Заспокоїлась: Фрад був, як завжди, він перепрошував, . що не зайшов ранком, бо мав багато невідкладної роботи. Він був би радий побути з Яною годину-другу в салоні. Або, може, в її кімнаті...
Значить, Тереса не виказала.
— От що, Фраде, — Яна набралася сміливості. — От що я вам скажу. Я не хочу і не буду з вами розмовляти, поки ви мені не дасте відповіді на головне моє запитання!
— Знову Соболь?
— Так.
Фрад насупився. Помовчав трохи.
— Я бачу, тут-таки необхідно поставити крапку. Ви мусите викинути з голови ім’я цієї людини. Я вам допоможу це зробити. Чекайте на мене.
Він вийшов з екрана. Яна чекала. Може, зараз її відправлять під землю? З Артемом нещастя?.. Він зайшов, сів напроти неї.
— Якщо у вас таки збереглися якісь почуття до Соболя, то це безглуздо. Він ніколи не буде ні вашим чоловіком, ні вашим коханцем, ні взагалі... нічим. Вам було б найкраще задовольнитися цією інформацією.
— Я хочу знати правду.
На її обличчі не лишилося й кровинки. В очах потемніло.
Фрад не змінився.
— Гаразд, — сказав він, — Підемо. Яна не могла підвестися. Він чекав.
— Ви вагаєтесь?
— Ні.
Дівчина взялася руками за підлокітники і встала. Фрад пішов попереду.
Знайома доріжка. Знайомий корпус. Знайомий ліфт. Невже Артем весь час був так близько? Ненависть здавлювала горло, м’язи напружувались... П’ятий поверх — це тут міститься музей, у якому Фрад спробував узяти її. Ліфт продовжував падати. Обоє мовчали. Яна — в нелюдському напруженні нервів, Фрад — з мертвим спокоєм.
Сьомий поверх...
Дев’ятий...
На дванадцятому поверсі ліфт спинився. Фрад мовчки йшов уперед, Яна за ним. Довгий коридор — такий, як і всі. Денне світло з високої стелі. Ані душі. Чисте повітря.
Повернула за ріг і опинилася перед дверима. Ліворуч вузький високий пульт із кнопками. Фрад почав на них натискати: першу, третю, п’яту, другу, дванадцяту і третю з сусіднього ряду. Двері розсунулися. Зайшли до невеликої кімнати. Яна повторювала про себе: "Перший ряд; один... три... п’ять... два... дванадцять... Другий ряд три..." Це ключ до дверей. Чи пригодиться він їй? Загострені відчуття вбирали кожну подробицю.
Сіра пластикова підлога, білі стіни, звичайна біла стеля з денним світлом. Одна стіна — протилежна до дверей — була темніша за інші. Ліворуч від неї в кутку — три кнопки.
— Ви не передумали? — запитав Фрад. — Я вам не обіцяю нічого приємного.
До біса! Треба все знати. Нехай буде правда, яка вона є. Що можна побачити? Спотворений труп? Дихати глибше, спокійніше... Вдих, видих, ще глибше, ще повільніше...
— Я чекаю, — сказала дівчина.
Фрад кивнув. Він підійшов до пульта й натиснув кнопку. Стіна виявилась екраном. Вона засвітилась і зникла. За нею була зовсім манесенька кімнатка— три кроки в один бік, три — в другий. Там був Артем.
Він сидів на легкому складному стільчику біля такого ж легенького крихітного столика. Біла сорочка розхристана на грудях. Обличчя бліде, змарніле. Русяве пасмо звисало на високе чоло, що взялося довгими рисками зморщок. Яні здалося, що в тому пасмі виблискують срібні нитки. Широке, роздвоєне ямкою підборіддя спиралося на стиснутий кулак. Очі наче вкрилися попелом.
Яна помітила, що одяг чистий, обличчя старанно виголене. Але чому він сидить, наче неживий?
— Артеме!..
Руки ковзнули по холодній поверхні екрана. Артем не ворухнувся.
— Телесистема, — пояснив Фрад. — Він нас не бачить і не чує.
Слухати цей голос було нестерпно. Яна мовчала. Вона приглядалася. Живий! Ворухнулися груди в зітханні. Вуста щось прошепотіли. Артем опустив руку, що нею підпирав підборіддя, випростав на столі долоні. Дивився на них, та по обличчю видно було — не сприймав нічого, охоплений довгою думою.
Він ув’язнений. Жорстоко, в крихітній камері, захований на кілька десятків метрів під землю.
— Ми можемо його чути, — сказав Фрад. — А можемо й самі показатися.
Нехай би він мовчав... Яна не ворухнулася. Вона дивилась на Артема. Той знову сидів нерухомо, як неживий.
У камері під стіною лежав прямокутний довгий шматок пухкого пластика. Він, мабуть, правив Артему за ліжко. Ліворуч на рівні грудей було квадратне вікно, закрите чорними дверцятами. На підвіконні стояв тонкий пластиковий посуд з якоюсь їжею. Праворуч з кутка виступало щось схоже на чорну кубічну скриню з блискучими стінами й віком. Більше в камері не було нічого.
