«Тотем» Степан Процюк

Читати онлайн роман Степана Процюка «Тотем»

A- A+ A A1 A2 A3

Я потрапив до другої категорії— невдах, обплутаних матримоніальною павутиною. Марія завагітніла. І розпочалася інша історія... Малосімейна мишоловка (для отримання якої мої інтелігентні батьки-міщухи не поворухнули і пальцем), повзунки, дитячі верески, —хлопець народився дуже неспокійним і нервовим — дефіцити, суспільні катаклізми, до яких мені ніколи не було діла. Марія жила нашим хлопчиком, я вже працював лікарем-офтальмологом. Симпатюльки-медсестри. Пам'ятаю, що лише було трохи важко, коли вперше зрадив дружину. Це сталося у сестринській, вже і не згадаю подробиць, лише розпашіле лице Аньки-медсестри, таке було у неї не вперше, адже розлучена і старша від мене на декілька років. Потім боявся йти додому, думав — моя вже усе знає, на злодієві шапка горить. Але вдома — як завжди: верески і пелюшки, скарги і перевтома... Світ не перевернувся, а я наче випив двісті грам якісного алкоголю, навіть Марії більше хотілося мені у той вечір; адже, згодьтеся, що можна знайти окрушину фізіологічної цікавості у любощах із двома жінками впродовж однієї доби... Різна поведінка, різні тіла і всілякі там інші прибамбаси.

Чоловіки, котрі скачуть у гречку, зрозуміють мене. З Анькою флірт тривав недовго, якщо можна так назвати поквапливі злягання у стерильній чи ординаторській. Швидко вона мені набридла, зрештою, у мене тоді вже з'явилася інша жінка...

8

Але ж, Микито, але ж дурню! (не треба боятися цього слова, бо кожна людина у певному сенсі є обмеженим невігласом, принаймні верховним і небожителям, себто сильним (?) світу цього слід кожного ранку нагадувати про обмеженість людських зусиль). Накачування біцепсів та інтелекту є лише маленьким кроком на великому шляху. Коли дрімає душа, марні усі книги і м'язи світу. Бо душа потребує іншого, а на людину чигає пітьма випадковостей і недоладностей, супроти лому катма прийому. А гармонійної нірвани не досягнеш як і кумедним гибінням над манускриптами, так і потом атлетичного залу.

Блажен той, хто нічого не знає і не розуміє. Але ця зворушлива обмеженість є гидотною. Людські пам'ять і досвід, можливо, є лише безглуздими сізіфовими жертвами. І тиран Калігула, намацуючи пустирище свободи, захотів приручити місяць, як доказ могутності, бо влада давала її лише гомеопатичними порціями.

Людина не здатна винести тягару свободи. Принаймні, примітивні ті, котрі уявляють свободу як можливість чорного вітру вседозволеності і чорного анархістського надсердечного прапора. Можливо, свобода — це аскеза християнського страстотерпця чи світлий стоїцизм монаха-буддиста?

Ніхто не бачив обличчя пані Свободи: ані зашмарканий першоклашко, ні геронтократ-мільярдер, ні старець-стовпник, ні елітарій-філософ. Бо смертній людині заказано піднести погляд до її жахливого віртуального лику. Бо заборонене знання приносить смерть. А блаженне невідання дарує світляки ілюзорного спокою. Бо многоликий Сфінкс свободи відмірює краплинками царські дари для вибраних, адже передозування є отрутою. А неспокушені парфумами великої Пані довше живуть...

І ти шепочеш, Микито, найінтимнішу сагу свободи, наче велику молитву передвеликодньої аскези. І не маєш ти ані кумира, ані ідола, ані фетишу, окрім підступних покликів власного серця.

І ти бачиш білу пустелю, біле сонце і біле сяєво місяця. І тобі стає дивно і лячно, бо ці транси-квиління нагадують шаманські ініціації із ритуальним каліцтвом і тортурами, всілякими відсіканнями пальців чи трепанаціями нутрощів. Але ж ти невдатний до перенесення жорстокості тубільних посвячень. І навіть якби ти мав певний пояс карате і ступінь доктора філософії, був причетним до таємного чоловічого товариства і знався на практиках духовних просвітлень, навряд чи сподобила би тебе прихильного погляду ця жорстока жінка, наречена Свободою і наречена щастя.

Йди спати, чоловіче, а ранок принесе тобі приземленіші і мудріші розмисли...

9

Зранку ліпше не стало. Ми завжди тупо і по-дитячому сподіваємося на майбутні просвітління, дива й оази щастя. Але ж так зване щастя потребує довготривалих зусиль, яких не вимагає гріх. Бо ми можемо пірнати в алкогольні запливи (прощай, розуме, зустрінемося завтра) чи сексуальні оргії (потрібна лише ерекція чи вологе лоно, решта все прикладеться), в озеро нечистої совісті чи у море порушених Господніх заповідей. Чому ж ще ніхто не став щасливим опісля нечистих купелей? Звертаються до психіатрів ті, котрі практикували стабільне заняття груповим сексом, бо не сила втекти від щупалець тотального спустошення. Алкогольні деміурги знайомляться із фантасмагоріями власного мозку (як-от, табун чорних коней, що поїдає власні і людські нутрощі та екскременти; бородата і десятирука жінка, яка прагне задушити шовковим шнуром; всілякі промокуїтетні сцени, де кастровані і недокастровані жебраки схрещуються із тваринами-потворами, і т. д., і т. д; це нецікаво продовжувати).

