— Як ви все перевертаєте!.. Вдосконалення не знає меж. Знання безмежне, як Всесвіт. А очима художника людство теж пізнає світ і себе.
Тереса вперше на плато говорила так серйозно.
— Людська природа справді недосконала, — сказав Фрад. — Але поліпшувати її треба не силою мистецтва, а якоюсь більш істотною силою...
— Наприклад? — втрутилася Яна. Фрад ніби не помітив запитання.
— Тим більш за таку справу не варто братися жінкам. А художник нехай живе заради свого особливого бачення, і яке йому діло до людської природи?
— Ви говорите, як виходець з іншої планети... Вас важко розуміти, а сперечатися про такі елементарні речі... якось ніяково.
Тереса знизала плечима.
Світився екран. Яна чекала. Тереса крадькома позирала на Фрада. Той замислився. Зімкнулися щелепи, і маленьке підборіддя стало наче ще меншим, вуста злилися в тоненьку лінію — різку, вольову. Здригалися ніздрі сплющеного носа.
Тереса обережно торкнула його за руку:
— А екскурсія?
— Вибачте... Екскурсія триває. Повернімося на землю.
На екрані пливла хаща, пластикові доріжки. Зрідка по них мчали зелені автомобілі. На мить у кадрі затримався плаский навіс. Там стояли машини.
— Гараж, — пояснив Фрад. — Персоналу немає. Все на програмуванні. А ось ця дорога веде на космодром...
— У вас є космодром? О!.. — вигукнула Тереса. їй подобалось володіти розмовою, і вона ревниво поглядала на Яну.
Дорога, як і всюди на плато, не бігла рівно, а все звивалася поміж деревами. Та ось її перетяли вже знайомі дівчатам срібні шнурочки.
— Тримаються в повітрі магнітним полем, — пояснив Фрад. — Паралізують кожного, хто їх торкнеться. Потрібен спеціальний ключ...
— Електрика?
— Так.
— Надовго паралізують?
— Ви збираєтесь туди пройти?
— Цікаво...
— Удар по нервових клітинах. Настає шок. Через кілька годин минає.
— Чому ж так м’яко?
— Хтось може торкнутися ненароком.
— Ви дорожите людьми?
— У нас немає зайвих.
Шнурки на екрані розсунулися, об’єктив побіг далі й спинився на краю вузької ущелини. Вона була штучна — геометрично рівні стіни оплавленого базальту, а в стінах вирізані тим самим тепловим інструментом східці. На дні ущелини стояла батарея ракет.
— Ви проводите досліди і в космосі? — жваво спитала Тереса. — Ви знаєте, Фраде, я ніколи в житті не була в космосі. Окрім польоту з Фріско до Буеноса...
— Прийде час — я обіцяю вам таке задоволення.
— Справді? Обіцяєте?
Спочатку Тереса зраділа. Потім збагнула, що перейшла якусь межу, спалахнула й винувато глянула на Яну. Та промовчала.
— У нас є ще два таких космодроми, — сказав Фрад. — Ракети звичайні, типу транспортних.
— Але ж до Місяця така долетить?
— До Місяця?.. — Фрад кілька разів натис кнопку, на екрані щось замерехтіло, і об’єктив спинився біля іншого космодрому.
Це була природна ущелина, віддалік виднілись оплавлені базальтові куби — сюди теж звалювали відходи будівництва. Близько від краю посеред рівного, як стіл, штучного майданчика стояли дві красуні ракети. їх підтримували прозорі конструкції пускових установок. Яна впізнала справжні космічні кораблі.
— До Місяця чи будь-якої планети долетить кожна з цих ракет. Вони називаються "Сіріус" та "Оріон".
Яна пригадала іншу екскурсію. Світило сонце — не таке сліпуче, як тут, а рідне, своє... Артем з серйозним виглядом казав:
— Зверніть увагу, це так звана калюжа. В ній живуть жаби. А це так званий місцевий собака на ім’я Шавка...
Ліс зустрічав їх спекою. Просіка, засіяна сонячними плямами, бігла вдаль, у вітах щебетали птахи, а потім угорі ковзнув вагон монорейкової залізниці... Артем узяв її за руку.
Дівчина здригнулась. Екран був виключений. В салоні стояла глибока тиша. Фрад щільно присунувсь до неї, поглядав на сумний профіль і навіть не ховав своєї схвильованості. Тереса відвернулася. Її вуха палали.
Яна різко відсунулась. Почувся голос Пуебло:
— Яно, це буде дуже цікаво для Ради. Ти молодчина! І ще одне: мені не подобається Тереса. Якби ж ти знала, як вона мені сьогодні не сподобалася!.. Ні в якому разі не кажи їй, що ми слухали всю цю розмову. В мене, розумієш... язик не повертається, але мені здалося, що вона потроху закохується в цього виродка. Це з нею бува. Ех, скоріше б вам додому!.. Тут Олексій підказує: скоро будете на волі, не падайте духом. До побачення чи до послухання, а ми поїдемо у представництво передавати розмову. Яна перевернула намистину. Фрад підвівся:
— На все добре. Мені треба працювати.
