— Будь обережний. А коли що — посади татарчуків на коні і хай женуть подалі, а сам… знаєш, де чаїтися.
Санько кивнув головою. Так, за кілька десятків кроків звідсіля є вовче лігво, яке вони зі Швайкою переробили на сховок чотири літа тому — ще до того, як Саїд-мурза вибрав ці місця для своїх стійбищ. Вхід до нього вони замаскували так, що його й за крок важко побачити. Тут можна було лишати на деякий час поранених чи знесилених. А ті, хто їх супроводжував, за будь-якої небезпеки сідали на коней і кидалися геть, відволікаючи увагу на себе.
Грицик ще раз кивнув Санькові і без поспіху з’їхав з пагорба. Санько ліг на траву, сперся підборіддям на кулаки і задивився на стійбище, яке зараз нагадувало людський мурашник, що вже прокинувся.
СПОВІДЬ ХАСАНА
Поруч приліг Хасан. Якусь мить вони лежали мовчки. Потім Хасан сказав:
— Гарно у вас вийшло з Самедовими зарізяками.
— Самі дивуємось, — посміхнувся Санько.
Хасан скоса зиркнув на нього, обережно запитав:
— Ти що, вмієш чаклувати?
— Та так, трошки, — посміхнувся Санько. — Хасан, здається, щирий, хороший хлопець. Не було в ньому ані крихти настороженості чи недовіри. З ним можна почуватися так само легко, як і з Грициком. — Не шкодуєш, що опинився з нами?
Хасан подумав.
— Ні, — сказав він. І пояснив: — У мене мама уруска.
І знову Санько відчув на собі його погляд — теплий, довірливий. Схоже, хоче про щось запитати, але вагається. Що ж, не варто його підганяти… Санько вдав, ніби його зацікавив орел, що кружляв у безхмарному небі.
— Слухай, Санько, — врешті не втримався Хасан. — А у вас у плавнях є татари?
— Татари? — перепитав Санько. — Здається, є. Але не біля нас. Нижче по Дніпру. Вони щось не поділили зі своїм мурзою і прибігли до нас.
— І як їм у вас живеться?
— Як і всім.
— А коли мурза вимагатиме видати їх, що ви зробите?
— Дулю йому покажемо, — усміхнувся Санько. — У нас не заведено видавати своїх.
Схоже, ця відповідь Хасана задовольнила. Він перевернувся на спину і задивився на ріденькі хмарки.
— Знаєш, мені дуже часто сняться плавні, — зізнався Хасан. — Ніби я пливу човном, а навколо верби, очерети. Гарно так… — Він повернувся до Санька. — Знаєш, я розказав якось про це мамі, а вона тільки сміється. Каже, що це в мене від діда. Він у плавні десять літ ходив. Жив там від ранньої весни до пізнього літа. Казав, що то були найкращі його роки.
— Атож, там непогано, — усміхнувся Санько. Власне, тут і сліпому ясно, до чого Хасан веде. — От тільки біда, що ввесь час чекаєш нападу зі степу.
Хасан кивнув головою.
— Дивно.
— Що тут дивного?
— А те, що ми тепер теж чекаємо нападу звідтіля…
"Ні, все ж непоганий він хлопець, цей Хасан", — подумав Санько.
— Слухай, — почав він. — А що, коли доведеться здіймати шаблю на свого ж брата, на…
Санько на мить замовк, намагаючись підібрати таке слово, яке не образило б Хасана. Але той випередив його.
— Ти хочеш сказати — татарина? — посміхнувся він. — Постараюся не ображатись. Хоча краще кажи: ногаєць або кримчак.
— От і добре, — усміхнувся Санько. Він міцно змружив і розплющив повіки. Хотілося спати, але цього не можна було робити. Бо не встигнеш заплющити очі — як знову опинишся в чужих лабетах. А коли розмовляєш, спати не так хочеться.
— Ну, ногайці з кримчаками теж не завжди розбишакували, — заперечив Санько і не втримався — солодко позіхнув…
— Кримчаки — так, — згодився Хасан. — Та тепер вони наче сказилися — хапають усіх підряд. А ногайці… Більшість із них перебралися сюди з правого берега ще понад сто років тому. Дуже їм не сподобалось, що ваші діди розбили їх під Синіми Водами. Тому й такі люті. Майже, як нинішні кримчаки. А Саїд-мурза — головний серед них… О, глянь туди! — зненацька вигукнув Хасан.
Санько повернувся у той бік. Десятків зо два татар, вилаштувавшись у довгу стрічку, стрімко наближалися до їхнього пагорба. Нараз вони різко змінили напрямок і почали охоплювати його, начебто збиралися відрізати шлях до втечі тим, хто там опинився. Санько з татарчуками схопилися на ноги, щоб скочити на коней, коли це неподалік гойднулися трави і звідти випірнув Куций. Він з льоту лизнув Санька у щоку, потім усівся біля нього і радісно замолотив по землі хвостом. Увесь його вигляд ніби промовляв: хазяїне, я зробив усе, що ти мені загадав.