— Я хочу, щоб він мене бачив, — сказала Яна. — Я хочу з ним поговорити.
Фрад простягнув руку до пульта.
— Подумайте, Яно... — сказав він. — Ви гадаєте, він себе краще почуватиме, якщо поговорить з вами? Я певен — гірше.
Фрад опустив руку. Він пильно дивився на дівчину.
— Я гадаю, що він збожеволіє, коли вас побачить. Бо він знає, Що ніколи в житті не торкнеться ні вас, ні будь-кого з людей, які живуть на Землі.
Фрад змовк. Яна знала, що він не договорив, але не розтулила вуст. Не дочекавшись запитання, той закінчив:
— Бо він — антилюдина.
Частина друга
АНТИЛЮДИНА
Розділ перший
"Я ЄСЬМ Я"
Великі руки. Під блідою шкірою, посіченою тоненькими зморшками, синіють вени. Над суглобами пальців — зморшки. Виблискують міцні нігті... Котрий день сидить отак Артем і розглядає свої руки. Та сама картина. Тиша небуття. Спокійне штучне освітлення. Здригнувся: "Чи я існую?" Торкнувся долонями обличчя, шиї, грудей... "Це я чи не я? Може, це лише моя тінь десь там, по той бік Всесвіту?.."
Він летів із Харкова до Буенос-Айреса. На нього чекав старий Освальдо Гомес. Ракета сіла, він вийшов із натовпом пасажирів, і до нього наблизились троє високих широкоплечих чоловіків. Один з них — тоненька нитка вусиків на верхній губі — ввічливо вклонився:
— Ви — Артем Соболь? — Він говорив англійською мовою. Зрадів: — Старий Гомес так яскраво вас описав, що не впізнати було неможливо!
— Яскраво? — Артем засміявся. — Але ж він мене ні разу не бачив!
Той, що з вусиками, непевно всміхнувся. Зиркнув на своїх супутників.
— Ви учень Гомеса? — вигукнув його товариш по-іспанськи.
— Але ми бачилися тільки по відеофону.
— Ну, відеофон дає повне уявлення...
Виявилося, що Гомес просив цих трьох молодиків зустріти Артема й провести до нього.
— Ви його співробітники?
— Так, ми працюємо в одній з лабораторій старого!
— Хіба він і досі керує лабораторією?
— Але ж... нове відкриття!
— Це справді серйозне відкриття?
— О!
— О!!
— О!!!
За хвилину мчали позаміською автострадою. Розмова ніяк не в’язалася. Про свою наукову роботу в Гомеса ті троє говорити не хотіли, Артем не вважав за потрібне розповідати про себе. Потім він знепритомнів.
Отямився, розплющив очі. Неприємна млість огорнула тло. В носі й, здавалося, в легенях відчував неприємний важкий запах. Хотів простягти руку, щоб опустити скло машини, й відчув, що його руки зв’язані за спиною. Піднявся на сидінні трохи вище — ноги теж були зв’язані. В машині сиділи ті самі троє. Артем був на задньому сидінні, між двома хлопцями. Той, що з вусиками, сидів попереду — наглядав за щитком управління.
За вікном... за вікном було небо. Внизу бігли хмари Ще нижче слався безкраїй ліс.
Огидний запах наморочив мозок, нудило під грудьми. Троє помітили, що Артем очуняв, але не ворухнулись. Полонений оглядав машину. Хороший вертоліт з потужними горизонтальними двигунами. Блакитний, як небо. Дуже швидкий. Повне програмування — пілот з вусиками навіть не торкається щитка.
Жарт був надто дурний, щоб про нього говорити. Артем мовчав. Потім він зрозумів, що це не жарт.
— Де ми?
— Сельва, — байдуже кинув пілот.
— А далі?
— Побачиш.
Щоб вимкнути автоматику, треба перевести важілець з білим держаком. Тоді машина почне сприймати біоструми від підлокітників, а якщо не буде біострумів — перейде на вертикальний спуск. І замре над лісом або сяде на галявину.
Артем ворухнув руками. Розірвати шнурок неможливо, але він зав’язаний не дуже щільно. Всю увагу — рукам, суглобам, м’язам кисті. Звичне зусилля волі — він це засвоїв з юності, коли захоплювався гімнастикою йогів, — і м’язи почали розм’якати, набувати еластичності. Хвилина, друга, третя... Дратують залишки незнайомого запаху... Треба краще зосередитись.
І ніхто — ні пари з вуст. Мчить голубий вертоліт над сельвою, збираються внизу товстенні хмари, щоб вилити на ліс тропічну зливу. Спокійно, впевнено горить зелений вогник електронного пілота.
Одна рука — по-старечому безсила й по-дитячому м’яка — вислизнула із зашморгу. Ось і друга вільна. Артем за спиною кілька разів зчепив і розтулив пальці, повертаючи кистям силу й вправність. Скосив оком на одного конвоїра — той задумливо дивиться у вікно, на другого — здається, куняє...
Тоді щосили вдарив одного під щелепу, випростався і заліпив у вухо пілота. Той повалився на бік. Артем швидко перехилився через спинку сидіння і схопився за білий держак. Та прокинувся другий конвоїр.
(Продовження на наступній сторінці)