Вклонився і вийшов.
Яна підійшла до органа, взяла кілька дзвінких і тремтливих акордів. Потім сіла й почала грати Шопена. Артем був поруч, вона грала для нього, і через нього грала як ніколи добре, і сама це відчувала... Потім почала "Елегію" Рахманінова. Стривожена й ніжна душа людини билася в цих звуках, почуття океанськими хвилями набігали одне на одне, змітали зайве й дрібне, та враз завмирали перед несміливою мрією і знову вирували розбурхано...
— Цікаво, чому ти не зіграла йому! — раптом викрикнула Тереса.
Вона стояла посеред кімнати й пильно дивилась на подругу. Яна опустила руки:
— Кому?
— Кому! Ти ще питаєш!..
Яна підвелась:
— Про що ти говориш?
— Про твоє кокетування з Фрадом, про що ж інше!..
— Це ти справді?
— А ти не справді? Ти, звичайно, ненароком мало не кидалася йому на шию!..
Краї Яниних брів опустилися. Мимоволі стало важко дихати. Торкнулася пальцями вуст, труснула головою:
— Ні, Тересо, не може бути... Невже ти могла в нього закохатись?
В очах Тереси стояли сльози. Вона була безпомічна й гарна. Часом жінці важко судити про жіночу ж таки красу, бо в такій оцінці говорить тільки розум, — та Яна бачила, яка невимовно красива її подруга. Кожною рисочкою своєю вона могла викликати благоговіння — рівним кольором шовкових щік, крилатими бровами своїми, великими чорними очима, на яких накипіли сльози, вустами, всією постаттю — незвичайним витвором природи.
Тереса вище підвела обличчя. І ніяк не позбавитись враження, що то чорна маса волосся відтягує голову назад і напружує струнку шию...
— Навіщо прикидаєшся? Я бачила! Навіщо ж ти прикидаєшся?.. Адже ж це він, я знаю, він полонив твого Артема, а не навпаки! Хіба не так? Хіба ж не він — справжній... справжній мужчина!
Це могло скінчитись істерикою.
— Годі, Тересо, підемо звідси!
— Не з тобою! Я піду сама.
Вона справді повернулась і вийшла. Яна в заціпенінні постояла трохи біля інструмента, зітхнула, сіла, не знаючи, що робити з новим лихом... Коли зазирнув Джон. Здивувався:
— Ви тут, міс?
— Заходьте, Джоне... Сідайте.
Ессельсон скористався запрошенням і витягнув у кріслі ноги.
— Коли ваша ласка, міс, кличте мене по-своєму. Це звучить, як симпатична кумедна п’єска: Осленко!..
— Вам подобається бути кумедним?
— Так, це мені подобається.
— Чому?
— А що мені може подобатись у цьому банальному світі?
— Дивно... Я хотіла поставити вам серйозне запитання.
— До ваших послуг.
— Ви чули про фізика Артема Соболя?
— На світі є такий фізик?
— Ви справді не чули?
— Мене, пробачте, міс, мало цікавить фізика.
— Його заманили ваші до Буенос-Айреса і викрали. Де б він міг бути?..
— Фрад! Фрад може вам відповісти, якщо тільки він може.
— Він мені казав, що Артем далеко звідси і що він працює.
— Чого не знаю, того не знаю.
— Я спочатку повірила. А коли познайомилась ближче з вашою зграєю, до якої належите і ви, Осленко...
— Це так, міс! Від вух до п’ят!
— ...я зрозуміла, що з ними Артем працювати не може. Але ж де він?
— Ви мене не викажете, міс Яно?
— Ні.
— Він не може бути далеко. Якщо він живий, то він тут.
— Фрад кілька разів казав, що він далеко.
— Він брехав.
— Отак просто собі брехав?
— Хіба це важко!
— Мабуть, усе залежить від звички. І ви більш нічого не знаєте?
— Клянусь честю, якої давно вже в мене немає, але таки клянусь: я нічого не знаю. Люба моя міс! Моя небіжчиця матінка, дуже добра жінка, ще вірила в бога і була по-своєму щаслива. Вона б вам порадила молитися за свого коханого, живий він чи мертвий, і поставити богові свічку... Для цього в нас є каплиця, в ній молиться головний.
— Хто це — головний?
— Головний хазяїн.
— Він вірить у бога?
— Принаймні ходить до каплиці й молиться.
— А багато у вас хазяїнів?
— Не так, щоб дуже багато, та з десяток буде... — Фрад — один з них?
(Продовження на наступній сторінці)