Котра вже година? Власне наближається обід, мабуть, уже дванадцята. Здається, все на своєму місці. Залишається чекання. Іван знов помічає, що спокій залишає його. Можливо, це глупо, що він причепурився в цей залежаний фрак. Йде до Таниної кімнати і заглядає до дзеркала. Ні. Здається, все в порядку. Фрак, як фрак, все на своєму місці. Вже ось закурює третю цигарку. Це негаразд, а думка тримається все тієї самої теми.
"Вони, здається, потрапили все зробити краще, ніж я", — думає Іван, маючи на увазі Андрія та Татяну. "Все, здається, добре складається. Зайві побоювання. Мар’яна сказала все виразно — і тоді, і вчора. Хоча не було сказано багато слів, але все інше вказує, що вона вже зжилася з цією думкою і вважає її своєю".
Нарешті з криком "приїхали" вривається Василь. Перед вікнами з брязкотом балабонів проїхало двоє саней. В домі зчинився рух, шум, стукіт. Андрій з лайкою на кучерів погнався через кухню на двір. Ідіоти. Вони мали під’їхати до переднього входу. Тепер гості мусять входити через кухню. З саней висипались дами в шубах, у високих хутрових комірах, в теплому взутті. Вивалився зі своєю рудою буркою Микола Степанович і з своєю чорною вовнистою шубою Афоген Васильович. Рухливий, ошубканий гурт ввалюється до передсіння, до кухні, починається вітання, викрики, цілунки. Кухня завалюється вовнистими одягами, і все товариство, хукаючи і тупаючи, заповняє передпокій.
— Іване Григоровичу! З Різдвом Христовим! — басить Микола Степанович.
— А яка чудова дорога! Іскриться сніг! — говорить Марія Олександрівна.
— Це, так екать, панове, тріумф! Ми їхали, мов на параді, — гомонить Афоген Васильович.
— Головне, що ні разу не перекинулись, — зауважує Наталія Петрівна. — Добридень, Григоре Івановичу!
Ольга робить кнікс. Вона зовсім скромна і заховується, як у чужих людей. Мар’яна більш певна себе, обняла всіх, міцно і з докорами обняла Таню. — Не приїхала на мої іменини! Погана!
Таня за те зайвий раз поцілувала її. З Іваном привіталась тепло, підняла на нього великі карі очі: — Вам так личить фрак! — сказала йому. Андрієві міцно потиснула руку. — Ви, здається, за цей час ще виросли, — сказала йому. Андрій ввічливо посміхається.
— Панове! Просимо до їдальні! — сказав Іван, подав руку Марії Олександрівні, і всі перейшли парами і поодинці до їдальні.
— О! Яка розкіш! — почулись поклики.
— Ти тільки глянь! Це, напевно, Петро Григорович! Картина!
— Спільними зусиллями. Я і цей ось братик, — вказав Петро на Андрія.
— Я дозволю собі бути диригентом! — сказав Андрій. — Маріє Олександрівно! Прошу! Наталіє Петрівно! Афогене Васильовичу! Миколо Степановичу, Миколо Івановичу! Мар’яно Миколаївно, Ольго Миколаївно! Тато на своєму місці! А решта Морозів — прошу, прошу, прошу! — і після цього сів сам край столу, як було умовлено, в товаристві Татяни.
— Це не зовсім правильно, Андрію, — зауважила Наталя Петрівна. — Таня і ви повинні бути ближче до нас.
— Ми — як діти, — сказала Таня.
— Це все вина Миколи Івановича! — зауважив Микола Степанович.
— В чому? — поставив запит капітан.
— Що Татяна Григорівна сидить з братом.
— Ми з Андрієм нерозлучні.
— Так. І я так само думаю, — сказав Андрій.
— Так, дорогі гості! — проговорив старий Григор і встав. Всі замовкли і встали також. — Рождество твоє, Христе Боже наш, возсія мирові світ разума! — заспівав старий своїм тенором. За ним пішли інші тенори, баси, сопрани і альти. Вийшов прекрасний спів. Після співу старий сказав: — Вітаю всіх з великим християнським святом. Не всі ми думали, що будемо ще святкувати його разом. Дякуємо Богові, що так сталося. Прошу чемно призволятися.
Ковбаси, шинки, прикуски розложені на своїх місцях. Чарки наливаються чистою горілкою. Встає Іван і підносить чарку. — Пані і панове! — сказав він. — Я далеко не промовець. Виконую тільки милий обв’язок. Бачу дорогі, рідні обличчя, чую звичну атмосферу… Багато років, проведених мною поза звичним середовищем, повинні були привчити мене бачити і вичувати ці речі по-іншому. Однак це не сталося і, наскільки можу про інтимні справи нашої душі судити, мені здається, що таке і не може статися. Десять століть наші предки повторювали і поновляли вияв такого якраз настрою, і було б даремно думати, що його можна позбутися протягом кількох ненормальних років. До всього мені здається, що нема найменшої потреби робити будь-які спроби позбавляти себе виняткової, дуже глибокої і, беручи реально, дуже потрібної поезії, яку дає нам це чудове свято зими. Не поділяю і не можу поділяти поглядів, що намагаються штучно заперечити ці поняття. По-моєму, Христос таки народився, бо інакше не жив би він тисячу дев’ятсот вісімнадцять років у душах незліченних мільйонів людей. Відновляю ще раз настрій своєї душі. Підношу цю чарку, звертаюся до Вас, мій батьку, думкою відношусь до пам’яті матері, вітаю вас радістю, всі мої друзі, і п’ю за здоров’я та щастя дорогих присутніх і неприсутніх людей!
