— Не наскочать, — заспокоїв його Грицик. — Там ще з досвітку пастухи переганяли табуни і все затоптали… А тобі Санько вже розповів про те, що ми замислили? — звернувся він до Швайки.
— Та розповів, — відказав Швайка.
— То що скажеш?
— Непогано придумали.
— То — що? Ти згоден з нами?! — розквітнув Грицик.
— Та згоден, інакше ви не відчепитесь… А тепер, товариство, трохи відпочинемо з дороги, бо цієї ночі нам знову буде не до сну.
— А ми?… — почав Хасан.
— Ви теж лягайте. Сьогодні всім знайдеться робота.
На небо вже сходили зорі, коли вони рушили до табору. Дістатися до намету Саїда-мурзи виявилося справою не такою вже й складною. Ніхто їх не зупиняв, ніхто ні про що не розпитував. Та все ж кроків за п’ятдесят Швайка зупинив загін. За його переконанням, саме тут проходила невидима межа. І варто комусь її перетнути, як стрепенеться десяток охоронців, вилетять з піхв швидкі кривулясті шаблі, а стріли звично вляжуться на тятиви луків. А тут, за межею, кожен займається своєю справою. Хто чистить шаблю, хто догризає кістку, хто ходить у пошуках товариша, що забалакався десь біля другого багаття.
— Чом не спиться, батири? — веселим голосом поцікавився сутулий татарин, що трапився на дорозі.
— А то вже не твого розуму діло, — зверхньо відказав Швайка.
— Та я що… я ж просто так… — знітився сутулий і поквапився розчинитися в темряві.
Швайка зіскочив з коня і крадькома роззирнувся. Так і є, їх уже помітили. Он троє ліворуч від шатра повернулися в їхній бік. Двоє праворуч теж зацікавилися ними. Атож, далі таким натовпом іти до шатра небезпечно.
— Стежте за нами, — пошепки наказав він Грицикові. — І коли що — здіймайте якомога більший шарварок.
— Добре-добре. Все, як домовлялися, — запевнив його Грицик і з шумом втягнув ніздрями повітря. — Тільки ж ви не баріться…
— А це вже як вийде, — відказав Швайка і кивнув Санькові, що теж зіскочив з коня.
Неспішною ходою людей, що не одну годину провели в сідлі, вони рушили до шатра. Нараз один з тих, хто ніби знічев’я прогулювався перед входом, стрімко попрямував до них.
— Хто такі? — в його голосі бриніла підозра.
— Маємо новини, — відказав йому Швайка і звичним рухом витяг з кишені пластину з зображенням яструба.
Охоронець підніс її до очей і мимоволі виструнчився. Лише знатні люди носили при собі знаки з зображенням хижих звірів та птахів. Він так захопився розгляданням знака, що навіть не помітив, як пильно втупився в нього очима молодий супутник поважної особи.
Нараз охоронець хитнувся і вже якимось сонним голосом проказав:
— Шановний Саїд-мурза саме готується до сну… Втім…
Він віддав знак Швайці і з легким поклоном відступив убік.
Так само вчинив і вартовий, що стояв перед входом до шатра. А от що буде далі…
Шатро Саїда-мурзи було поділене на дві половини. Ближче до входу стояло двоє таких широкогрудих батирів, що, здається, навіть стріла не дістала б їх нього серця.
— Ми з новинами до хана, — пояснив їм Швайка. Він дивним чином теж відчув потужні гарячі хвилі, що їх Санько насилав на велетів.
Подіяло. Батири привітно вказали руками на покій свого повелителя, а тоді якось дивно струснулися й завмерли. Їхні очі втупилися кудись понад голови козаків. Про всяк випадок Санько лишився з ними, а Швайка відхилив запону, що вела до покоїв Саїда-мурзи.
Саїд-мурза ще не спав. Це одна з вад ханського життя. Коли перед битвою навіть наймудріші з нукерів поспішають виспатися, то хан мусить ще і ще раз перевірити безпомилковість своїх задумів і майбутніх рішень. Бо ж битва починається не тоді, коли заграють сурми і заблискають шаблі, а тоді, коли про саму битву ніхто ще й гадки не має.
А от йому, Саїдові-мурзі є що згадати. І безславно програний бій у плавнях, що стався п’ять років тому, і такі ж безславні намагання обмежити уруський наступ з плавнів у татарські володіння. На хитрість Саїда-мурзи козаки відповідали своєю хитрістю. А скільки крові випив один лише вурдалака на ймення Швайка! Він, Саїд-мурза, віддав би всі свої незліченні отари і табуни тільки за те, щоб глянути в очі цьому найневловимішому з урусів. Заремба казав, що бачив його в Переяславі. А до Переяслава не так уже й далеко, тож цілком можливо, що Швайка і справді приклав руку до зникнення переяславського ясиру.
Нараз за стіною почулися кроки і завіса хитнулася.
— Це ти, Тагіре? — не розплющуючи очей, запитав Саїд-мурза.
— Ні, — відказало чужим голосом.
