— Це наша в’ялена риба, — пояснив Демко. — Дідо наказували передати її вам і казали, що свіжа в’яленина ще смачніша.
Усі навколо зареготали. І Леміш теж.
— Передай своєму дідові, що я обов’язково приїду до нього в гості!
— А в нас ще й юшка така смачнюща! — у захваті від того, що вдалося так легко умовити переяславського старосту, вигукнув Демко. Тоді тицьнув клунка переяславському старості в руки і приєднався до Грицика з Саньком.
Леміш провів його поглядом і похитав головою.
— Ну й швидко ж передаються чутки у вашому степу! — сказав він.
— Це не чутки, — посміхнувся Швайка. — Це стежа діда Кібчика так працює.
— Стежа, кажеш? Ні, обов’язково треба вирватися до такого діда! А ти, — він повернувся до Байлема, — коли посилатимеш хлопців до Абдулли, то краще вибери таких, що вміють тримати язика за зубами.
— Розумію, — кивнув головою Байлем. — Сам з ними поїду.
— І простеж, щоб Абдулла бачив, що до його краму ставляться з повагою. Головне, щоб він переконався, що з нами дружбу водити вигідніше, аніж з кримським ханом… — Слухайте, а що там робиться? — раптом зацікавився він.
— Де? — запитав Швайка.
— Он там, біля тих верб на вигоні.
На березі просторого ставу, що обмивав старе городище, кілька десятків парубків стовпилося навколо Грицика. На нього саме йшло з піднятими кулаками четверо здорованів. Грицик не чекав, коли вони підійдуть ближче. Він сам увірвався поміж них і за якусь хвилину здоровані лежали на траві і сторопіло струшували головами.
— Непогано, — схвалив Леміш. — Меле, як добрий вітряк.
— Еге ж, — згодився Швайка. — Йому що ногами, що руками — все одно.
— Цікаво, у кого він такого навчився?
— Та в мене, у кого ж іще, — всміхнувся Швайка.
— Он як, — Леміш з особливою повагою глянув на нього. — А тебе самого хто вчив?
— Дідо Кудьма, — посерйознішав Швайка. — То древня наука. І мало хто зараз нею володіє.
А Грицик уже стояв, склавши руки на грудях і розглядав хмаринку, що бігла над його головою. Він не звертав ніякої уваги на те, що до нього зі спини підкрадався один з козаків. Та коли тому лишилося зробити якийсь крок, — Грицик високо підстрибнув, нога його блискавкою змигнула в повітрі і ніжно прихилилася біля нападникової щелепи.
— Бий! — пролунало з гурту. — Що ти його гладиш, наче дівку по щічці?
— Гладжу, кажеш? — посміхнувся Грицик і підморгнув Санькові.
Той відібрав у одного з глядачів добрячого кілка, простягнув крикунові. Сказав:
— Ану, Йванцю, тримай його перед собою. Та міцніше тримай, обома руками! А ви, товариство, дивіться, як Грицик його зараз погладить!
Недовірливо посміхаючись, Іванцьо підняв кілок перед собою. Якусь мить Грицик стояв непорушно, тоді знову злетів у повітря, його нога описала блискавичне півколо — і з рук ошелешеного Іванця брязнули на землю дві розламані половинки.
— Тепер уявляєш, що було б з Миколиною мармизою, якби я отак приклався до неї? — запитав Грицик.
— Ой, не хотів би я тоді бути Миколою, — підхопив Швайка, підходячи до гурту. — А тепер, Грицику, ти трохи відпочинь, а Санько нехай покаже панам старостам, що й руки наших козаків можуть працювати не гірше від ніг!
Санькове лице порожевіло від задоволення. Що не кажи, а в шістнадцять років навіть майбутньому волхву приємно бачити, з якою пошаною ставляться до тебе такі здоровані, як його земляки.
— Чи не знайшли б ви мені якусь лату? — попросив він товариство.
Два хлопці принесли грубу лату.
— Зможеш перерубати її своєю шаблею? — запитав Швайка Леміша.
Леміш з сумнівом похитав головою: лата радше скидалася на колоду.
— Боюся, що нічого не вийде, — сказав він. — Та й не для того я шаблю при боці тримаю.
— То ж бо й воно, що в тебе, пане старосто, нічого не вийде — згодився Швайка. — А тепер поглянь, як це діло виходить у Санька.
Санько якусь хвилину незмигно дивився на лату, а потім з хеканням рубонув по ній ребром правиці. Ліва Лемешева брова підстрибнула угору: замість однієї довгої лати стало дві коротенькі.
— Оце так! Скільки живу, а такої чудасії ще не бачив! — захоплено вигукнув він. — А долоня не болить?
— Та ніби ні, — відказав Санько.
— Ану, дайте і я спробую…
Йому принесли удвоє тоншу лату. Леміш примірився, з усього маху рубонув по ній долонею — і тут таки затанцював від болю. А лата лишилася неушкоджена.
— Це вже потім не болить, — співчутливо зауважив Санько. — А спочатку болить. І то дуже.