Всі випили. Мар’яна почала плескати, а за нею заплескала решта гостей. — Браво! Браво! — заговорив Афоген Васильович. — Прекрасно!
— Ви сказали чудово! — повторила Мар’яна і потиснула під столом руку Івана. Ольга випросталась і, похилившись злегка до Водяного, прошептала: — Іван Григорович чудовий!
— Він вам подобається? — запитав Водяний.
— Дуже!
— Івасю! — заговорила через стіл Катерина Львівна! — Цілую вас!
— Прекрасно, прекрасно! — висловилась Наталя Петрівна.
— А яка скромність, — пошепки додала Марія Олександрівна. Іван своїм словом купив повністю і беззастережно серця всіх присутніх. Мовчали тільки Микола Степанович і Сопрон. Ніхто не питав їх про причину мовчанки, ніхто навіть не задумувався над тим. Але Сопрон у цей час був своєю думкою далеко від цього місця. Тисячі верст пролітала його думка, понад знаними просторами, горами, рівнинами… Тільки старий Григор, заховуючи повагу настрою, поглядав на свого старшого сина. І коли всі вже випили і закусили, старий встав, підняв свою чарку і проговорив:
— Доповняю слова Івана згадкою про решту нашої родини. В Сибірі в цей самий час без батька святкує свято наша дорогенька Настуся з її дітками Володею, Олександрою, Федором, Григором і Марусею. Вірю, що всі вони здорові, що всі знають, чому вони в такий час не з нами. П’ю за їх здоров’я!
— Браво, тату! — майже разом викрикнули Андрій і Татяна.
Сопрон зніяковів, схвилювався, засовгався на своєму стільці. Всі пили за здоров’я його родини.
— Так! — заговорив Афоген Васильович. — Ми звикли не рахуватися з простором. Ми всі тут разом — Сибір, не — Сибір! На другий рік зберемося і пустимось до найстаршого брата Мороза на Різдво! Що?
— І впевняю вас, Афогене Васильовичу, — не каялися б. У нас така осетрина, така ікра, що ніде подібної не знайдеш! А чарка сибірської горілки! Чи з вас, панове, хто-небудь її пробував?
Виявилось, що ніхто не пробував.
— В Сибірі, скажу вам, — продовжував Сопрон, — зовсім інакше все смакує. Особливо зимою. Коли прийдеш з морозу до теплої хати — їсти — розірвись! Тому там здорові люди. Але їсти треба багато. Багато! Мої лошаки загризають Настасію!
— Маєте п’ять нащадків, — між іншим проговорив Микола Степанович.
— Хіба це як на Сибір багато? — здивувався жартівливо Сопрон.
— Сибірська норма — принаймні тузінь, — сказав Микола Іванович.
— Я б дуже хотіла побувати в Сибірі, — проговорила Ольга.
— Виростеш — побуваєш, — відповів батько.
— Тайга! Чи гарна, Софроне Григоровичу, тайга? — знов заговорила Ольга.
— Прекрасна! Особливо зимою.
— А тундра?
— Я, признатися, тундри не бачив. Це трошки далі на північ, — так приблизно, як від нас до Петрограда.
— Дядю Сопроне! — заговорив Михайло. — А самоїдів ти бачив?
— Так і видно, що не в мене вчиться, — швидко заговорив Афоген Васильович. — Міша? Де живуть самоїди? — строго запитав він Михайла.
— В Сибірі!
— Нуль! Одиниця! Не знаєш. Напишу твоєму учителеві. Напишу, напишу. Географію рідного краю треба знати, — вичитував Афоген Васильович.
— По лінії, де я їжджу, попадаються більше люди південно-сибірських племен, Михайле, — спокійно заговорив Сопрон. — Це казахи, тюрки, далі Чіти — маньчжури. Досить часто подибуються татари, киргизи.
— І ти їх розумієш? — запитав Василь.
— Розуміється. Вони всі дещо говорять по-нашому.
— Я бачив татарів! У Криму! Ні, тату? — вихватився Михайло. — Вони такі, як і ми.
— Кримські татари дуже різняться від сибірських, — сказав Сопрон.
— Це ті самі, що йшли на Київ з Батиєм? — спитав знову Василь.
— Ті самі! Ті самі, — сказав Афоген Васильович. — Тільки вони вже давно змінились. Це вже руські люди.
— А ми колись були татарські люди, — казав далі Василь.
— Цікаво, — проговорила Татяна, щоб змінити розмову, — чому Олечка не їсть?
Ольга зненацька почервоніла. — Я їм, Таню! Я їм! — швидко заговорила вона.
— Пропоную ще по чарці, — сказав Іван.
— Я вже й так п’яна, — сказала Мар’яна. — Світ починає бути теплим.
— І чудовим?.. Ви не знаходите? — каже Наталя Петрівна.
— Для щастя людини так мало треба, — підтримала її Марія Олександрівна. — Спокій, мир і добро!
— Спокій, мир і добро? Маріє Олександрівно! — викрикнув Петро.
— Так за спокій, мир і добро! — заговорив Водяний і підняв свою чарку.
— Ви вірите в ці речі? — запитав його Сопрон, коли всі випили.
— Взагалі так, зокрема — ні, — проговорив Водяний помітно піднесеним голосом.
— Нема й мови про спокій, мир і добро, поки існують такі розбіжності, — докинув своє Микола Степанович.
(Продовження на наступній сторінці)