— Ага, — кивнула Ждана. — Шкода тільки, що поки довезеш її до наших Канівців, вона може зіпсутися. Ні, коли вже з такою рибою щось робити, то тільки тут.
Дід Кібчик, здається, почав дещо докумекувати.
— То ти що… — почав він. — Хочеш сказати, що тут треба завести коптильню? Ти, дівчина, — і на козацькому острові? Та я ж…
— Слухайте, діду, а де ж ви цим молодятам накажете жити? — втрутився Швайка. — Самі відаєте, що про Воронівку поки й мови не може бути, бо ще невідомо, повернеться пан Кобильський чи ні. А взагалі, в усьому винний я. Звідки було мені знати, що ваш Демко поїхав з нами не просто так, а шукає собі пару за вашим наказом…
— Що?! — тепер Ждана взялася в боки уже перед Швайкою. — Це він — що? — вона кивнула на Демка, котрий уже давно стояв з низько опущеною головою. — Він шукав мене не тому, що любить, а за дідовим наказом?
— Дай, дівчино, договорити, — зупинив її Швайка. — Так, в усьому винен я. Але й ви, діду, теж. Бо якби я знав, що й до чого, то не доручав би Демкові вести Зарембину ватагу до вас, а дав би їм можливість хоч трохи побути вдвох. І дівчина теж не винна. Вона, мабуть, подумала, що ваш Демко втік од неї, чи ще гірше — з ним щось трапилось. От і вирішила дізнатися, в чому справа.
— Це так? — обернувся дід до Ждани.
Та мимохіть кивнула головою. Тоді гордо підвела голову:
— Тільки нехай не думає, що він мені дуже потрібен, — сказала вона, підійшла до коня і заходилася його сідлати.
— Е-е… зачекай, — сказав дід, — тут треба теє… розібратися.
— То й розбирайтеся собі на здоров’я, — стенула плечима Ждана. — А мені ніколи.
— І справді, діду, — тихо сказав Швайка. — Щось ви дуже вже… Вона ж, кажу, нічого не хотіла, тільки дізнатися, що з Демком. А щодо риби — то якій господині не стане гірко від зіпсованого добра?
— Це я псую? — почав було дід, проте тут таки прикусив язика.
Тим часом Ждана сіла на коня і повільно рушила до гатки. Демко, що до цього стежив за кожним її порухом, нараз стріпнувся.
— Ждано, зачекай! — гукнув він.
Тоді бухнувся на коліна перед дідом, аж земля здригнулася, і благально приклав до грудей свої ши рочезні долоні.
— Діду, — загудів він. — Робіть зі мною що хочете, але так воно і є, як казали…
— Що казали? — запитав дід. — І хто казав?
Демко на якусь мить завмер з розкритим ротом.
— Хто його знає, — нарешті знайшовся він. — Усі. Ждано, та куди ж ти?
— Очі б мої тебе не бачили, — долетіло вже від вербового тину.
У РАШИТА
Безлюдним степом, одягнений у татарську одежу, скрадався невеличкий гурт людей. Далеко попереду раз по раз вигулькував з трави великий вовк. Збоку могло здатися, що загін пересувається не сам по собі, а веде його саме цей вовк.
Власне, так воно й було. Козаки вже не раз пересвідчувались у тому, що коли їх веде Барвінок, тоді дорогою можна було не надто перейматися. Бо чотириногий товариш не тільки повідомить про найменшу небезпеку, а й прикладом своїм покаже, як її обійти.
Час від часу вовк з’являвся на очі своєму господареві і заспокійливо помахував товстим хвостом-полінякою: все було гаразд.
Швайка їхав і стиха посміхався, згадуючи вчорашні події. Йому довелося добряче попотіти, аби вмовити Ждану повернутися, а тоді ще й з дідом Кібчиком по-чоловічому поговорити. Проте, здається, все владналося. І в цьому не останню роль зіграв копчений лящ, якого дід Кібчик таки врешті розкуштував. І тепер, мабуть, Ждана з дідом розмірковують, де які коптильні ставити, бо як не крути, а рибу везти по такій спеці аж до Канівців — дурне діло. А Демко швидше за все хвостиком ходить за Жданою і розтягує рота до вух…
Припікало. Навколо було тихо й спокійно. Тепер Швайка посміхався вже тому, що вгадувалися знайомі з дитинства місця. Хай він і народився у Воронівці, проте склалося так, що дитячі роки провів саме в цих степах, між цими яругами. І ці місця були йому такі ж любі, як і над Сулою. Он у тій долині була криниця з найсолодшою водою. А біля того пагорба Рашит побачив його, малого уруса, який уже майже не дихав…
Рашит, названий брат… Він був для Пилипа і старший друг, і навчитель, і порадник. Він єдиний, хто завжди заступався за маленького обідраного уруса. Він і тепер єдиний, хто без жодних розпитувань, допомагав названому братові усім, чим міг.
Швайка не сумнівався, що Рашит виконає і це його прохання. Тиждень тому Барвінок приніс Рашитові заховану в клубку реп’яхів звістку про те, що до нього мають прибути Грицик з товариством і полоненим Зарембою. У цидулці Швайка просив приховати гостей до його прибуття. Власне, звістку цю мав прочитати не Рашит, а його син Ринат, що навчився від Грицика грамоти.
