— Я переказував розповідь батька. А він бачив усе на власні очі. Він так виразно розповідав, що я й сам ніби бачу червоні пики й колоніальні шоломи. Спочатку вони вішали, а потім вирішили, що це зайвий клопіт. Почали стріляти... Е, ні, для тубільців надто благородна страта. Діда і його товаришів вбивали багнетами. Приставляли багнет до грудей і повільно встромляли в серце. Або в живіт... Ти згадав про мого діда через оці відеограми? — Таві вказав очима на шухляду в стіні.
— Так. На Землі зникло четверо людей...
За кілька хвилин почалось чергове засідання Надзвичайної Ради. За столом сиділи Лансана, Кардашов і двоє молодих учених. Решта членів Ради була напроти — в екранах.
— Чи всі на спеціальному зв’язку? — нагадав Лансана.
— Перевірено, — сказав один з молодих. — Прийом засідання сторонніми апаратами неможливий.
— Почнемо. Є пропозиції? Міркування? Припущення?
— Дозвольте... — мовив Нолінакха. — Я пропоную на кожному засіданні перш за все знайомитися з новими матеріалами.
Чорні його очі поволі оббігли всіх членів Ради. Ніде
не зустріли заперечення, і вчений залишився задоволений. Смітсон всміхнувся: цей добродій дуже переживає, коли хтось не згоджується з його пропозиціями. Пильний Нолінакха помітив посмішку, зрозумів її і сам усміхнувся. Вернер нічого не втямив у мімічному обміні, обличчя його стало строгим: не час, не місце пересміхатися.
Таві вільно читав усе це на обличчях людей, кожного з яких знав чимало років.
Увімкнув демонстраційний екран. Зображення не було: члени Ради слухали запис останніх двох бесід Пуебло і Олексія з Яною. І ось уже індієць серйозний і нерухомий, наче його обличчя вирізьблено з коричневого дерева. Американець перезирається з Кардашовим, німець щось примальовує олівцем у маленькому блокнотику...
На екрані з’являється обличчя президента Академії. Він, схиливши голову, когось слухає. Потім киває головою до невідомих співбесідників:
— Що ж, хлопці, так і дійте... Я от думав: що то за "суспільство"? Крадуть вчених і дівчат, вбивають людей, і самі ж наче вчені. Хто добре знає історію? Га? В минулому сторіччі кілька невігласів за дорученням своїх хазяїв видали "Капіталістичний маніфест". Вони писали, що їхня мета — створити "безкласове суспільство власників". А тут ще наш Рудий твердить, що на такі діла, як оце робляться, здатні тільки, — як ти їх, Іване Антоновичу? — колишні акули. От і співставляйте! До речі, нехай би Альмейда передав принципи й схему своїх нейтринних приймачів. А ви б їх проаналізували... А може, вони хочуть зробити з антиречовини щось таке... на зразок бомби... Га? Та й шпурнути в людей: мовляв, знай наших!.. Приймай наші умови!.. Ніби й дурниця, та все ж таки...
Запис скінчився. Лансана глянув на годинник і натиснув кнопку на пульті великого відеофона:
— Тепер Буенос-Айрес.
За екраном уже сиділи Барханов, Пуебло і Олексій. Заговорив голова представництва:
— Товариші Сухов і Альмейда склали схему приладу, який би фіксував напрямок нейтринного променя. Товариш Дієгос обіцяє, що завтра вранці прилад буде готовий.
— Пробачте... — Кардашов м’яко увірвав розповідь. — Аргентина знає про повну секретність роботи?
— Звичайно... — Барханов підняв над столом і показав членам Ради папку з чітким написом, наче запозиченим зі старих пригодницьких романів: "Цілком таємно". — Тут усі матеріали.
Лансана схвально кивнув головою.
— Є пропозиція після створення приладу зафіксувати напрямок з двох різних точок.
Лансана знову кивнув.
— А далі? — спитав Кардашов.
Барханов глянув на Пуебло, той — на Олексу.
— А далі треба вирушити на безпосередню розвідку, — сказав Олексій. — Просто в сельву. Можна було б доручити це машині. Бо Шевченко попереджала про іонний захист. Але робити машину довго. Ми не маємо часу... Ось чому Альмейда і я пропонуємо, щоб ми самі туди вирушили. У вертольоті.
— А все ж таки — іонний захист? — нагадав німець.
— Я... тобто ми з Альмейдою маємо деякі міркування про спеціальну екранізацію...
— Схему чи тільки деякі міркування? Олексій насупився:
— Поки що міркування... Знову втрутився Вернер:
— Сьогодні кілька інженерів нашого інституту і я разом з ними закінчили таку принципову схему.
Всі подивились із здивуванням.
— Звідки ми знали про іонний захист? Ну... мені здалося, що він неодмінно мусить там бути. Якщо тільки це справді злочинна організація.
— Коли буде прилад?
Вернер підібгав губи:
— На жаль, не завтра.
— То коли ж? — Лансана тамував посмішку.
