Про любовну історію батьків Микита дізнався вже старшокласником.
Петро Крещук ще парубком захоплювався романтикою руху опору: табельна зброя і мазепинки, тризубці на лацкані уніформи і юнаки-камікадзе, які підривали себе гранатами, щоб не здатися у більшовицький полон, юнки-зв'язкові, придатні до поцілунків і героїки. Закінчивши вуз, Петро був звинувачений у антирадянській агітації, засуджений і відправлений у мордовські табори. З Оксаною він познайомився ще студентом, через родичів як сьома вода на киселі. Петро любив дівчат, але ця дивна Оксана, що виростала без батька ("Хіба ж закохуються через те, що вона напівсирота, дурню?" — шепотів пізніше Микиті приватний йожеф менгеле), скосила і підточила його. Відправка етапом, блатні і кримінальники, вимушене спілкування з якими викликало у хлопця опір, шестирічний термін позбавлення волі. І Оксанині листи, без яких міг би надламатися ("Може, вони вже давно спали разом, і твоя майбутня мати не бачила іншого виходу, окрім анахоретського шестирічного чекання? Не забувай про фальш і тогочасну недорозвинену сексуальну етику, романтичний наївняку", — завжди давав знати про себе сторукий і стоголовий менгеле).
Майбутній батько познайомився з когортою радянських дисидентів; лицарство і шовінізм, неврози і стійкість смертників. Оксана кілька разів приїжджала на побачення. Наївна дівчина сколосила поїздами півімперії; приниження і масні натяки, ставлення як до неповноцінної, на кого, мовляв, вона чекає, адже така красуня гідна одружитися навіть із кадебістським генералом ("А твій майбутній батько у тюрмі займався рукоблудством, і не розповідай мені казочок про маєстатичність чину, котра умертвлювала молоду плоть, бо інстинкти всевладні, дурноверхий хлопче",— тішилося і бешкетувало у Микитиному мозку чорне медичне світило).
Огрубілий від тюремних і навіть карцерних (за непокору начальству, бандеровскоє отродьє, на місяць до карцеру, ать-два, щурі, хліб і вода, там посумирнішаєш, їдрі твою в корінь, ать-два!) пестощів, Петро не клюнув на погрози і улесливі просьби стати стукачем. Мучила ностальгія і тахікардія, радикуліт і голод, і якби не їїлисти... ("тут маємо випадок не стільки романтичної lоvе story, скільки відомої у медицині звичайнісінької сублімації," — був змушений відступати лікар-пустун). Краще не знати ніякого і ніколи тюремного досвіду ("Таганка, я твой бессменний арестант, пагіблі юность і талант в твоїх стенах,"— кишеньковий і зловісний йожеф виявився знавцем зеківських пісень), який накладає печать на всі відміряні людині роки...
І не раз Оксана крадькома плакала ("що ж ти робиш, дитино, такі гарні хлопці сватаються, ати чекаєш-чекаєш, і не вагітна, а добровільно заточилась у дівочу келію; а якщо він не повернеться або не одружиться з тобою?"), але щось сильніше і вище (ангели-хоронителі майбутнього крещуківського роду?) втримувало її від банальної і такої по-людському зрозумілої зради.
Коли Петро, вийшовши на волю, мав приїхати до неї, не могла спати кілька ночей. Дрімала.. .якісь марення... Кадебістський генерал (а може, сам йожеф менґеле) нашіптував до дівочого вуха: "Відішь, дурочка, как ти мучаєшься, а раді чєво, спрашіваєца? раді ванючего зека, а, дурочка? Да брось ти єво, виході за меня — і как зажівьом..."
Він прийшов якось тихо, сливе безшелесно, літнім світанком... Худий і зарослий, лише великий голений череп, а не пишне волосся красеня ("мамо рідна... який він... інший... якийсь насторожено-чужий, не такий, як у листах," — востаннє прошелестіли сумніви під покровительством їхнього сімейного менґеле). Такий нервовий і підозріливий, мовби спізнав на дотик поцілунок Параної. Хоча чому "мовби"?
Тижні звикання, місяці пошуків роботи, роки забування тюремного досвіду (хоча про нього ніколи не давали забути невиразні тридцяти-сорокарічні люди у сірих плащах, котрі не раз запрошували Петра до велетенського сірого будинку: "З ким зустрічаєтеся, громадянине Крещук? Чи ведете антирадянські бесіди? Як ставитеся до останніх партійних рішень?) і десятиліття, століття життя крещуківського роду, що мав багато таємниць і драм, затемнень і просвітлень, схованих від стороннього чи злого ока...
18
— Ви ще не забули про лікаря-офтальмолога, сиріч Вікторового батька? Напевне, я вам не сподобався як людина? Звісно, самовпевнений і цинічний раб (пан?) жіночої плоті. Так, слід визнати, що жіноче тіло є моєю найбільшою пристрастю. Зараз я ще більше не сподобаюсь вам. Знаєте, якби мені доводилося втинати кожній жінці, із якою я спав (байдуже, раз чи сто), пасмо волосся на пам'ять — як символ оволодіння її плоттю —то у мене вже би назбиралися — ні, ні, які там десятки? — сотні різнокольорових пасем-свідчень своїх вікторій. І я не зміг би розрізнити їх, не зумів би розповісти про кожну історію зокрема, окрім найекстравагантніших. Я забув три чверті їхніх імен, половину їхніх облич, одну чверть всіх загалом обставин нашого сексу, наче це було не зі мною.
