— Довгий час місцеві люди шанували своїх річкових богів, були, як пізніше охрестили їх греки, язичниками чи поганинами, тобто селянами. І все в них було добре. Поки через густі ліси і до них не дійшла нова віра, запроваджена, як ви знаєте, князем Володимиром. Люди покинули попереднє стійбище, пішли в глиб лісу, аби заснувати нове місто, побудувати нові храми. Старі боги сказали: "Що ж, ідіть, бо прийшов новий час. Але візьміть із собою в нове життя й наші знання". Та люди відмовилися. Разом зі старими богами вони покинули й багато набутого століттями безцінного досвіду, але я не про те. Я про те, що й нове місто назвали на грецький манер: Вишнополем. Ліс і річка ще довго були Білокринівськими, поки нарешті якомусь грамотієві не здалася помилкою літера "н" і її не перетворили на зрозуміле
"л"! З часом річка обміліла: їй бракувало поваги й поклоніння. Подивіться тепер на Холерний Яр, на Олексівське болото: вони зміліли задовго до розгулу задимлених фабрик і заводів — насамперед від занепаду людської віри, од відсутності енергетики любові до них! Люди, котрі вірили в нас, перепрошую, в колишніх богів, не сміли кидати у воду й смітини! А теперішні благовірні парафіяни помолилися в церкві, висповідалися, причастилися, дістали прощення — і знову мішками, відрами, вантажівками стаскують сміття в річки й не бояться покари! Головне, що в церкві чисто! Вони шанують Бога в небі, забувши, що той — у всьому: в траві, у землі, у воді... Вони думають про спасіння душі, а світ коло себе нищать! Білосніжне латаття в Білокринівці більше не водиться. Тепер може з’явитись хіба штучне, оте кинуте кимось шовково-пластикове сміття. До того ж далеко вище за течією розорали Олексівське болото, річка висохла, камені, що раніше ховалися глибоко на дні, тепер стримлять над водою. То річку перейменували на Кам’янку! От вам і Кам’янка, от вам і Білокрилівський ліс, от вам і Вишнопіль! Дякую за увагу! — урвала Росава, схлипнула й вискочила з класу.
Всі провели її зачудованими поглядами і навіть не помітили, що ті погляди були зволожені слізь-
ми. Навіть Вадимів. Навіть — Ірчин. Та й Софійка впіймала на своїй руці дві зрадливі сльозини. Всім було шкода і річки, і старих назв, і свого талану. Ба, разом зі слізьми Софійка зловила думку, що їй шкода цієї мудрої, всезнаючої писаної красуні.
Тож коли клас, оговтавшись, вибухнув подячними оплесками, Софійка плескала найгучніше. Здається, ніхто, крім неї, не звернув уваги на сказане згарячу "вірили в нас"...
40. Дві ЗРАДИ
Вдома змусила себе охолонути, одуматись, оцінити обстановку тверезо. Не треба, звісно, так швидко розкисати, коли ворог намагається тебе розжалобити. Але й з одвертими атаками наразі ліпше не поспішати. Засідка є засідка: не висовуйся.
Найпершим тишу засідки порушив лист Ві-ку-ку. Софійка зраділа: нарешті! А потім... Ні, лист як лист: привітний, сповнений подяками за Різдво й усіма можливими новинами. Та мало не в кожному абзаці — Рося. Вирішила розрівняти
свої кучері й відпускати волосся, щоб відростити косу, як у Росі. Записалась на уроки вокалу, бо ж Рося каза’, що в неї, Віти, гарний голос. Перестала їсти рибу, бо ж Рося не їсть і он яка гарна. Кришить собі петрушки стільки, як буряну поросяті: може, додасться Росиних талантів. Передає Росі щонайщиріше вітання. На завершення, як грім серед і так уже спохмурнілого дружнього неба, просить Софійку надіслати... Росавину адресу!
Яка підла зрада! Росава навмисно забрала в неї єдину подругу, але ж Ві-ку-ку!.. Як могла так легко здатися безстрашна й жертовна Ві-ку-ку?! Як могла вона, така проноза, не розпізнати в русалчиній шкурі лютого ворога?! Все, все! Кінець дружбі!
Другими стали Вірка, Надька й Любка.
— Я... Ми... Тобі треба таке сказати, таке сказати!.. — відхекувалась на порозі Люба.
— Зачини двері, це дуже секретно! — проскоромовила Надя.
— Сашко... Ми підслухали... Тобто ненароком почули... — задихалась від бігу й хвилювання Віра.
— Не до тебе телефон — не бери за трубку, не тебе цілують — не підставляй губку, бо я перша почала! — штовхнула її Люба, яка донині пишалась тим, що саме її Софійка підганяла з читання й арифметики.
— А я що, не маю права? — домагалась Вірка.
— Сашко домовлявся про зустріч з однією дуже красивою дівчиною! — скоренько випалила Надя, поки сестрички воювали за право слова.
— З зеленими очима! — Сестри, погрозливо зиркнувши в Надьчин бік, поспішили додати бодай щось.
— Коса до колін!
— А вбра-а-ана-а-а!
