Санько тихенько свиснув і з кущів нечутно вигулькнув Куций. Якусь мить він дивився на хазяїна, тоді не втримався, кинувся на нього і почав шалено облизувати йому обличчя, руки…
— Ти що, Куценький, здурів? — зі сміхом відмагався Санько.
Нарешті вовчик утихомирився і, висолопивши язика, ліг біля хазяїна. Потому перевів погляд на татарчуків і його загривок настовбурчився.
— Спокійно, Куценький, — сказав йому Санько. — Це свої.
— Еге ж, — підтвердив Грицик. — Вони хоч і татари, але зовсім не ті, що ти думаєш.
Тим часом Санько відірвав смужку від сорочки і при світлі згасаючого вогнища щось нашкрябав на ній вуглинкою. Тоді скрутив смужку у вузеньку рурку, вклав її між реп’яхів і причепив це все Куцому за вухо.
— До Рашита, Куценький, — попрохав він. — Біжи до Рашита, зрозумів?
Куций жваво змахнув хвостом-полінякою і розчинився у темряві.
Друзі підійшли до татарчуків.
— Що ж, хлопці, — сказав Грицик. — Мабуть, треба прощатися. Спасибі вам за кумпанію і звиняйте, коли що. Беріть свої коні, беріть коні цих песиголовців і женіть додому, доки вони ще не отямились. А нам треба в інший бік.
Проте татарчуки прощатися не поспішали. Вони про щось перемовилися і наперед виступив Хасан.
— Не можна нам повертатися, — сказав він. — Їхній ватаг знає, звідкіля ми.
Грицик ляснув себе по лобі.
— А й справді! — вигукнув він. — Я ж сам чув, як ви казали йому про це. То як тепер бути? Додому, виходить, вам не можна, і тут теж голову знесуть. І в вільні кайсаки теж не можна. Бо степ хоч і широкий, а все ж таки — село селом… — Грицик зітхнув. — От же ж горе, просто хоч за Дін чи до Криму тікай. Де-де, а там вас уже точно не розшукають.
Татарчуки знову перезирнулись. Проте з місця не зрушили.
— Ну, що стоїте? — запитав Грицик. — Чекаєте, поки оті прокинуться?
Санько смикнув його за рукав і відвів убік.
— Слухай, Грицику, — сказав він. — Якось воно погано виходить. Ми ж їх підмовили на таке…
— Не ми, а Швайка, — поправив Грицик.
— Все одно. А тепер, виходить, кидаємо їх напризволяще…
Грицик замислився.
— Виходить, що так, — згодився він. — Що ж, треба витягати їх з цієї халепи… Ану, хлопці, — звернувся він до татарчуків. — Беріть у тих соньків їдло, коні — і гайда з нами!
ВІСТІ З ДНІПРА
— Не переймайся так, брате, — сказав Рашит. — Не переймайся. Щось воно та витанцюється.
Швайка мимохіть кивнув головою. Цього витанцьовування він прагнув тепер понад усе. Проте нічого придумати не міг. У голові гули сполошені дзвони, груди стискалися в такій тузі, що аж серце зупинялося. Санько, Грицик — що з ними? І найбільше картав себе самого. За те, що піддався на хлоп’ячі умовляння, що пішов по допомогу до татарчуків Абдулли. Знав же, на власній шкурі знав, як зраджують навіть найближчі люди, а тут на тобі — довірив їхню долю бозна-кому!
— О, куди це він? — раптом спохопився Рашит.
Барвінок, що сидів поруч зі Швайкою, зненацька нашорошив вуха, тоді заметляв хвостом і зірвався з місця. А за мить його голова вигулькнула з трави за півсотні кроків, але була вона вже не одна, їх було дві.
— Схоже, зустрів когось свого, — сказав Рашит.
— Твоя правда, — повільно мовив Швайка і звівся на ноги. — Здається, то Куций…
І справді, це був Куций. На мить відвернувшись від Барвінка, він підставив Швайці голову і той видобув йому з за вуха жмутик реп’яхів. Нетерпляче розгорнув смужку і взявся читати.
— Ну, що? — затанцював довкола нього Рашит. — Все добре, так?
— Зачекай…
Нарешті широка усмішка зійшла на Швайчинім обличчі.
— Та кажи ж! — не відступав Рашит.
— Ху-ух! — видихнув Швайка. — Все гаразд, брате…
Він обернувся до товариства й наказав:
— Сідлайте коней, хлопці! І не дай Боже вам відтепер заговорити по-нашому!
— Та скажеш ти врешті, що трапилось? — аж знемагав Рашит.
— Потім, брате, потім, — відмахнувся від нього Швайка. — А зараз треба поспішати, поки вони знову дров не наламали…
Невеликий загін вихором промчав уздовж Дніпра, а тоді круто завернув на схід. Далеко попереду час від часу виринали голови двох вовків.
— Хутчій, товариство, хутчій, — підганяв Швайка козаків.
