Відтоді щось надламалось і водночас загострило хлопчикове сприйняття. Батьки прилаштували до дверей своєї кімнати добротний (і такий холодний, непривітний) замок, що зачинявся ключами зсередини. Ні вони, ні Микита більше і словом не прохопилися за ту горобину ніч. Але (жодної банальщини із дитячої психіатрії і фройдівських сексуальних травм) хлопчик далі любив їх (бо кого йому було ще любити; братика чи сестрички він ніколи не мав). Але іноді, коли мама його обнімала, він згадував її наготу, солодку і страшну. Батько не пестив і не гладив ніколи, проте намагався і не кричати.
Але хлопчиків голомозий і приватний йожеф менгеле, що безпардонно оселився біля його серця, не забував нагадувати про "маленького та недорозвинутого", також загострюючи увагу на тому, коли мама (особливо) чи батько ходили до туалету. Микита іноді чув дзюрчання сечі або, забігаючи одразу після того у відхоже місце, специфічно-свіжий сморід фекалій. Потім той "запах" випаровувався і з ним випаровувалися найчистіші Микитині думки. 1 коли він питав маму (тата — ніколи), чому вона ходить до туалету, і мама із награною веселістю парирувала, мовляв, щоб какати і пісяти, як кожна людина, то хлопчикові чомусь ставало млосно. Він іноді перепитував, чи є люди, котрі не какають і не пісяють, і коли мама, думаючи про своє, жіноче, заперечливо і машинально хитала головою, чомусь ставало так сумно і відразливо — значить, люди випорожнюються як тварини; як, наприклад, сусідський песик, що мочиться і накладає невеличку купу лайна там, де стоїть. Тільки є одна різниця — бо люди мають для цього спеціальні кімнати, від яких часто смердить. Яке зло — випорожнення, воно принижує мою маму і якби так було, щоб я міг їсти, а не ходити до туалету, як всі-всі знайомі і незнайомі мої і батьків! Якби я був чистим, як квітка...
А голомозий і приватний йожеф менгеле посилав поноси і запори, болі в животі (це ж не шляхетний біль голови) і нижче, мовби всілякою ціною заповзявся довести хлопчикові, що його організм є незмірно далеким від квіткового, із маточкою і тичинками, пелюстками та стеблом...
11
Вікторова мати плакала... Сльози далекі від інстинкту і додають людині краплину величі, хоча не варто надто ошляхетнювати цей хімічний продукт, який, кажуть, рятує від депресії, — адже тварини також плачуть.
Завтра Марії виповнюється сорок років. А ця дата майже завжди сіє сум'яття у жіночі душі. Коли Марії було вісімнадцять і на неї втелющувалися перехожі чоловіки, випадкові самці, вульгарні незнайомці (знаємо, що вони хочуть, незалежно від віку та кольору волосся), вона дратувалася і болісно сприймала знаки чоловічої уваги. У двадцять п'ять це було приємно, але Марію тоді гріло велике і чисте кохання (начебто це саме кохання, коли насправді відповідає власному значенню, може бути брудним чи занечищеним, наче свиня для правовірних). Коли стукнуло тридцять (тридцять два? тридцять чотири?), то жінка раптом зауважила, що позирки вульгарних незнайомців (випадкових самців) стають абстрактнішими і малоенергетичними. "Де ж поділися справжні чоловіки ?", — іноді впадала Марія у специфічну депресію власної статі; навколо якісь чахлики невмирущі або вайлуваті свинопаси, яким, вочевидь, ліпше запивати пивом горілку, аніж плекати інтерес до жіночої плоті. "Жінка чи горілка?" — для них це питання стоїть на третій стадії.
Бо перша-для юнака, переповненого тестостероном, котрий однозначно відповідає: "Жінка". Коли гормони трохи зношуються, виходить на кін друга стадія — "і жінка, і горілка". А коли більше успіхів стосується останнього поняття, то наступає третя — переважно горілчана. Тоді особливо багато говориться про жінок, що викликає підозри в імітації. Ось такі чахлики невмирущі або вайлуваті свинопаси ковзають малоенергетичними очима та й зазвичай всім іншим, бо Марія вже нецікава для чоловіків, що перебувають не лише у першій, а навіть другій стадії (про четверту, коли ні жінки, ні горілки, промовчимо, адже не всі чоловіки, будьмо справедливими, допускають себе до тотального відквітання). Подейкують, що великому Мао — володарю комуністичної піднебесної імперії — клали до постелі цнотливих дів, щоб маразматичний геронтократ міг, обмацуючи їх холодними нежиттєвими руками, відновлювати оспалі енергетичні згустки і чакри.
Марія не може робити недвозначних (які вже там двозначні чи тризначні?) натяків, котрі безпристрасно сигналізують про сутінки жіночих чарів. Не дозволяє виховання? Страх? Сором? Любов до того, із ким давно розлучена?
