«Тотем» Степан Процюк

Читати онлайн роман Степана Процюка «Тотем»

A- A+ A A1 A2 A3

Бо ми, маскуліни, теж старіємо, і наш дорогоцінний інструмент колись почне відмовляти у найпікантніші хвилини. І будуть умови, приваблива партнерка, гроші, навіть романтичні аксесуари, над якими ми глузували молодими (всілякі там свічки, затемнені дорогі штори, легка музика, вино і теде), але прийдеться подумувати про медичні стимулятори. Бо коли пролітає муха, а він падає, вважай, чоловіче, що ти вже своє "від'їздив"... Найпристрасніші із нас хотітимуть сексу ще психологічно, але доведеться лише заслинюватися від порожньої хіті, і обмацувати жіночі приваби, обмацувати і заслинюватися... І буде пекти сором, і жінці буде важко і гидко, якщо вона не законна, котра пройшла з вами пліч-о-пліч так званий подружній шлях, їй буде все одно, бо вона знала вас інакшим, невтомним коханцем. І такими знали вас багато жінок, але де вони зараз? А та, молода, побачить вас лише у ролі слинявого обмацувальника... Жінки, будьте поблажливішими до старих казанов і донжуанів!..

Хоча, як досвідчений ловелас, знаю, наскільки це слабка втіха. Адже стосунки між статями можуть бути дуже жорстокими; жінка зневажає невдаху у ліжку, бо її не вдовільниш розмовами про колишні подвиги...

Отже, про Марію. Хіба я любив її? Але хай розповім про це пізніше, бо щойно відчув, як втомився від власного секс-пафосу...

6

Одного разу Вікторові (уже старшокласнику, вчиться добре, але чомусь не тішать книги і розмови, дівчата і футбол) приснилося страховисько із застиглим, але.. .неймовірно прекрасним обличчям гермафродита. Це безстатеве лице було облямоване сотнями тоненьких і до маніакальності акуратно заплетених кісок. Ох, цей страхітливо-вродливий рот здатен до копрофагії і антропофагії. Ці ясні, неначе холодний місяць, зуби розшматовують твій нещасний мозок. Ці холодні, мов у по-нелюдському вродливої стародавньої цариці Нефертіті, очі байдуже спостерігають за кривавим молохом із крові та кісток опісля насильницьких ритуалів.

І ти шалено боїшся цієї пансадистської краси, наче звихнутого і несправжнього місяця. Ти тремтиш від холоду його променів, ти трясешся безгучним плачем від інтимізованого марева спілкування із цим моторошним чудовиськом. Твоя запалена душа ще може плакати. Значить, на ній ще є, хоч і пошрамовані та понищені, але живі місця. Бо лише холоднеча пустки просякнута безнадією, а ти ще не пустка! Ти ще можеш заповнити біоматеріалом утворення нейролептичних мікропорожнеч мозку і зцілити покриті блискучою паволокою власні очі! Ти ще здатен плакати, але не диким завиванням відреченого, не розпачливим зойком безуму, не перегорілою сльозою одержимого. Із твого плачу ще просочується жива кров болю...

Так хочеться жити повноцінно, не відчуваючи ні страху любові, ні страху краси, ні страху радості. Адже існує, десь поза тобою, велика радість серця і царське умиротворення, просвітлений буддистський спокій чи легкість християнської гармонії. Кожна людина має власний градусник муки і власну шкалу больового шоку.

Яка ганебна дурість — шукати страждань, упиватися розпачем чи роздряпувати власний цупкий корсет трагіки. Не приймаймо філософії садомазохістичних копирсань, науки етичного самогарапникування! Лише веселощі чистої совісті, бенкет таланту й інтелекту, а не оскал придуркізму. Лише спокійна і просвітлена церемоніальна усмішка мудреця, котрому вдалося вберегти власні духовні терези від драматичних перехнябів і коливань. Лише просвітлені очі мудреця, де відбита гармонія, а не епікурівський дисбаланс, лише аскетичні зіниці мудреця, які спізнали і перемогли пристрасті, себто їхню розтлінно-хворобливу іпостась, лише спокійне обличчя мудреця, не схильне до надмірних хвилювань, бо бачило гидоту падінь і злетів, відносність тріумфів і драм...

І дивиться із якогось вікна твоєї душі мудрець-надлюдина, і закликає хоча би наважитися ступити услід його виснажливого шляху, де немає місця сміховинності занадто людських емоцій.

7

Я познайомився з Марією дуже молодим. Вона приїхала до нас із села.

Селяни за останні кілька десятків років спричинили до справжньої демографічної революції, заполонивши міста. У гонитві за чим? Санвузлом у квартирі, щоб не виходити вночі до вітру на пересик? Ілюзією підвищення власної значимості і причетності до "цивілізаційних здобутків"? Втечею від паралізуючого монстра-висмоктувача — землі?

