— Так, міс. Мушу вам сказати, що далеко не найсильніший. Але він — персона грата, бо він головний керівник наукової частини. А тут без науки — нікуди! Це таки науковий центр, міс, хоч більшість хазяїв мають до науки таке ж відношення, як я до розвитку свинарства на Місяці.
— А який він з себе — ваш головний?
— Дуже старий. Сивий. Навіть ходить з паличкою. Вони майже всі старі.
— Трохи згорблений, так?
— Ясно, що коли дуже старий, то трохи згорблений. Добре, що хоч трохи.
— А в нього очі... не собачі?
— Пробачте?
— Може, в нього погляд як у пса-боксера чи в бульдога? Круглі темні очі з собачим виразом.
— Ви знаєте, схоже!.. Де ви бачили таку людину?
— Біля скляного будинку з дуже широким дахом. Там огорожа з білих шнурків.
— Це його дім. Ви знаєте, люба моя міс, вам пощастило: у нас є люди, які жодного разу ще не бачили головного! А ви — відразу...
Яна підійшла до Джона.
— Встаньте, Осленко.
Той слухняно підхопився. Дівчина взяла його за плечі й сильно струснула. Він піддався, як мішок.
— Слухайте, хто ви такі? Відповідайте! Що робить цей науковий центр? — Яна з серцем струснула ще раз. — Кажіть, що ви задумали проти людей? Ну?
— О, ви таки спортсменка!.. В такому стрункому й красивому тілі — така залізна сила!..
— Кажіть!
— Ні, — Джон став серйозний. — Не скажу, і більше ніколи мене не розпитуйте.
Дівчина відштовхнула Ессельсона і пішла. За хвилину в малому салоні набрала обідній номер. Слід було покликати Тересу, але не могла себе пересилити.
"Якщо ви здумаєте на знак протесту оголосити голодовку — вам ніхто не перешкодить померти з голоду..." Кожної зустрічі він навіює думку про марність боротьби.
"Ні, я не збираюся вмирати з голоду чи з будь-якої іншої причини. Я навіть не робитиму ніяких спроб звільнитися, поки не знатиму всього, що потрібно. Поки не знатиму все про Артема".
Розділ чотирнадцятий
"ВИ СТІЙКА, ВИ МОЛОДЕЦЬ!.."
З самого ранку — Фрад. Запросив Яну до великого салону, Тереса пішла без запрошення. Вона дивилася так винувато, очі її так благали забути, що Яна стисла руку подруги.
Всі троє вмостилися на канапі.
— Продовжимо бесіду?
— Продовжимо, — погодились дівчата.
— Я казав, що ми працюємо над проблемою антиречовини...
Яна перебила:
— Пробачте, це казала я, а не ви.
— Згоден. Ви знайомі хоч би поверхово з суттю проблеми?
— Розповідайте.
Він почав говорити про те, що Яна чула від Артема. З цікавістю порівнювала дві розповіді. Артем поет. Він говорив звичайні слова, а за ними чулася закоханість у справу, бажання захопити слухача... Фрад розповідав сухо, уникаючи популярних порівнянь, проте просто й чітко. Навіть Тереса, здавалося, розуміла. Вона кивала головою і час від часу вставляла: "Так..."
Фрад не звертав на неї уваги. Він говорив і не до Яни — очі спинились на вікні, пробігали по кронах, вони наче посвітліли, меншими стали зіниці, і на рудуватому тлі виблискували зелені іскри. Як у кішки. І говорив він з невимушеністю кішки, яка бавиться з ледь живим мишеням.
У Артема за кожним словом була мрія, він раз у раз відходив від теми, аби показати, що лежить навколо неї, Фрад розповідав тільки про зроблене й досягнуте, — може, більш послідовно, ніж Артем, але не так цікаво, — зате в голосі його вчувалася сила кам’яного переконання й рішучості. Цей своє знає, свого доб’ється і скоріше умре, аніж на крок зверне з шляху.
Яна, перевернувши намистинку, знову слухала про надпотужні генератори імпульсів, про видобування антиречовини і навіть про антикопії предметів. Експериментів у космосі Фрад не ставив — все зроблено на Землі.
— Проблему промислового виготовлення антиречовини в будь-якій кількості ми розв’язали. Цього не зуміло ще й досі зробити людство.
— Зуміло, — перебила Яна. — Це зокрема зробив колектив, яким керує Артем Соболь.
— Теоретично, — погодився Фрад. — До організованого виробництва досить-таки далеченько навіть УФТІ.
— А вам?
— Вже налагоджено.
— Ого!.. — несподівано сказав Пуебло. — Чуєш, Олексо? Це щось нове і більш певне...
Яна спитала:
— Що ви робитимете з антиречовиною?
— Знайдемо гідне застосування. А тепер я вам пропоную оглянути деякі зразки. Як ви гадаєте?
— Звичайно.
— У нас є невеличкий музей. Підемо. У дверях він повернувся до Тереси:
— Я б хотів сьогодні показати наше господарство Яні. Одній, розумієте? А згодом вам...