— Спокійно, спокійно! — втихомирювала Софійка і себе. — Хто з ким коли і про що домовлявся?
— Учора під вечір вона прийшла до нас додому! — мерщій узялась відповідати Надя.
— Покликала Сашка! — вискочила поперед неї Люба.
— Він вийшов! — додала Вірка.
— Але кватирка була відчинена, і ми все чули!
— Майже все!
— А ти взагалі була на кухоньці, то й мовчи!
— Вони домовилися, що Сашко ждатиме її на зупинці післязавтра, в суботу, о першій годині дня! — вдало скористалась моментом Надька, за що знову заробила два невдоволені погляди.
Ну й заявочки! Вчора зустрічався з нею, Софійкою, завтра — з Росавою? А на неділю о п’ятій у старому паркові — знову з Софією? Сам же
призначив! А вдавав, ніби його обіцянка показати Росьці місто — жарт! Хай Роська, але Сашко? А в очі такий добренький, хоч самого пий замість валер’янки! Боже, де межа людському лукавству?!
Де стояла, там і сіла. Тільки й спромоглася запитати:
— А.., моя фотографія у його портфелі... ще є?
— Ще є! Ми перевіряли! Але наче зім’яв її хто... І по лиці... тріщини пішли! Наче вона скляна і хтось по ній стукнув! — пояснювали одна з-поперед одної.
Краще б зовсім викинув!
— Вона, звичайно, красива, але ти теж! — Сестри, втішаючи, в три пари рук гладили Софійку по плечах, по голові. — Хочеш, ми спробуєм його переконати?
— У жодному разі! Навіть не здумайте йому щось про це все казати!
— Могила! Знай: ми — за тебе! Усе-все будем тобі розказувати!
Діти — остання фортеця останньої вірності!.. Хоча хтозна, хтозна... Тепер уже нікому не можна по-справжньому довіряти!
Ще зовсім недавно Софійка відмовляла Завадчучку від плану "Б". Тепер зателефонувала і запросила терміново уточнити деталі.
— Між іншим, ти можеш прихопити завтра до школи яку-небудь перуку? — запитала перед тим, як покласти слухавку.
— Що, міль повибивала в твоїх бабських мичках залисини?
— А що їй лишалося після того, як догризла твою єдину мозкову звивину?
— Тобі яку: чорну, білу, шатен, каштан чи баклажан? — змилостивилась нарешті Ірка.
— Каштани й баклажани можуть прийнятись тільки на такій угноєній косметикою лисині, як твоя! Мені ж давай таке, щоб менше впадало в очі!
— Ніколи не впадає в очі якраз натуральний колір твого волосся! Гаразд, підшукаю, що тебе зробить бодай трохи схожою на сучасну дівку!
Що ж, на жаль, справжніх друзів не існує, і це вже доконаний факт.
Зате не перевелися військові союзники.
41. План "б"
Дія знов буде у спортивній роздягалці. Шкода, звісно, що Росьчиної ганьби не побачать хлопці.
Але те, що її свідками стануть дівчата, — вже пів-діла. Піде розголос, як брехня по селу!
Пункти плану прості. Завадчучка прикидається, що забула спортивне взуття, й вишиває по роздягалці у своїх новеньких шпильках. Софійка перевдягається, балансуючи на лавці. Росьчині фірмові адидасики про всяк випадок заздалегідь вилучаються з пакета. За батарею на їхнє місце завбачливо укидаються загорнуті в газету кимось давно покинуті кеди. Вичікується момент, коли Роська зостається в шкарпетках і...
— Ай! — дефілюючи туди-сюди, Ірка, ну, треба ж такого, дуже ненароком зачіплюється шпилькою за Росьчину шкарпетку.
— А-а-ай! — це Софійка в ту ж саму мить незграбно похитнулась на лавці й — треба ж такого! — падає просто на Роську, зваливши її на підлогу.
— Що таке? — більшість дівчачих облич здивовано повертаються в бік оказії.
— Ай! Ай! Ай! — Ірка, нібито визволяючи шпильку, нехотячи прориває нею дірку в шкарпетці. Ну, ніяк не відчіплюється! Приросла до неї, чи що?
— А-а-а-а-а-ай!— чимдуж репетує і Софійка (все має відбуватись якнайголосніше): адже, па-
даючи, вона геть придавила Роську і хоче звестися, з усієї сили чіпляючись за Підліснячку.
— Ой! Ой-ой-ой! — це вже верещить і сама Роська, бо руки й живіт їй з усіх сил давить Софія, а між пальці ніг уп’ялося щось гостре й болюче.
Дівчата з цікавістю стежать за малою купою.
— Ай! — Ірка мусить допомагати собі руками.
Може, хоч пазурі впораються з тією шкарпетиною? Та легше здерти луску з риби!
Софійка тільки мовчки сопе: вона знає Росьчину силу і відчуває, що зараз відлетить у куток. Скоріше б уже Ірка!..
— Єс! — це Ірчин знак, що справу зроблено.
Софійка має протриматись іще бодай кілька секунд: не дати змоги русалці прикрити свою ганьбу, а дівчатам, навпаки, дати можливість тією ганьбою помилуватись.
(Продовження на наступній сторінці)