Нечисті на руку і темні душею кожної ночі прокидаються. Цвіте випліддя потьмянілої аури, і гуляє суїцидний бенкет. Найчастіше вішаються, застрелюються, отруюються пігулками чи стрибають наввипередки транспорту або з багатоповерхівок. Хоча є і оригінальніші способи саморуйнації: один чоловік добровільно віддав себе маньяку для кастрації та канібальського акту. Зрештою, всі ми знаємо за превалювання тривіальних способів суїциду, проте кожен може пригадати, поколупавшись у файлах пам'яті, низку оригінальних.

Але ніхто із занечищених не вважає себе щасливим. Бо Таїс Александрійська раділа у пустелі горнятку води, а витончено-інтелектуальний багатій-меценат Сава Морозов застрелився. Бо занадто людський чи світський успіх змалює душу, а покора та смирення нарощує. Буває і навпаки. Але насправді ми, люди, нічого не тямимо, як сліпі кошенята, на вибоїстих і небезпечних шляхах пошуку таких невиправдано-пафосних абстракцій, як щастя, таких підозріло-недолугих формулювань, як спокій, таких наївно-небезпечних понять, як гармонія...

Напевно, Микито, набридли тобі ці квазі (?) філософствування, ці прісно-нафталінні сентенції із запахом минулотижневого борщу, ці підозрілі етичні максимуми та мінімуми, котрі нічого не означають, окрім конкретного фонемо-морфемного наповнення. Маючи тридцять п'ять років, ти, виявляється, знаєш про життя не більше, ніж п'ятирічний.

Тебе розтерзують і зневолюють інстинкти. Загалом, що було б із людиною, якби не стримувало її, хоч трошки та іноді, житіє Розіп'ятого?

Запущеними вулицями здичавілих міст ходили би леправі та сифілітики. Содом і Гоморра оселились би у кожному серці. Людські очі позаростали би стародавніми папоротями із солодкаво-дурманним запахом тліну і тлі. Із уніфікованих очниць випромінювало би лише чимдуж слабнуче бажання безсилого сладострастя, а навколо смерділи би, випаровуючись у паралізований ефір, безформні куписька чоловічо-жіночих екскрементів. Новітні елої і мерлоки, знесилені хворобами розбуялої плоті, падали би, помираючи на смердючих вулицях. І ця велика антинебесна імперія деградації не втомлювалася би забирати щедру кожноденну подать, аж доки би все довкілля не заросло клоновано-звихнутою ростинністю, чекаючи, коли перестане тужити маєстатичний деміург, оплакуючи власну поразку, адже дозволив Ношо sаріеns розкіш волевиявлення...

10

У Микити часто бували світлі ранкові покріплення духу, але іноді щось млоїло і підточувало спокій того місця, де, як запевняють ескулапи, знаходиться серце.

...Він — п'ятирічний, відкрив дитячу книжку і бігає з нею кімнатою. Йому так нудно, а батьки думають, що дитина уже спить. У їхній кімнаті злегка відчинені двері. Малий тихо підкрадається, пустощі і самотність, і бачить... Те, що він побачив, відклалося у пам'яті назавше: голі мама і тато...що вони роблять? Мама стоїть навкарачки, а тато над нею у натричверть вертикальному положенні розмахує власним та материним тілом... такі дивні і безглузді рухи...

Микита втік на своє ліжечко. Весь трясся. Тілом ширяв страх і сором невідомого походження... Не пам'ятає, скільки пробігло часу... його знову тягне, так солодко і страшно дивитися на щось огидно-жаске і незрозуміле.

Знову привідчинені двері. Малий тихо, як підступний тать, завмирає за цією дерев'яною ширмою до батьківської кімнати... Батьки уже лежать, зовсім не подібні до томупівгодинних (годинних?) себе... Сперечаються про якісь гроші...("що ж воно таке, гроші? Ті папірці, які вони інколи перераховують, помітно пожвавившись, коли батько приходить додому?") Раптом заговорили про нього. Микита чує, як його молода і вродлива мама-білявка каже, що у нашого малого, мовляв, дуже маленький пісюн, напевно, недорозвинутий... Батько сміється і щось відповідає, але малий уже нічого не чує, перед очима знову проноситься попередня картина: мамина попа, яка трясеться і підстрибує у батькових руках і на батьківському цьому самому, тільки величезному і твердому, якісь стогони і млість... Пам'ятає, як дико і протяжно зверескнув...нажахані обличчя батьків; "ти бачив ?", — нервово спитала мати; бачив! бачив! Той ляпас мами (чи вродливої білявки?) він пам'ятатиме до скону... Тієї ночі мама не сказала йому добраніч і не поцілувала в голову... Він довго не міг заснути, чуючи якісь здавлені голоси і навіть вереск матері-білявки; ось вона — дволикість материнства. Снилися жахіття. Начебто над ним схиляється голомозий лікар у білому халаті із червоними — по лікті! — руками і каже: "У тебе дуже маленький пісюн, може, він недорозвинутий, він недорозвинутий, недорозвинутий".

(Продовження на наступній сторінці)