Скажу відверто, мене іноді лякає така протиприродня сексуальна амнезія. Може, коли я буду гидким старим квазідонжуаном, то до мене вернеться пам'ять про ті всі тіла і звички, уявні пасма волосся і техніку любощів? Бо зараз я лише доповнюю свої реєстри, на жаль, вже не так часто, як до тридцяти п'яти, адже тоді я пережив апофеоз власного знетямлення.
Може, ви спитаєте, для чого це роблю, адже двічі одружений і двічі "одітений"? Ха-ха-ха! Можливо, ви гадаєте, що я сексуально стурбований? Ще раз сміюся, але вже тихіше, бо кожен бабій і спідничник, женофіл чи любитель кунілінґусу має приховану статеву вразливість, проблему із ідентифікацією особистості, сублімативні втечі (коли адюльтери є замінником алкоголю чи наркотиків, екстремальних видів спорту або війни чи її імітації, бо кожен маскулінус дуріє по-своєму) чи сексуальні неврози. Але я не теоретик-казановознавець, а скромний практик. Для мене не існує таких понять як чоловіча солідарність чи дружба, адже Калігула міг вибирати собі будь-яку дружину чи наречену патриція або плебея, байдуже, що насильно, і... Далі без коментувань, адже ви вже дорослі хлопчики і дівчатка. Багато залежить лише від мене і ще трохи від них, моїх дорогих жінок, адже я належу їм усім і нікому зокрема...
Чи бувало, що мені відмовляли в інтимі? Звісно, траплялися ідейні, навіть отримав кілька ляпасів, але коли зі ста спроб вдаються сімдесят, а з двісті — сто сорок дві, це не так уже і погано, мої милі, правда? Ні-ні, я не альфонс і не геронтофіл, із будь-якою не спатиму, проте підозрюю — та що вже там! знаю! — що надалі моє поле боротьби буде мати тенденцію до звуження, хоча цій своїй скромній пристрасті я підпорядковував увесь спосіб життя. Але найважливіше, мої дорогі, те, що я відчуваю жіночу душу. Скільки прекраснополовинних закохувалося у мене (я позіхаю, бо дехто із вас вже припечатав мені діагноз — еротоманія чи як її там...), а я, якщо чесно, не любив жодної і не знаю, що таке кохання. Та й це саме, як його, кохання лише би заважало мені... Ні-ні, я не бездушний автомат, були короткочасні прив'язаності і навіть жаль розлуки, але конвеєр вимагає чіткості руху до мети, а не емоційних відхилень. Я відчуваю, що ви вже мене зненавиділи (хоча, як знати?), то трішки відпочиньте, а я ще вам багато цікавого розкажу, зринаючи де-не-де у плетиві цієї довгої оповіді...
19
Він скрізь і завжди з тобою, цей великий параноїк і чорний магістр ритуальних кровопролить. Його щупальця, які заказано бачити, не відпускають твою свідомість на ложі любощів і в унітазі, на лекторській кафедрі й інтимному святі. Цей всемогутній практик девіацій та аберацій, негармонії та неспокою не зважає на освіченість чи дебілізм, стать чи національність, заможність чи бідність. Іноді він причаюється і ми — о, наївні! — гадаємо, що цей монструозний шаман і канібал зник. Але згодом чуємо, обливаючись липким потом, чийсь глузливий демонічний регіт...
Він — всюди і ніде, у мозкові і правій нирці, під нігтями і віями. Він — шибеник і пустун, упир-порфірист і знесилений нарцис. Він, людино, є твоїми сумнівами і страхом, неврозами і психозами, твій приватний, твій кишеньковий йожеф менґеле...
Але з тобою, скрізь і завжди, як охоронна грамота, твій Маленький Білий Хлопчик. Навіть коли ми зчорніли і прогнили наскрізь, його траурна білість ще дає шанс для відродження. І коли кажуть, а майже кожен чув таке про себе, що ти народився в сорочці, не вір у власне особливе везіння, адже за кожним твоїм порухом стежать ієратичні очі Маленького Білого Хлопчика. Він безсилий відвернути усю підлоту, нашу і стосовно нас, адже приватні йожефи менґеле, яких мордує вічне безсоння, наче сізіфове прокляття, теж є неабиякими чорними майстрами. Але наші покріплення духу і радість, спокій і щастя (правда, якими банальними і нецікавими здаються — галюциногенні свічада менґеле... — ці шляхетні слова?) залежать від золоторунного хлопчикового хітону і маленьких білих крил...
Ми рідко думаємо про хлопчика— значно частіше він про нас. І немає значення — віримо чи не віримо ми в ірреальне, бо наші переконання, викохувані і випещувані як надцінна ідея, насправді до смішного плиткі, кривобокі і одноплощинні. Але чиста душа Маленького Білого Хлопчика шляхетно прощає нашу сліпоту і глухоту: діти незлопам'ятні.
Ми буваємо гидко-самозакоханими, але хлопчик не зважає на нашу гординю. Ми завжди неадекватно сприймаємо світ, проте він шляхетно не помічає наших занадто людських слабкостей.
Не покидай нас, безпорадних сліпих кошенят, Маленький Білий Хлопчику, бо твоя дитинність є досконалою, бо твоє серце — це Боже серце, а твоя любов зцілююча!
20
(Продовження на наступній сторінці)