"Треба встигнути, треба!" — билася в голові сполошена думка. — Мабуть, хлопці задумали щось незвичайне. Ох, якби знову не перестаралися…"
Розвиднювалося. Назустріч їхали поодинокі вершники, здебільшого пастухи. Угледівши збройний загін, вони, мов цвіркуни, розліталися навсібіч. Проте, схоже, між татарами існував якийсь зв’язок, бо десь за годину божевільної гонитви їм назустріч вилетів озброєний татарський загін. То була прикордонна стежа.
Швайка прикусив губу. Іншого разу він із задоволенням став би з нею на прю, чи погрався в кота й мишку, проте зараз було ніколи. Тож він лише підхльоснув коня і помчав прямо на татар. Ті відсахнулись убік і схопилися за луки.
— Стій! — гарикнув передній. — Хто такі?
Швайка на мить сповільнив біг коня і вигукнув:
— Ми від Дніпра! Веземо важливі вісті!
Кому і що вони везуть, Швайка не сказав, бо нічого путнього в голову не йшло. Проте, мабуть, воно було й на краще. Передній махнув рукою: мовляв, розумію — і почав розвертатися слідом. Коли вивідники летять так швидко та ще й, судячи з їхніх збуджених обличь, везуть гарні вісті, то непогано було б разом з ними з’явитися перед очі Саїда-мурзи. Хай думає, що й ми чогось варті…
Швайка озирнувся і невдоволено скривився. Такий хвіст його не влаштовував. Він зачекав, коли сторожа наблизиться, і запитав переднього:
— Як тебе зовуть?
— Галім-ага! — звівся той у стременах.
— Ось що, Галіме: пильнуй уважніше за степом. Думаю, що за нами женеться коли не погоня, то вже хвіст напевне!
Галім-ага з розумінням закивав головою і звелів розвертатися у бік Дніпра. Погоня — річ звична. Бо коли вдається дізнатися про щось надзвичайне, — супротивник намагається за всяку ціну знищити вивідників. Що ж, є гарна нагода завадити їм… І тоді Саїд-мурза вже точно поцінує його, Галімову, відвагу.
Проте доводити свою хоробрість так і не довелося. Хоч би що робив Галім — і вивідників наперед висилав, і чаївся в траві, і виглядав з вершини найвищого пагорба, — погоні так і не вистежив. Мабуть, пробралася вона іншим шляхом…
Галім зітхнув, зі злості хльоснув свого коня і знову заходився стежити за степом.
Спочатку Грицикова ватага, шмагаючи коней, чвалом покотила до Дніпра. Грицик намагався здійняти якомога більше гамору. І йому це вдалося. Раз по раз від пригаслих багать сонно цікавилися, куди їх несе нечиста. Дехто навіть погрожував скрутити в’язи. Проте Грицик, який сам себе призначив старшим, звелів не відгукуватись. Так вони проскочили за лінію вогнів і лише тоді Грицик зупинився.
— Здається, трохи задурили їм голови, — вдоволено зауважив він. — Коли Саїдові люди підуть по нашому сліду, їм обов’язково скажуть, що якась ватага стрімголов промчала до Дніпра. Тож вони шукатимуть нас там. А ми тим часом опинимося в іншому місці…
Ватага зробила широке півколо і подалася назад. Та цього разу Грицик обминав вогнища якомога далі і їхав так тихо, наскільки це було можливо.
А тих сторожових вогнищ було чи не більше, ніж козаків у плавнях. І біля кожного сопіли, хропли і щось бурмотіли по п’ятеро, а то й більше татарів. Нарешті, коли табірні вогні знову почали рідшати, а небо на сході помітно проясніло, Грицик зупинився біля порослого шипшиною й терновими кущами пагорба.
— Кращого місця й не придумати, — зазначив він. — Бачите, як гарно? Тут нас ніхто не заскочить зненацька.
І справді, місце хоча й нічим особливим не вирізнялося, але з нього було видно, що діється довкола. На всьому обширі попаски пересувалися тисячі коней. Між ними підіймали до неба тонкі цівки диму перші ранкові багаття. А ген, на самому обрії, не стільки виднілися, скільки вгадувалися шатра Саїда-мурзи та його найближчих прибічників. Саме вони й зацікавили Грицика. Він довго дивився в той бік, а потім сказав:
— Мабуть, треба розвідати, що й до чого… Отже, так: коли хто з татарів звернеться до вас, ви скажіть, що прибули на заклик Саїдових гінців і чекаєте своїх товаришів. Або збрешіть щось інше.
Санько з сумнівом поглянув на нього.
— Отак і поїдеш? Поглянь на себе. Ти ж увесь закривавлений. І одіж треба поміняти…
Грицик глянув на своє лахміття.
— Що правда, то правда, — зізнався він. — В такій одежі мене перший-ліпший татарин зупинить. Хлопці, може, хто з вас хоче обмінятися одежею? А ти, Саньку, поки злий мені води на голову.
Грицик змив кров і з’ясувалося, що на обличчі слідів від нагая майже не видно. А ті що лишилися, можна було приховати малахаєм та іншою одежею.
Халат і малахай Хасан віддав без вагання.
Перед тим, як скочити на коня, Грицик шепнув Санькові:
(Продовження на наступній сторінці)