Помовчавши, німець сказав:
— Дослідний зразок приладу буде готовий через п’ять днів.
Довго. Але всі розуміли, що коли Вернер каже "п’ять", значить підраховано все: і кількість хвилин, і сила ентузіазму.
— Про подробиці і доцільність такої розвідки ми поговоримо, — зауважив Лансана. — Тим часом треба готуватися. Від імені ради перекажіть Яні Шевченко: нехай тримається, як і досі. Допомога прийде. Нам потрібні дані, відомості, факти... Вітайте її. На все добре, товариші.
Таві зітхнув. Кардашов похнюпився. Він знав, що настала пора робити попередні висновки, і знав, які вони будуть. Члени Ради напружено дивились на Лансану.
— Товариші, треба обміркувати слова президента про... про можливі наміри мешканців "острова".
— Кинути на людей бомбу, щоб знали?
— Так, президент інколи висловлюється... своєрідно. — Лансана сьогодні ще не був такий серйозний, як у ці хвилини. — Я певен, що зникнення і вбивства вчених, про які ми тут з вами говорили, справа тих самих рук.
Хвилина мовчання. Його порушив Смітсон.
— Як би нам з вами, друзі, — неголосно промовив він, — не довелося згадати деякі забуті виробництва...
— Зброя? — Нолінакха скинув очі на Лансану, потім опустив їх і провів по обличчю рукою.
Розділ тринадцятий
ВАМ НІХТО НЕ ПЕРЕШКОДИТЬ
Фрад, звичайно, знає, що створена Всесвітня Надзвичайна Рада, про це повідомляла преса. Знає, та мовчить. Яна теж знає і теж мовчить... Вона йде довгим сонячним коридором — сонце ллється згори, через зелені зарості над скляним дахом, — дивиться на нешироку, неначе вилиту з заліза спину Фрада і зверхньо всміхається. Тереса поруч з нею шарудить одним з найкрасивіших нових суконь.
Фрад запросив їх до великого салону, де дівчата ще не бували. Тут просторо й затишно. Зручні меблі. У кутку електронний орган. Посередині фонтан. За вікнами тропічна спека, тут — помірна температура, як і в інших приміщеннях.
Одна стіна салону являє собою телевізійний екран. Досі Яна бачила такі тільки в клубах.
Фрад сідає на канапу.
— Прошу, — киває дівчатам.
Тереса сідає поруч з ним, Яна — на стілець.
— Ні, сюди, — Фрад показує біля себе.
— Навіщо?
— Я вам дещо покажу.
Яна сідає біля нього. Тереса дивиться з незадоволенням. Смішна Тереса. Вона ненавидить тюремників, але жіноча марнославність перемагає навіть це почуття!
— Ви вирішили нарешті пояснити все, що від нас приховується, — Яна відразу повернула на своє.
— Про Соболя сьогодні розмови не буде.
— Коли ж?
— Згодом... Про ваше повернення додому розмови не буде ніколи.
— О!
— Ви вирішили остаточно? — в Яниному голосі насмішка й погроза.
Фрад повернув до неї обличчя:
— Так, остаточно. — І відразу додав: — До речі, не раджу вам робити будь-яких спроб до протесту. Я схиляюся перед вами, як схиляється мужчина перед прекраснішими серед жінок. — Він весь час розмовляв з Яною, але по цих словах позирнув на Тересу і навіть схилив голову в її бік. Вона почервоніла. — Але не я видаю закони на нашому плато. Найменші спроби порушити їх призведуть до поганих наслідків. І якщо ви, припустімо, за прикладом героїв історичних романів, здумаєте оголосити голодовку протесту, вам ніхто не перешкодить померти з голоду, — сказав він з іронією і самовпевненістю.
— Ні, ми не збираємося вмирати з голоду, — так само насмішкувато заперечила Яна. — Краще відразу знімайте скальпи.
— Я перша готова підставити вам голову, — сказала Тереса й торкнулася розкішного волосся, що спадало їй на плечі.
— В цьому салоні ви можете відпочивати...
— Від якої роботи?
Він зиркнув пильно, і Яна не зрозуміла, що за вираз хмаринкою майнув по засмаглому обличчю: роздратування чи повага.
Натис кнопку. Екраном-стіною пробігла хвиля світла, потім настав звичайний ефект: екрана не стало, а замість нього глядачі побачили перші кадри фільму. Поруч з ними пливла спокійна лісова ріка. Це були не тропіки, а Європа, ріка ж трохи нагадувала Донець.
Яна нахилилася вперед.
На березі ріки сиділи двоє. Вони про щось розмовляли. Ява не слухала, а дивилася на природу. Потім він почав розстібати їй кофтинку... Це був грубий сексуальний фільм.
— Вимкніть, — сказала Тереса.
Фрад запитливо глянув на Яну. Вона на екран не дивилася. Тоді він натиснув кнопку, і ріка разом з лісом і непристойною парою перетворилася на стіну-екран.
(Продовження на наступній сторінці)