Звичайно, без деяких обдарованих особин місто би щось утратило. Але ж самі вчорашні селяни є найбільшими селоненависниками. Адже пройшов розпад лубкового народницького міфу про "калинове" і "рідне" село яко твердиню національного духу і п'ємонт тяглості та ще всілякої там незнищенності. Адже основу міфу складав страх "природньої" людини перед монструозним урбаністичним страховиськом, помножений на втрату апологетами міфу бажання спізнати на власній шкурі усі приваби сільської пасторальної ідилії. Страх і бажання міста, ностальгійний щем за малоцікавим селом, із якого повтікали усі речники селоцентризму, і яке жорстоко, мов Прокруст, обрубує будь-які мрії про перспективу чи реалізацію, окрім, пардон, тих випадків, коли особистість мріє бути землеробом і землеміром (землемором?), землекопом і землелюбом, землезнавцем і землекратом (зем-лекротом?) та інші, розумієте, привабливі і зворушливі телуричні концепції, котрі особливо добре пишуться при санвузлах і телефонах, цих "прокляттях" урбаністики.

І наступає на крихкі села, де (чого там лукавити?), на думку багатьох, позалишалися суцільні невдахи і маргінали, залізна п'ята урбанного термінатора, впроваджуючи рекламу кока-коли та прокладок. І опиняється село у трагікомічній ситуації, адже із нього викачують первісну зворушливість і щирість, труячи нехитрі сентиментальні душі видивом переваг урбаністики...

Марія приїхала із села, була така перелякана і закомплексована (пізніше селюки позбуваються цієї облудливої квазіщирості і псевдопоступливості, якими при початках нового досвіду лише прикривають власні фобії). Я ж корінний міщанин, може, не зовсім "корінний", але у третьому чи четвертому коліні — це факт. І мені приємно було хизуватися перед нею власним родоводом і причетністю.

Байдуже, що той "родовід" могли складати плебейські сини і дочки (вдамося до сумнівних лексем, якщо вже заговорили про міський садизм і сільський мазохізм чи про георасизм), що ціле життя горбатіли на заводах чи займалися вологим прибиранням помешкань. Але ж є перед ким похизуватися, бо такі вже сумні парадокси людської психіки — нам завжди хочеться сублімувати на "слабших" власну неповноцінність, прищепити нещаснішим власні приватні фобії, нагородити ще невдатніших рідними комплексами. А такі прояви є лише підсвідомими намаганнями підлакувати і прикрасити власну персону, вдосконалюючи її коштом слабшого. Адже здебільшого (пам'ятаємо і про винятки!) ми буваємо далекими від шляхетності і толерантності, бо не місіонерська педагогіка переймає нас, коли ми говоримо про чистоту походження і древній міський рід, а зневага. Бо істинна аристократія, князенки та інфанти, навіть расові дворяни чи шляхтичі, як правило, вільні від кольок в очі та поза очі "низьким" походженням. Це не стовідсоткові блакитнокрові, а всілякі мулати і метиси стосовно "місто" і "село" чваняться древніми коренями. Але, якщо знаходиться цікавий, щоб дослідити генеалогічне дерево чваньковитих, то, виявляється, що там стільки всього намішано, мамо рідна...

Отже, Марія мені сподобалася, але, помилуйте, хлопцеві тодішнього мого віку не подобаються хіба дівчата із фізичними вадами. А кожна стандартна пухкенька дупця, що звабливо крутиться при ходьбі, всякі стандартні груденята, що при тому ж русі підстрибують, наче рвуться на свободу із кайданів ліфчика, викликають захоплення. І ми, юні самці, переповнені тестостероном, не думаємо про жіночу особистість чи душу; тіла, виключно їхнього тіла нам хочеться! Це не конче мусить бути барокова пишнота плоті, бенкет жіночої тілесності — такі варіанти починають притягувати чоловіків після тридцяти. Найважливіше — банальне, але бажано з ознаками вроди обличчя і щоб не шкодувала нам свого лона. А потім, коли ми вже заковтуємо перші враження і переходячи до других, намагаємося думати про десерт, бажано з іншою, починаються житейські пастки, всілякі там прив'язаності та вагітності, шантажі і звички... Рада би душа до раю, але гріхи не пускають; ми уже готові до зворушливого прощання із першою партнеркою, першим серйозним досвідом. Багатьом такий фінт вдається (і пізніше така категорія чоловіків схильна до донжуанізму), а багатьом — ні (майбутні "зразкові" батьки сімейства, гарування за десятьох, приховані бажання і неврози, незрідка побутовий алкоголізм і велике пивне черево).

(Продовження на наступній сторінці)