Тереса зупинилась, мов громом прибита. Огидний холодок страху розлився в Яни під грудьми, в животі. Вона пересилювала себе і йшла поруч з Фрадом — треба було взнати все, що він готовий розповісти. Та ноги стали слабкі, якісь великі мурашки порпалися в м’язах...
— Де це приміщення? — здерев’янілим голосом спитала вона.
— На п’ятому поверсі.
— Униз?
— Звичайно, у нас немає поверхів угору.
Вони йшли доріжкою, потім по вузенькій стежечці перетнули гущавину й опинилися на галявинці перед корпусом.
Дівчина кілька разів на повні груди вдихнула й видихнула повітря. Це заспокоювало. Фрад спитав:
— Ви спортсменка?
— Звичайно.
— Мене здивувала ваша здатність так легко засвоювати речі, які взагалі не доступні жіночому мозку. Ви незвичайна жінка.
— Дякую... — Яна зуміла надати голосу насмішкуватого тону.
— Особливо незвичайно, що такі інтелектуальні якості поєднані з своєрідною і неповторною слов’янською красою. Такої жінки, як ви, я досі не зустрічав. І скажу вам, Яно, відверто: якби я мав час мріяти про жінку, я б мріяв тільки про вас...
Той самий владний тон. Фрад ішов трохи попереду, і перед ним розсувалися двері, аж поки вони не опинилися в кабіні ліфта.
Спуск був стрімкий, Яна й не розібрала, чи це від страху каламутно на душі, чи від падіння. Фрад стояв поруч, дуже близько. Він був трохи вищий за дівчину ("Такого зросту, як Тереса", — відзначила Яна), очі дивилися повз неї, кудись на стінку кабіни. Під блискучим чолом з високими залисинами, за здавленими скронями ховався незрозумілий, чужий мозок з якимось дивним світоглядом, жорстокий і динамічний, збагачений величезними знаннями. Що за якості ще ховає його череп?.. Відвела погляд.
Пройшли коридором і опинились у великій кімнаті. Яна озирнулась. Десяток екранів і пульт управління свідчили, що це операторська. Але тут були й стільці навколо столу, й простора канапа. Світло лилося з білої стелі. Повітря — в міру вологе, забарвлене пахощами тропічного лісу.
Пластик на канапі пухкий, глибокий. Неробочі меблі.
Сіла на стілець. Фрад мовчки спостерігав. Потім теж сів до столу, напроти Яни. Дістав кишеньковий пульт, щось підладнав і натиснув кнопку. Спалахнув і зник один з екранів. Там була камера, а в ній лежав залізний брус.
— Прошу, — сказав Фрад, — це антизалізо.
Яна підійшла до екрана. Камера була маленька, з білими блискучими стінами. Залізо блищало, як відполіроване.
— В камері вакуум, а тому немає іржі.
Здавалось, ніби світло до камери падає звідси, з салону, наче екран був не екран, а вікно. Яна запитливо глянула на господаря. Той зрозумів:
— Світло падає таки звідси. Телесистема.
— А... як брусок зберігається? Чому він... не анігілює?
— Камера теж з антиречовини.
— А вона як тримається?
— Вона змонтована на каркасі з антизаліза і вміщена у вакуум. Висить, ні до чого не торкаючись, завдяки системі електромагнітів.
— А якби рівновага порушилась?
— Тоді б весь цей корпус злетів у повітря, а разом з ним і все плоскогір’я. Бо вибух зруйнував би всю нашу енергетичну систему, і тоді б анігілювала вся антиречовина, що є на плато. Її тут чимало.
— Як сказали б у давнину, ви живете на бочці з порохом.
— Будьте певні в своїй безпеці. Ви знайомі з сучасною теорією надійності?
— Дублювання?
— Так, невеликі розміри електронних вузлів і механізмів дозволяють кожен з них задублювати по кілька разів. Виходить з ладу чи найменша деталь, чи цілий механізм — негайно вмикається дубль, і вся система продовжує нормально функціонувати. Якщо та сама деталь чи механізм тут таки знову зіпсуються — а теорія вірогідності цього не заперечує, — до ладу стає другий дубль, або третій, або четвертий... В цей самий час автоматика відновлює чи замінює зіпсований вузол і вся система дублів відновлюється. Так от, людство у своїх машинах застосовує потрійний дубль. В наших камерах всі механізми задубльовані по сім разів. Обчислення показують, що вірогідність вибуху в такому випадку зводиться до одного разу на мільярд років. Практично вона дорівнює нулю.
— Переконливо... — кивнула Яна з мимовільною повагою.
— Дивіться далі.
Вони переходили від екрана до екрана, і дівчина роздивлялася в’язку кілець з антиміді, антибронзові стрижні, антиртуть у ванні з антискла, кілька рейок з аитидерева. Це вже були складні органічні тканини.
— Невже воно зберегло всі властивості звичайного дерева?
(Продовження на наступній сторінці)