вам подобаюсь?
— Певно.
— Дуже?
— Олю! Ви мене підводите. Я не маю відваги сказати повну правду.
— Чому?
— Тому. Дуже просто — чому. Я, ви знаєте… Я вже людина старша. Ви, Олю, молода, гарна, своєрідна, і я ніяк не маю права втручатись у ваші чисто, я б сказав, інтимні, ваші дівочі… ну, переживання.
— А як я дозволяю?
— Глибоко вам зобов’язаний, але я сам… Ви знаєте.
— Я нічого не знаю. Я хочу знати.
— Не раджу вам, Олю, знати всі речі нараз.
— Нараз? Хто каже — нараз. Ступнево. Знаєте, що мене цікавить? Філософія!
— Прекрасно! Яка саме?
— Позитивізм.
— Що під цим розумієте?
— Пізнання істини в реальному. Ви, я, світ. Я трохи п’яна, і я не можу як слід висловитись.
— Я, Олю, майже нічого не розумію в цій ділянці.
— В філософії?
— В філософії.
— Ви — чудовий об’єкт. Ви модель. Ви душа! І цим саме ви для… вартісні для філософських, дозвольте сказати, виявів. А філософія дає загальне тло. Ви не думаєте? В філософії можна знайти все, і почуття, коли ми його маємо, без філософського німбу тратить половину на вартості. Вас дивує, що я це кажу?
— Дивує, Олю. Я не сподівався.
— А прочитайте ви Башкірцеву. Вона у дванадцять років краще ці справи знала. Я повторюю чуже, вичитане.
— Про це можете говорити з Андрієм. Він..
— Філософія, — поспіхом говорила далі Оля, — дає мені силу, і тому я нею цікавлюся.
— Правильно, — каже Іван, але його перестає цікавити ця тема. Він дивиться понад голови — де інші, де Мар’яна, де Андрій. Цей час запланований для відпочинку, але чи запряжені коні, чи все готове…
— Ми їдемо зараз до Гісина, — каже Іван підкреслено.
— Що це таке?
— Це наш ліс.
— Ліс?
— Так. Там будемо спускатись. Ви вмієте на лижвах?
— Ні.
— На санчатах?
— Так. І на ковзанах.
— Там є все. Ліс, луг, гора, лід. Накладемо багаття.
— Прекрасно! Чудово! Укладаймо план.
— План має Андрій!
— Я з вами!
— Я якраз на лижвах. Це мій улюблений спорт.
— А на ковзанах?
— Я затяжкий на ковзани.
Іван шукає поглядом Андрія. Даремно. Він у себе, власне у кімнаті Петра. Він і Мар’яна. Між ними жива, затята суперечка. Андрій говорить, як коса.
— Так, так… Власне так, Мар’яно Миколаївно. Ви знаєте ці речі, не перечу, але в одному ви не добачаєте. Саме в цьому найтоншому. Ви кажете — тон. Так, тон. Наше ухо це вичуває. Ми настроюємось. Але любов мусить бути трагічною. Вона цього вимагає. Любов саме тому любов, що вона вимагає жертви, інтриґи, живого м’яса. Вона драпіжна, і я знаю з тисячі романів, що її драпіжність і є тією ціллю, до якої вона стремить. Я спостерігав інколи, Мар’яно Миколаївно, що люди, які не мали ніяких злих намірів, що є добрі, м’які, зненацька стають деспотами. Придивишся: що сталося? Виявляється — вони закохались, і така вам чудова маленька жіночка, таке ніжне єство стає деспотом, тигром. Ні?
— Є різні вияви, — каже Мар’яна.
— Без сумніву. Я говорю про породу, близьку нам.
— А взагалі?
— Взагалі? Любов? Ну, певно. Для мене це майже все. Вибачте. Після цього ви будете мене зневажати.
— Чому? Андрію? Чому?
— Мені так здається.
— Це помилка. Власне ви маєте відвагу так казати.
— Маю небагато відваги, але люблю правду. Так думаю і так кажу, Наш Іван — людина мужня. Я, дозвольте, більше правдива.
Іван — міцна людина. Він має залізну душу. Не хочу сказати, що вона не вражлива. Навпаки. Міцна душа — міцно вражлива, але він до всього чудово узгіднений в собі. Всі його почуття на місці, і ні одне не переважає. Це повна гармонія. І я переконаний, що він витримає. Все, що б не прийшло. Він був незамінний артилерист. І коли б він не попав у полон, він уже, напевно, був би генералом.
— Думаєте?
(Продовження на наступній сторінці)