Сон миттю відринув від Саїда-мурзи. Він розплющив очі і втупився в нерухому постать біля дверей.
— Ти хто? — прошепотів він, відчуваючи, як запинається йому язик. — Хто тебе пропустив?
— Я — Швайка, — відказала постать, а тоді нечутно й стрімко, як промінець світла, ковзнула до нього. — Не чекав?
Саїд-мурза широко розкрив рота, щоб покликати на поміч. Проте покликати нікого не встиг — в його роті опинився кляп. А Швайка присів навпочіпки і в його руці зблиснуло криве лезо ятагана. Очі Саїда-мурзи полізли на лоба.
— Жити хочеш? — поцікавився Швайка.
Саїд-мурза посилено захитав головою.
— Тоді мусиш показати, де лежить лист від Менглі-Гірея…
За якийсь час він вийшов з ханських покоїв. Виструнчені батири усе ще незмигно зирили кудись удалечінь. Санько заспокійливо кивнув головою…
Грицик, що не відводив погляду від шатра, витер холодний піт і полегшено зітхнув: нарешті Швайка з Саньком вийшли! Вартові перед входом завмерли в низькому поклоні, пропускаючи високого гінця та його найближчого охоронника.
— Ну як? — запитав Грицик, коли Швайка з Саньком злетіли на коней.
— Потім, потім, — відмахнувся Швайка. — А зараз женімо щодуху!
За аулом Саїда-мурзи пересвистувалися ховрашки. Схоже, хтось їх налякав, бо вони надривалися так, наче з них здирали шкіру. Швайка з Саньком рушили в напрямку найголоснішого свисту. А за хвилину виявили, що ніякого ховрашка не було — то надривався Хасан. Трохи згодом під’їхало ще трійко свистунів.
— Висвистували вас так, аж щоки заболіли, — поскаржився Хасан. — Ну як, усе гаразд?
— У нас — так, — відказав Швайка. — А у вас?
— Теж непогано, — зблиснув зубами Хасан. — Два табуни хлопці вже погнали до Дніпра, а решту твої люди розігнали.
— Тоді чого ви тут розсвистілися?! — вигукнув Швайка. — Гайда за ними!
Витягнувшись довгим цугом, вони гнали коней цілу ніч. По дорозі ледь не розтоптали сторожову заставу Галіма-аги, що без поспіху поверталася від Дніпра. Галім-ага здивовано поглянув їм услід: навіщо гнати таку кількість коней та ще й серед глупої ночі? Але тут таки подумки гримнув на самого себе: не його діло зупиняти тих, хто їде від хана, його діло — ловити тих, хто крадеться до нього. А коли тупіт затих, Галім-ага тоскно зітхнув: його ватага так і не виявила переслідувачів, тож на нагороду сподіватися годі.
Вгодовані табуни летіли до плавнів цілу ніч. Татарчуки весело покрикували на коней і виляскували нагаями в повітрі. Швайка з рештою козаків їхали позаду, готові будь-якої миті перехопити погоню. Та її не було.
За кілька годин шаленого гону на них нарешті повіяло дніпровою прохолодою. Швайка поворушив ніздрями і звелів зупинитися.
Грицик, розминаючи затерплі ноги, підійшов до нього і поцікавився:
— Ну, як — на Саїдові можна ставити хрест?
— Можна, — відказав Швайка. Він витяг з-за пазухи якийсь згорток і почав розглядати його.
— То ти що — ятаганом його пригостив, чи шаблею дістав? — допитувався Грицик.
— Ні тим, ні тим, — відказав Швайка, не відриваючись від згортка.
— Невже руками задушив? — здогадався Грицик.
— Теж ні. Живий твій Саїд, не бійся.
— Живий? — вражено перепитав Грицик. — То на якого біса ми все це… — він тицьнув рукою на схід, — затіяли?
— А от на якого, — Швайка помахав згортком перед Грициковим носом. — Оцій цидулці немає ціни!
— Що це?
— Лист Менглі-Гірея…
— Та невже? — радісно стрепенувся Грицик. — Це той, у якому кримський хан пише, що хотів би мати більше ясиру?
— Еге ж.
— Сила! І все ж я не розумію, чому ти лишив того Саїда живим, — не відступав Грицик.
Швайка з докором зітхнув.
— Допустімо, я зробив би так, як тобі хочеться, — сказав він. — Що тоді було б, га?
— Одним негідником стало б менше, та й годі.
— Не кажи, — заперечив Швайка. — Це для нас він негідник. А для своїх після такого він став би героєм, мучеником, якого забили якісь Швайчині зарізяки. А далі вони зібралися б у ватагу і подалися за Сулу — мститися за свого героя. А тепер — Саїд хоч і живий, проте сів у таку калюжу, що навряд чи з неї колись і вилізе. А за таких ніхто не захоче мститися.
Грицик уперто пересмикнув плечем. Схоже, Пилипові слова його не переконали.
— То що ж він зараз робить? — запитав він Швайку. — Ліг собі та й спить?
Швайка засміявся.
(Продовження на наступній сторінці)