Завтра зійдуться найближчі подруги. Але хіба у неї є подруги? Жіноча дружба чи сестринство — лише феміністичний міф. Та у їхньому швейному ательє, хай буде, фірмі, це модніше слово, за останніх десять років, відколи вона працює там, всі вже безліч разів пересварилися і попередружувалися. Сприятливий момент — і відразу кожна готова втопити іншу, як кажуть, у ложці води. У всіх подібні проблеми з недостачею грошей, неслухняністю (в однієї— відсутністю) дітей та пияцтвом (у двох — подружніми зрадами; при чому в однієї з них чоловік взагалі не п'є, будучи спеціалістом із практичного казановознавства, а у іншої — п'є і гуляє водночас) чоловіків.
А у Марії якби той чоловік був, то, здається, купала би його в любистку і м'яті, ох, якби я мужа мала, я би його шанувала, медом-вином напувала; стелилася би, як безправна полонянка, найменше побажання би випереджувала; але я ж була такою зі своїм колишнім і... не допомогло. Іноді забредають у голову думки про те, що до них, чоловіків, не можна так запопадливо ставитися, жертвуючи собою. Але ж я любила і люблю його дотепер, ніхто не знає про цю мою найстрашнішу таємницю, що я дотепер його люблю. За що? Чому не можу нічого із собою вдіяти? Я навіть не спала ні з ким, відколи мене покинув. Погляди їхні, хтиві чи напівбайдужі, приємні, але щоб спати... аж мороз іде шкірою... ні, не змогла би... Все чекала, може, він покине свою молоду сучку і повернеться до мене... Син-безбатченко і хворий. Боже, я починаю розуміти, що він хворий. Що робити? Як завтра жартувати чи принаймні бути спокійною на власному сорокаріччі? Адже це крах усіх виревлених і повіданих подушці сподівань і наївних очікувань... А якщо я завтра зомлію, коли вітатимуть мене нещирі подруженьки? їх прийде з десяток, більше половини одружені і молодші від мене... Хоч стіною дряпайся від розпачу, хоч зроби собі... Але ні, у мене син, заради Віктора свого нещасного і живу... витримаю день народження... все витримаю... не треба мені щастя жіночого... та й не буде його ніколи.
12
До Віктора приходять у гості і осідають у мозку лише темні, безнадійні думки. Всі речі довкіль причепурилися жалобними відтінками.
Траур витав над його країною. Містом літали чорні стрічки і чорні сорочки. Обличчя деяких перехожих нагадували катафалки. Мозок синтезував цю отруту із маніакальною методичністю, розщеплюючи ("чорна кров, чорна кров") біос.
Як у лихоманці, Віктор, чиє ім'я означає "переможець", нишпорив у гаманці за рятівними, псевдопривабливого кольору, пігулками, які вони, безумці зі здорового світу, чомусь називають психотропними. Таж ці тропи продовжують його існування. Він би давно-предавно загнувся перед наступом найчорніших депресій, продукованих черепком.
Що вони знають про страждання? Заболів палець, бачите, нема грошей чи покинула коханка. Що вони знають за прірву найлютішого відчаю, коли серце розрізає бензопила, а сни є химерним продовженням денних жахіть? І лише бліді, як поганки, і різнокольорові, наче мухомори, пігулки звільняють його від полону мертвих вод.
І на короткий час стає легко. І не мариться у кожному кутку рука розпачу, і не простягають йому із-за кожного повороту таці, наповнені зрадою, і не звисають з його стелі закривавлені мотузки покинутості, і не причаюються над його ліжком ерінії насильницької помсти...
Віктор скреготів зубами. Волосся переплуталося, нагадуючи зачіску нехарапутного їжака. Очі блищали, відбиваючи безодню психотропного раю. На часинку ставало добре, і він умів цінувати ці миттєвості, купуючи їх у магазині психоделійного марева...
Раптом шалено захотілося жерти. Будучи вічно голодним, ти обожнював їжу. Але не хліб і воду, цибулину і супчик. Тобі завжди забагалося гурманських наїдків: всіляких свинин, начинених чорносливом чи рагу із молоденької антилопи. Ти нишпорив у низькому ретрохолодильнику, доки у найтемнішому захаращеному закапелку не відшукав літровий слоїк телячого м'яса. Від нетерпіння трусилися руки, ти, ледь не зламавши тупого ножа, відкрив кришку. Лице перекривилося подобизною усмішки, і, наче беручи участь в акті тотемного жертвопринесення, ти накинувся на вміст слоїка, навіть не маючи сил викласти телятину на тарілку.
Ритуальна черевопотіха розпочалася, будучи для тебе короткочасним спасінням. Адже, коли жадібним нервовим ротом мимовільно тече слина і рот зашмарований окрушинами телятини, що методично зникає у твоєму черевному просторі, відпочиває мозок. Ти викрадаєш для нього огризки тваринного спокою і окрушини радощів пожирання. Ти нічого — яке благо! — не відчуваєш у хвилини знищення телятини, окрім фізіології натопту присохлого живота неживим м'ясом. Можливо, це телятко колись плакало від нещастя народитися і почуватися аnіmаl. Але твоє анти-вегетаріанське шаленство, що виробляє патьоки жадібної слини, є далеким від гуманних мисленнєвих викрутасів.
(Продовження на наступній сторінці)