Товариство увігналось до вітальні зовсім, як табун диких зебр, все тупало і ржало, диспутантів заглушено, повалено й затоптано, Мар’яна сідає до піаніно і бере "У Пратері розцвітають дерева" — дещо не в настрій, меланхолійно і поважно, на що Андрій та Ольга, а за ними обидва їх напасники, не слухаючи ніякого Штрауса, закрутились, як їм здавалось кращим.
На звуки піаніно, мов на вогонь мотилиці, полетіло насторч усе, що могло в тім будинку рухатись. Таня і Водяний. Іван, Петро і всі юрбою, Катерина Львівна виявилась буревійною вальсисткою — з місця зірвала вона блаженно-дрімотного Афогена Васильовича, що значно був від неї нижчий, і шубовснула з ним у шум пісні Пратеру.
Але музика все-таки надто повільна. Що з тією Мар’яною?
— Вона саботує, — каже Ольга.
І раптом гра урвалась, Мар’яна встала, всі зупинились. Іван підійшов до Мар’яни, уважно вклонився і запропонував їй свою руку. Мар’яна мовчки, розчулено, з похиленою головою вложила свою руку під руку Івана, і вони повільно відійшли. Андрій провів їх поглядом через півтемну вітальню, аж поки ті не зникли за дверима Іванової кімнати.
— Пропоную, пані і панове, фігурний! — вийшов наперед і звучно проговорив Водяний.
— Браво! Грає Таня! — загомоніли голоси.
— Ні, граю я! — сказала Наталя Петрівна.
— Наталю Петрівно! — навинувся Водяний. — Ангажую! — всі заплескали, невідомо кому.
— Ні, ні, ні! Пізно! Я граю! — сміялась Наталя Петрівна і вдарила по клавішах. Вирвався живий, бадьорий і пружний вальс. Піаніно танцювало також. Все завихорилось колом, Водяний викрикує французькі слова, і всі покірно йдуть за ним. Катерина Львівна пристрасно витупувала, її партнер Петро тяжко сапав і обливався ревно потом, Водяний і Таня вирували, мов голуби, Андрій і Ольга бавились, мов двоє куслявих тигрят.
Після вальсу заграно польку, потім падеспань, далі ще раз вальс. Все вирувало — і саме в той час, переодягнутий у фрак, з великою лампою в руці ввійшов Іван. За ним, під руку зі старим Григором, увійшла Мар’яна. Іван поставив лампу на піаніно. Наталя Петрівна враз урвала гру, все зупинилось, очі всіх повернулись до входу.
— Вибачте, що я, дорогі мої, вам переб’ю, — почав повільно старий, — але я хочу також і з вами поділитися дуже радісною для мене новиною. Мій син Іван заручається сьогодні з Мар’яною Миколаївною Лоханською. Благословляю їх намір і радію разом з ними.
Всі бурхливо й щиро заплескали. Микола Степанович зірвався: — Як! І я нічого не знаю? — вирвалося з нього, і всі так само бурхливо зареготали.
— Прополітикував, голубчику, — казала Марія Олександрівна.
Григор цілував Івана й Мар’яну, цілувалися з Марією Олександрівною і Миколою Степановичем. Всі обіймались, цілувались, гратулювали. Мар’яна до сліз зворушена. Ольга кинулась їй на шию і по-дитячому заплакала. Андрій мовчки й напружено цілував Івана і Мар’яну. Василько пристрасно обняв Мар’яну — Мар’яна цілувала його мокрими устами в чоло, щоки…
— Браво! От так браво! — нестримно гомонів весь рожевий Афоген Васильович. — От це так! От це розумію! Прекрасно! Я хочу ще жити на цьому чудовому світі. Ні, панове! Як собі хочете, а ця ніч має так само кінчитись, як і почалась. "Многааая ліііта, многая літа!" — затягнув Афоген Васильович, всі його підтримали, ентузіасти накинулись на Івана, схопили його і почали підкидати під стелю.
— Вина! — завзято викрикнув Водяний. "П’ємо за Івана, Івана дорогого!" — затягнув він свою, гвардійську. Миттю з’явилось вино, і всі стоячи підняли келихи. — За благополучіє, мир, добробут, щастя і многая літа наших дорогих Івана Григоровича і Мар’яни Миколаївни — три рази ура! — проговорив Водяний.
— Ура! Ура! Ура! — викрикнули всі і випили келехи до дна. Ольга стояла під руку з Андрієм.
— Як це гарно, Андрію! — шептала вона захоплено. — Тепер ми з тобою… свої.
— Так, — чує відповідь. — І ми можемо… поцілуватись. — Андрій притиснув її руку.
— Чудово! Мені подобається! А тобі.
— Мені також!
Стояли так далі, розчервонілі від сліз і вина. В їдальні дзвеніло накриття для вечері.
— Олю! — шепнув Андрій. — Розсвітимо ялинку.
— Засвітимо, засвітимо! — захопилась Ольга.
Побігли до їдальні, де стояла ялинка. Тут ще порожньо. Стоїть яскраво-білий, готовий і привабливий стіл. Все чекає. Андрій і Ольга почали світити. Один за одним інтимно й святочно загоряються вогники, їх сяйво опромінює обличчя молодих людей, відбивається у прозорих чоловічках очей. По кімнаті розлилося м’яке світло, тепло і запах воску.
— Там он ще одна свічка, — каже Ольга.
— Де? Ага! — нахиляються обоє, голова до голови, і вогник загорівся. Андрій і Ольга не встають, стоять навколішках, їх голови повернулись, а очі глянули в очі, і стало зовсім тихо. — Олю, — чути шепіт, і Ольга німіє, і чує дотик уст — легкий, короткий, скрадливий, але він хвилею гострого щастя пронизує наскрізь її цілу істоту.