Швайка зітхнув. Чомусь не лежала його душа до того, як вони вчинили з Зарембою. Цікаво, як поведеться Заремба? Власне, все залежало від Санькового і Грицикового уміння переконувати. Саме вони, за задумом, мали так налякати Зарембу своїми розповідями про жахіття на лівому Дніпровому березі, що Заремба мусив би сам відмовитися від своїх прав. А далі — то вже справа мудрості і хитрощів старости переяславського…
А що, як Заремба не злякається до безтями? Вдати, ніби вони відбили його в татарських розбишак і вже потому ставити йому свої вимоги? Чи доставити до Кафи, через своїх знайомих перепродати пана, як худобину — і нехай самі татари роблять з ним, що хочуть? Що ж, він на таке заслужив… Втім, усе має вирішитися при його особистій зустрічі з Зарембою.
Що далі в степ, то більша спека. Швайка витер чоло. Вони вже давно обійшли улюблені місця прикордонної сторожі і тепер можна було їхати майже не криючись. А надто, коли вся його ватага не лише одяглася в татарське, а й могла розмовляти татарською не згірше від самих татарів.
Наразі віддалік, по праву руку, випірнула з трав Барвінкова голова. Вовк давав знати, що натрапив на потрібний слід.
— Лишайтеся тут, — звелів Швайка товариству і подався за Барвінком.
Рашит випасав овець за Широкою могилою. За останні роки його отари збільшилися чи не вдвоє. Швайка постарався, щоб його названий брат ні в чому не поступався найбагатшим людям аулу.
Рашит сидів на древній могилі під деревом і пив кумис. Вгледівши гостя, по-молодечому збіг донизу і на мить припав Швайці до грудей. Тоді засоромлено всміхнувся, бо й сам не сподівався від себе такої ніжності.
— Добре, що приїхав, хлопчику, — сказав він. — Бо ми вже й хвилюватися почали. Давно тебе не бачили.
— Та що зі мною може статися? — відказав Швайка, відчуваючи, як і його обличчя розпливається в широкій посмішці. — Як там Ринат, як мама?
— Слава Аллаху, добре. Тільки мама останнім часом трохи здала. Що поробиш — літа… І Воронівку почала згадувати мало не щодня…
Рашит простяг гостеві бурдюк з холодним шипучим кумисом і Швайка надовго припав до нього. Напившись, глибоко зітхнув.
— Кажуть, ніби кайсаків стало набагато більше, — не то запитав, не то ствердив Рашит.
— Так, брате. З-за Волги дуже багато лихого народу прийшло. Проте нічого, якось даємо собі раду… А як там мої хлопці?
З Рашитового обличчя зійшла посмішка. Він відвів очі убік.
— Вони чомусь ще не прибули, Пилипе. Немає їх.
Швайці забило дух.
— Кепські справи… — нарешті вичавив він із себе. — Може, про них хоч хтось чув?
Рашит заперечно похитав головою.
— Ні, брате. Я послав Рината з Юсуфом. Але й вони не принесли нічого втішного. Боюся, що хлопців твоїх захопили лихі люди. Я чув, що зараз Саїд-мурза саме збирає таких…
Швайка відчув, як тілом забігали холодні мурашки.
У КАЙСАЦЬКИХ ПАЗУРАХ
Ще ніколи їх так не шмагали. Нагаї майже безперервно свистіли над їхніми головами. Особливо діставалося Грицикові. Надто вже упав він у очі худому, мов скіпка, низенькому татаринові. Навіть на коні той був не набагато вищий за Грицика.
— Чого це він до тебе присікався? — запитав Хасан, що біг позаду Грицика.
— Думаю, йому не подобається моя посмішка, — відказав Грицик.
І, мабуть, це була правда. Низький татарин просто шалів, коли Грицик повертав до нього своє безтурботно усміхнене обличчя.
— Слухай, не дражни ти його, — попрохав Хасан. — З тебе вже кров цебенить, як з відра.
— Нічого, зліший буду, — відказав Грицик і знову повернув до татарина своє залите кров’ю усміхнене обличчя. — Слухай, курдуплику, та хіба ж так б’ють? Дай-но мені свого нагая, то я тобі покажу, як це робиться.
Татарин люто заверещав і аж на стремена звівся, щоб краще замахнутися.
Єдиним, кому не погрожували нагаєм, був Заремба. Він їхав попереду і про щось розмовляв з Самедом-агою. Точніше, Заремба щось палко доводив йому, а той тільки слухав. Зрештою татарин кивнув головою і поляскав Зарембу по плечу.
— Чого це вони так заприятелювали? — здивувався невгамовний Грицик.
Заремба з усіх сил умовляв звільнити його негайно.
— Не знаю, як вас, шановний, звати, — улесливим голосом жебонів він.
— Зови Самедом, — дозволив той.
— Так от, дякую тобі, шановний Самеде, що ти звелів посадити мене на коня…
(Продовження на наступній сторінці)