— Молодець, Куценький, — сказав Санько, і Куций ще завзятіше запрацював хвостом.
А на пагорб уже вибіг Швайка.
За ним поспішали його товариші, на ходу знімаючи малахаї.
— Усе гаразд? — швидко запитав Швайка.
— Так, — відказав Санько.
— Ху-у-у, — полегшено видихнув Швайка. — А Грицик де?
— Подався на вивідку.
Швайка впав на траву поруч із Саньком:
— А тепер розповідай, що з вами сталося.
Вислухавши Санькову розповідь, Швайка докірливо похитав головою.
— Ох дурна моя голова, що я вас послухався!
— Хто ж міг передбачити, що Самедова ватага таке учворить? — виправдовувався Санько.
— Ти, — сказав Швайка. — Ти ж не простий хлопець, от сам повинен був і передбачити.
— Та ж для цього треба було бодай хоч трохи побути на самоті, в тиші, — відказав Санько. — А там таке зчинилося, що всі думки повилітали.
Швайка обернувся до татарчуків і сказав:
— Вибачайте, товариство, що втяг вас у таку халепу.
— Та чого там… — за всіх відказав Хасан. — Нам навіть цікаво було.
— Бач, їм цікаво, — посміхнувся Швайка. — А от чи цікаво вам знати, як ми будемо вибиратися звідсіля? Ні? Шкода, бо мені теж цікаво. Тому ви лягайте й поспіть, а я поки поміркую, як бути далі.
САЇД-МУРЗА ПОШИВСЯ В ДУРНІ
Сонце вже повертало на захід, коли на краю татарського табору вигулькнуло кілька постатей і покотило у їхній бік. Одна з них ще здалеку помахала рукою і Санько впізнав у ній Грицика. За хвилину вершники зупинилися біля підніжжя пагорба.
Передній, похмурий, зі знаком сотника, голосно вигукнув:
— Чом так далеко зупинилися?
— Я вже твоїм людям, шановний сотнику, казав, що ми не могли прибути разом, — улесливою скоромовкою заторохтів Грицик. Видно, він почувався між прибульцями своїм. — То щоб не розшукувати один одного в такому натовпі, ми домовилися зійтися тут і вже разом…
— На чабанів ви ніби не схожі, — перебив його сотник, оглядаючи Швайчину ватагу. — На чинбарів теж. Розбишаки-кайсаки, чи що?
І він розреготався із власного дотепу.
— Та ні, шановний онбаші, — посміхнувся і Швайка. — Ми тихі люди, своїх не чіпаємо.
Сотник вколов його пильним поглядом.
— Схоже, що саме ти є тут за старшого. Так?
— Так, шановний онбаші.
— Значить, своїх не чіпаєте? — перепитав онбаші-сотник і розкотисто зареготав. — Так я вам і повірив!
Нараз сотник різко обірвав сміх і окинув ватагу нищівним поглядом.
— Ану, годі вилежуватись! — гарикнув він. — Оцей, — сотник кивнув на Грицика, — знає, де має бути ваше місце. Тож чекаю вас там під ранок. Тільки ж дивіться мені — за будь-який вкрадений цвях чи вуздечку шкуру спущу!
Коли він зі своїми людьми від’їхав на сотню кроків, Грицик злетів з коня, обійняв Швайку, а тоді ляснув себе по колінах і захоплено вигукнув:
— Ой, аби ви знали, що там зараз чиниться! Саїд-мурза геть оскаженів. Зараз його люди шмагають усю Самедову ватагу і допитуються, хто з них відпустив полонених. І Зарембу разом з ними.
— Мабуть, шкодує Саїд-мурза, що не зміг заробити на нас, — зблиснув зубами Хасан.
— Може, й так, — гмикнув Грицик. — Але я гадаю, що йому інше пече. Всі, як один, з тієї ватаги твердять, буцімто за ними постійно скрадався вовк…
Швайка запитально поглянув на Санька. Той кивнув головою.
— Це Куций, — пояснив він. — Він час від часу показував їм вуха.
— А вони, Пилипе, вирішили, що то був ти, — сказав Грицик. — Бо в степу всі знають, що лише ти вмієш перевтілюватися у вовка.
— Я такий, — усміхнувся Швайка і прикусив травинку гострими зубами.
— А як вони полягали спати, — вів далі Грицик, — тоді ти буцім підкрався до бранців і звільнив їх. Але Саїд-мурза їм не вірить. Він каже, що тоді Швайка і їх, сонних, порішив би. Та позаяк усі вони живі-здорові, то тут щось не те… І лупцюють їх зараз так, що не дай Боже! А коли я вже збирався сюди, то довідався, що Саїдові-мурзі байдуже, скільки поляже чаушів — головне, щоб йому нарешті дістали гяура Швайку. Мабуть, добряче ти йому допік, Пилипе.
— А що з нашими слідами? — запитав Хасан.
— Нічого такого, — відказав Грицик. — Знайшли їх. І погнали по тих слідах цілу сотню чаушів.
— Та ти що! — схопився один з татарчуків. — А коли вони докумекають і наскочать сюди?
(Продовження на наступній сторінці)