Бо ти би зжер усі їстівні припаси світу, змішуючи у тілесній хтонічності власного шлунку сіль та варення, рибу і шоколад. Ти став би булімійним безумцем, напихаючи черево до незудержних приступів блювотини. Потім ти би довго повертав унітазові незасвоєну біомасу, аби знову звільнити місце у — на жаль! — не гумовому шлунку, і далі жерти, поглинати, перетрощуючи залізними зубами ребра і кістки. Ти напхався би на п'ятдесят років уперед, а мозок весь цей час міг би відпочивати, не продукуючи мученицьких химерій...
Телятина закінчилася. Якби не було страшно, ти міг би з'їсти і скляний слоїк. Ти міг би з'їсти всіх телят на скотобійні. Адже дитиною ти так любив лагідні телячі очі, ти гладив і пестив сумирних істоток, перебуваючи у бабусиному селі. Ти плакав, коли телята сльозоточили, керовані тваринною розпукою. А зараз би жер і слинив, слинив і жер, блював і безупинно продовжував би акт нищення.
13
Не минуло і кількох днів, коли Віктора, вже не школяра, а безробітного, знову мордував припадок нав'язливого психозу. Ось приходить до нього канібал, що пожирає розчленовані людські нутрощі і починає душити... женеться прокажена ексгібіціоністка, що має чоловічу силу. Вона примушує Віктора дивитися на її випивання власної смердючої сечі і поглинання власних екскрементів...
Мимо нагого хлопця проходить десяток голих повій і кожна — по черзі! — плює на його статевий орган. Потім повії, взявши Віктора в коло, змушують проковтувати їхні, удесятикрат розрослі, менструальні секреції. Кожна із венеричних потаскух промовляє: "Це за те, що ти їв теляче м'ясо, їв теляче м'ясо, теляче м'ясо-о-о..."
Він спостерігає за бісексуальною оргією. Цей бенкет біології обагрений венозною кров'ю самовбивці, дощенту спустошеного груповими зляганнями. Сифілітичні содоміти і лесбіянки кличуть його до гурту. Він хапає автомата калашникова і пускає чергу, скошуючи содом і гоморру...
...Далі Віктор бачить якихось заслинених євнухів, що качаються долівкою, обмазані донорською спермою... Бачить голову, що літає побіля революційної гільйотини і ніяк не може впасти на землю, нехтуючи законом тяжіння... Бачить клонованих дітей і матерів, клоновану Україну, зацвяховані дошками вхідні двері пологових будинків...
Чума психіатрії і збоченства, лилики із людськими головами і багаторукі коні, а також конаючі руки, що проростають із землі замість квітів; тисячокілограмові люди, бунт вивільнених псевдогормонів і товстеленна десятиметрова чорна троянда...
Залишилася тільки одна пігулка. Ковть! Де взяти гроші, щоб надалі купити короткочасного розфасованого спокою, де? Грабувати? Нищити?
Вікторів реактивний психоз поволі переходив у стан відреченої прострації.
14
Кохання вибухнуло, коли Микита найменше його чекав.
Що вони знають про любов? Це не прогулянки у вишневому садочку і не розбещене лизання клітора, хоча і перше, і друге також.
Кохати — це помінятися душами, це чоловічо-жіноче окреслене коло, безсоромне і сентиментально-крихке. Що вони знають про кохання, ці естетичні душевні недоробки? Любити— це не ревнувати і не клопотатися оргазмами, бо заміна душ виключає поняття вдалого чи невдалого сексу. Що вони знають про дурманно-божевільний запах всього її волосся? Що вони тямлять у цьому, череваті кар'єристи, котрі прагнуть закінчувати від міньєтів ротом шльондри, бо їм навіть ліньки чи лячно трахатися? Хіба вони розуміють, що таке цнотливо-розбещена жіноча нагота? Хіба вони це відчували, поношені донжуани, котрі хвастаються володінням сотнями жіночих тіл? Коли і мали, що теж сумнівно, ці сотні, то ні однієї жінки не любили. Отже, вони радше є розтлінними...дівичами. Бо тільки той пройшов чоловічу ініціацію, хто насправді, а не театрально, любив жінку.
Що вони знають про кохання, ці невротичні старі діви, котрі ніколи не просили когось, щоби брав їхнє тіло жорстко і ніжно? Адже любити — це принижуватися, не відчуваючи приниження.
А що знають про кохання зношені повії, які сприймають світ як фалічний символ і ненавидять фалос професійною ненавистю (можливо, апофеоз професіоналізму — це ненависть до обраного фаху, котра межує із ідолопоклонною любов'ю). Адже любити для тих, із поміняними душами, означає відторгнення сотень чужорідних тіл і можливостей. Бо інакше сотні нових можливостей узагалі позбавлять душі, залишаючи лише ерегований фалос або розкриту для всіх розкішницю.
Що вони знають і тямлять у коханні, ті, що ніколи не задихалися від смертельної небезпеки, зачаєної у великій любові?