Ніхто не бачив? Ні. Лише згори ллється світло, а довкруги тепло і затишно. Ольга дуже смішна, в її очах переливно горять сльозини. Андрій, мов шарлат[29]. Ольга швидко, з перервами зітхнула. Ввійшла Таня з вазою борщу; Ольга ледве дала їй поставити вазу на стіл, кинулась на неї, нагально обняла, міцно-міцно душила в обіймах і пристрасно її цілувала, шепчучи: — Я щаслива! Я щаслива! Я щаслива! Я вас всіх, всіх, всіх люблю! Таню! Ну, скажи? Чому ми всі вас так любимо? Чому я вас люблю? Таню, Танюсю, Танюсечко!
Таня так само цілувала Ольгу.
— І я! І я, Олю! Ми вас також любимо, Олю! Ходімо! На мене чекає кухня…
— Ах, що там кухня! Нічого не хочу! Ні їсти, ні пити! Жити, Таню! Жити й любити! — поривно шептала Ольга.
А Андрій, як тільки показалась Таня, непомітно щез. Він появився по часі в сако, пильно причесаний. Побачивши його таким, Ольга послала йому викрик захоплення і зникла в кімнаті Тані.
Гості переходили з вітальні до їдальні і займали свої місця. На цей раз за столом маленька зміна. Таня взяла місце поруч Водяного, а її попереднє залишилось порожнім. По часі — біла, блискуча, струнка, з великим червоним бантом у переливному від світла волоссі — появилась усміхнена Ольга, її поява на тлі загальної картини, що набрала вже певного ладу, викликала враження. Хтось заплескав, і це підтримали інші. Ольга сильно почервоніла, Андрій встав і запросив свою даму зайняти місце біля себе. Вона легко, з чарівною усмішкою, схвильована — присіла. Андрій просить дозволу зайняти своє.
— О! Прошу, — ледве чутно шепнула вона.
— От була б пара, — потиху сказала Наталія Петрівна своєму сусідові Петрові.
— Наш Андрій перейде нас усіх. Оля чарівна!
— Маріє Олександрівно? Скільки вашій Олі? — пошепки запитала Катерина Львівна.
— У липні буде сімнадцять.
Наливали чарки і келехи. Тости і бучні, гарні слова. Іван і Мар’яна випивали до всіх. На цей раз Мар’яна поважніша і рівна. Іван залитий щастям і, здається, вперше, як появився дома, розгубився. Не має, видно, сили володіти собою — і це одночас здобило і понижувало його. Певно, рівно, по-королівському тримав себе старий. До своїх сусідів казав: — Це, дорогі мої, все, чого я просив від Господа Бога. Бачити всіх разом і всіх щасливими.
— Я зовсім вірю в призначення, — казала до Водяного Таня. — У нашій родині тепер повно щастя. Однак уявіть, що цілі довгі чотири роки у нас було, як на похороні. Кожне це свято проводили ми в сльозах. Іван пішов і не вернувся. Не мали від нього ніяких вісток, і тато вже хотіли його вписати в грамотку. Сопрон загруз у своєму Сибірі. Один тільки раз коротко написав, що війна, що безліч роботи, що не має й хвилинки вільного часу. Потім умирає Маруся, а вона ж для нас була всім. Я мусила кинути студії.
— Щастя, Татяно Григорівно, ходить завжди разом з нещастям.
— Від чого це залежить?
— Від законів рівноваги.
— Невже не можна людям на це впливати?
— Мабуть, не можна. Мені ще іноді здається, що певну дозу впливу на це має сонце. В кожному разі на нервову систему людей.
— А!
— Це вже моя теорія.
— І як ви це уявляєте?
— Сонячні плями. Без сумніву, вони спричиняють бурі й смерчі в природі. Чому б не мали вони такого самого впливу на нашу нервову систему?
— Це дуже можливо. Професор Попов читав нам лекції на тему ультрапроменів.
— Що торкається ультрапроменів, — вмішався до розмови Микола Степанович, що сидів біля Тані, — то найкраще їх діяння можна відчути в Криму.
— Цікаво чому, Миколо Степановичу? — питає Таня.
— Це смуга діяння сонячних плям, і там бувають землетруси.
— На полюсах також. Північне сяйво.
— А бували ви на Криму? — звернулась Таня до Водяного.
— Бував. І не раз.
— А я от не була. Хоч і недалеко. Ми все не мали часу.
— Знайдемо час, Татяно Григорівно, — казав Микола Степанович. — Ось тільки скінчиться ота революція — зберемося всі, на пароплав — і в Крим на Чорне море. Прекрасне, я вам кажу, те Чорне море. А буряне, як чорт. Тисяча дев’ятсот другого року ми зі своєю старою зробили подорож до Туапсе. От же нас погойдало.
— По-моєму, — каже Водяний, — найкращі подорожі все-таки до Фінляндії.
— Но! Не кажіть, Миколо Івановичу. А чи не доводилось вам отак у квітні проїхатись на візнику з Туапсе до Сочі? Го! Особливо, коли надвечір… І коли сонце отак туди, над морем, ніби горіючий дім. Ви не кажіть.
— Я все-таки люблю північ, — каже рішуче Водяний.
— Але не Петроград, — сказала Таня.
— І навіть Петроград. Єдине в Росії місце, де чується пульс, ритм, пружність. Південь надто ледачий.
— А як вам Київ?
— Київ — виїмок. Це наша древність. Київ дає певність. І я люблю Київ.
(Продовження на наступній сторінці)