— Наш Санько ще й не таке може! — почувся зненацька дитячий голос.
Всі озирнулися. Перед переяславським старостою незалежно, руки в боки, стояв малий пастушок на ймення Телесик. За його спиною тупцювало ще п’ятеро хлопчаків.
— Наш Санько ще й чаклувати вміє, от! — оголосив Телесик. — Вчора козаки попросили його, щоб він подумки звелів Тимкові Загородньому заревіти по-ведмежому. То той заревів так, що аж собаки завалували. І мене дядько Санько теж трохи вчить…
— Валувати по-собачому? — запитав Леміш.
Усі засміялися.
— Та ні… — зніяковів Телесик. — Всякого чаклування. Він каже, що коли постаратися, то кожен може стати характерником.
— Тепер бачу, чому навколо твоїх парубків стільки народу товчеться, — звернувся Леміш до Швайки, коли вони від’їхали трохи далі. — Таким відчайдухам, як ці твої джури, мабуть, і десяток нападників не страшний.
— Що правда, то правда, — згодився Швайка. — Але вони не горді — навчають усіх, хто хоче.
— То коли ти думаєш вирушати?
— Як ніщо не завадить, то удосвіта.
Леміш закусив нижню губу і глибоко вдихнув повітря.
— Я ось що хотів тобі сказати… Молитиму Бога і всіх святих заступників, щоб твоя затія вдалася.
ПОНАД ДНІПРОМ
Ось уже третій день, як вони в дорозі. Попереду віялом рухалася кінна розвідка, за нею тяглася валка возів, у кожен з яких було впряжено по четвірці коней.
Спочатку вибиралися, мов на прогулянку, проте за Сулою розмови припинилися і козаки застріляли очима по всіх підозрілих дібровах та байраках, де на них могли чатувати татари. Хоча після випадку з Саїдом-мурзою татари, схоже, значно присмиріли, але Швайка пильності не втрачав. Адже татари — то не тільки смертельно перелякані люди Саїда-мурзи. Що далі в степ, то більша небезпека чатувала на них. Тому валку охороняла від степу чи не з сотня козаків та ще з півсотні їхало позаду. Статечніші козаки розважали один одного розмовами, або ж розпитували Демка Манюню, як йому з дідом та молодою дружиною хазяйнується на новому місці. І від тих розпитувань Демко розквітав, як макова квіточка. Він не приховував, що вважає себе найщасливішою людиною на світі, бо Ждана таки згодилася залишитись у них із дідом. Щоправда, перед цим вона сказала, що без вінчання про сватання не може бути й мови. На щастя, у плавнях уже був свій священик отець Василь. Саме він і вмовив діда, що оскільки той тепер не козакує, а хазяйнує, то без жіночих рук йому не обійтися.
А от молодших козаків розмови не приваблювали. Разом з Грициком та Саньком вони до знемоги гасали наввипередки і на повному скаку то пірнали коневі під живіт, то знову з’являлися на спині. Потому били ребром однієї долоні по ребру іншої, щоб перетворити їх якщо й не на сокиру, то бодай на довбню. Але найбільше вони любили вибиратися в степ — подражнити тамтешніх татарів, які на їхню появу вигулькували як Пилип з конопель. Деякий час обидва гурти їхали майже пліч-о-пліч, передражнюючи одні одних, а потім розліталися, мов горобці. До бійки не доходило, бо татари вже не раз мали змогу переконатися в козацькій силі, а Грицикові Швайка суворо-пресуворо заборонив здіймати на татарів шаблю без нагальної потреби. Тому, накричавшись до хрипоти, товариство поверталося до возів, щоб послухати розповіді старших про славну минувшину. Проте надовго хлопців не вистачало і вони знов затіювали якусь гру.
Старші, дивлячись на їхні витівки, лише поблажливо усміхалися.
— Що поробиш, коли у них ще шило в одному місці, — змахне рукою один.
— А той татарчук, як його… Хасан, бач, нічим не різниться від наших, — додасть другий.
І справді, Хасан нічим не відрізнявся від інших хлопців. Він навіть халата свого заховав у сакви і тепер гасав у самій сорочці. А ще він ні на крок не відставав від Грицика. Йому все тут подобалось — і довірливі розмови за вогнищем, і дружні кпини, і купання в Дніпрі, і те, що перед старшими ніхто не здіймав шапки і не кланявся. Тут усі були рівні.
Один тільки Швайка не встрягав ні до якого гурту. Здебільшого він їхав попереду, занурений у якісь свої невеселі думи. Про що саме були ті думи, ніхто не знав, бо в козаків не заведено влазити у чиюсь душу з розпитуваннями. Грицик і Санько теж мовчали, бо знали, що Пилип останнім часом засинає і прокидається з думкою про свої кримські справи.
— Він боїться, що без нього Басман-бек може щось винюшкувати, — все ж не втримався якось Грицик. Він озирнувся, щоб окинути оком неспішну валку возів і раптом вигукнув:
(Продовження на наступній сторінці)