15
Любовна постіль напахчена опієм тілесних святощів. Її наркотичні очі, котрі, здається, ввібрали досвід сотень історій кохання, її декадентське волосся, що покірно стелилося під ноги завойовникам, але спромоглося, наче волосся Юдіф, перетворити їх на завойованих. її грішні руки, що спізнавали в минулих перевтіленнях практику кастрації і рекастрації, її жагучі руки, здатні зробити дитиною короля. її чутливий язик, котрий піднімав навіть оспалу і протрухлявілу чоловічу плоть, її безсоромний язик, що ігнорує теорійками довкола орального сексу. ЇЇ напівдитячі груди; здається, саме такі, а не півметрове вим'я, повинні бути у спокусниці; її сором'язливі груди, наготу котрих вона несвідомо закривала рукою під час першого інтиму... її звабливо-витончена, її беззахисно-граційна дупця, від безсоромної краси якої іноді стає незатишно. її ніжне лоно, яке боїшся мимовільно зранити власним чоловічим шалом, її хтонічне лоно, здатне засмоктати твій безхитрісний фалос.
Ох, ці чари любовної постелі, цей опій тілесності кохання, що витоншує душу більше, ніж усі види мистецтва чи арсенал світової імперії насолод...
16
Микитині батьки жили в одному із тих галицьких міст, де ще існувала українська мова і її носії не почували лінгвістичної або й латентно-психічної неповноцінності, користуючись цим навдивовижу м'яким і якимось аж беззахисним, із численними пестливими суфіксами, варіантом засобу людського спілкування. У цьому місті ще пам'ятали старих і дивакуватих гімназійних професорів — різновид галицького освітянського дон-кіхотизму. Тут ще незримо був присутній, незважаючи на комуністичні аберації, дух монархії, провінційного задвірка цісаризму і щирого захоплення якої-небудь бабусі, що молодою бачила Франца Йосифа. Але це кумиропоклоніння інтелігентному монарху було встократ чистішим та елегійнішим від дебілкуватих татуювань на червоноармійських грудях, мовляв, я відєл Леніна.
Дух пастельної туги за цивілізованою монархією, культ родинних свят і родинних гробівців, а також пізнішого польського наївно-бундючного блакит-нокрів'я, ошмаття релігійності і оцупки євроетикету робили цих людей інопланетянами у радянському скопиську народів.
Микита чудово пам'ятав пишні застілля, котрі організовували його батьки і на які сходилися десятки родичів, підродичів і недородичів, адже сливе усі вони були корінними жителями цього стратегічно важливого міста. Шляхетні вуйки й елегантні цьоці, яким сутінковий вік лише додавав того особливого драматизму зовнішності, за котрою прочитуються добре приховувані родинні таємниці і родинні трагікомедії.
Здається, нічого особливого і не відбувалося на тих частих поштивих застіллях, де хлопчик ніколи не бачив п'яних, а лише звеселілих. Але там витав дух призабутої належності до спільноти, до тимчасово недосяжного європейського світу.
Комуністичну владу там сприймалося якось несерйозно і напівжартівливо, як екзему на тілі, що мусить зникнути опісля порядного лікування у свого порядного доктора. Там не велося напівістеричних і напівкумедних, як жаби в акваріумі, політичних дискусій. Радше активно обговорювалися закрутки на зиму і останні містечкові трафунки. І цим відламкам старого консерватизму були байдужі читані з папірця промови бровастого радянського ідола чи політика холодної війни. Стоїчне здорове міщанство жило, народжувало дітей і помирало, майже не діткнуте гідрою пропаганди і, ніде правди подіти, надривними процесами спротиву системі, що нуртували у серці та венах геронто-кратичної і геронтофільської імперії. Микита слухав нехитрі ліричні романси, наспівувані звеселілими цьоцями і стрийнами, стрийками та вуйками.
...Оксано, Оксано, я чую твій голос,
що вітер мені з України приніс...
Я чую, як шепче надірваний колос,
я бачу ті очі, наповнені сліз...
І хлопчикові уявлялася шляхетна і лагідна русоволоска, що вміла не лише обіймати судженого, але і, при потребі, вистрелити у ворожу червону пащеку. Він уявляв чорновусого і блідого чоловіка, котрий по-сократівськи витримує заслання і табори, щоб потім знову з'єднатися зі своїм споконвічним родом, народити у шлюбі з Оксаною кількох дітей, ходити на великі сімейні зібрання і обговорювати там найсвіжіші новини і трафунки.
...Оксано, Оксано, давно ми стрічались,
та вірю, що ти не забула мене.
Коханою була, кохана зосталась,
Оксано, ти щастя моє чарівне...
Ця простенька пісня означала для Микити квінтесенцію якогось не зовсім зрозумілого спротиву і справжнього життя: з родинними зборами і таємницями, пристрастями і спокусами.
Микита пам'ятає весілля і похорони, дні народження і дні ангела численної родини Крещуків. У тому первісному прізвищі появлялися розгалуження і модифікації, всілякі там Петріви (але не Петр-ови) й Іванчукевичі, але його батько Петро Крещук і мати Оксана Крещук (у дівоцтві Палащук) були монументальним втіленням того родинного магнетизму прізвища наук, котре абсорбувало за великим і золотим родинним столом пізніших Петрівих та Іванчукевичів, мовби втілюючи осердя великого роду.
17
(Продовження на наступній сторінці)