Коли ж Сніжана піднесла сповиточка до шибки показати родичам, дитя різко заплющилося на сонячне проміння, скривилось і невдоволено чхнуло. Софійці так хочеться ближче його роздивитись, адже знала про цю дитину те, чого не відав ніхто! Це, крім Ростика й Чорнобілки, ще одна саме її, Софійчина, а не Росьчина територія! Саме її таємниця! Ну, ще трохи Сашкова, але він тепер узагалі до уваги не береться! Ні-ні, Софійка розмовляє з Фадійчуком і навіть ходила в неділю до парку на побач... на дружн... на просто зустріч! Ходила, щоб до решти побачити межу людської непорядності. І що побачила? Що тієї межі не існує! Сашко вів себе зворушливо й чемно, як завжди, хвалився, що радий Софійку бачити, поривався щось їй купити на ятці!.. Навмисне мовчала про ті його польові походеньки, пильно зиркала в красиві очі: невже не з’явиться в них бодай крапля вини? Коли ж нарешті спитала, як він провів суботній день, почула щось байдужо-невиразне: мовляв, як завжди, мав купу нецікавих справ і, як завжди, йому бракувало її, Софійки! Ба, навіть призначив, нахаба, наступну зустріч! На неї Софійка, звичайно, вже не піде, не стане втручатись у його щастя з іншою. Бо, що й казати, Росава перед нею в усьому виграє, може, саме така дружина й потрібна Фадійчукові. Більше того: якщо не
вдасться останній придуманий Софійкою план (а він, безумовно, не вдасться), дівчинка навіки облишить спроби збутися русалки! А на зустріч із Сашком вона вже не піде: має нову, дуже поважну причину: нового братика!
Саме тому Софійка так старанно тягнеться поглядом на другий поверх. Колишній Ян-Казимир-Завтрашній мружить оченята й поки що її не впізнає. Мабуть, він дуже зручно почувається в немовлячому тілі. І це теж добре, бо нарешті, після не так і давно пережитих страждань, його душа, сповита любов’ю і турботою, блаженствує. Нічого, він підросте, полюбить свою рятівницю, а тепер ще й кузину Софію, і всім покаже свої таланти! А може, чого доброго, навіть підкаже, де закопано леськовичівські скарби! І ні Сашко, ні та плоскодонна мушля (ой, мала ж не згадувати Підліснячки такого дня!) до того зовсім не будуть причетні.
46. Сестри
З Вадимом теж принципово не балакала. Хоч він і перепрошував, і каявся, і навіть на есемеску
розорився: "Пробачаюсь. Сорі. Пардон. Більше не буду". Хоч десь, глибоко-глибоко в душі, почувала і власну вину. Того бевзя-грубіяна було трохи шкода. Батько хоч і не закопав його, але кілька днів молодший Кулаківський перемучував уроки напівстоячки: пасок у такого фірмового татка був також з усіма належними наворотами.
Прогулянки з Ростиком тепер стали основною Софійчиною розвагою. А коли згодом долучиться Сніжана з Сергійком, вони взагалі стануть розкішшю!
Скверик уже майже наполовину сходжений Ростиковими ноженятами і стоптаний вірними Чорнобілчиними лапками.
— Софіє! Нарешті тебе знайшли! — Вірка, Надька й Любка мов з-під землі вигулькнули.
Вони ще трохи погарикалися за право першою сповістити новини, і врешті-решт ті новини стали відомі й Софійці. Перша — це Сашків страшенно секретний лист особисто в руки і з негайною відповіддю. Сестри поглядами благали хоч трохи відхилити завісу над таємницею листування, але Софійка й не думала ховатися. Хай читають і знають, що між нею і Сашком уже не може бути нічого особистого.
"Софійко чому не прийшла вчора. Я прождав цілий вечір. Може завтра в сімнадцять ноль ноль
це п'ята година вечора знов у парку. Відповідь скажи всім тром бо одна може шось переплутати".
Далі йшло суцільне і наразі вже цілком байдуже Софійці мазюкання.
Три пари вологих од виявленої довіри очей благально вп'ялись у дівчинку.
— Перекажіть, що в мене народився двоюрідний братик, зараз із ним дуже багато клопоту, я не можу надовго відлучатися з дому.
— То прийдеш чи не прийдеш?
— Ні, звичайно!
Дівчатка перезирнулися, наче вирішували, як сповістити новину під номером два.
— Мабуть, правильно зробиш! — почала найбойовіша, Надька.
— Бо зранку в неділю в нього знов побачення з Росавою! — вклинилась Любка.
— Ще тої суботи ми знов ненароком почули, як вони домовлялися, — зітхнула Вірка.
Овва! Ну й Сашко! Вранці з Росяницею, увечері з Софією?!
— Після їхньої зустрічі... Про яку ми тобі казали... Вона провела його до самої хати, і ми чули, як він просив... Сам! Благав навіть: "О десятій на автовокзалі!" — навперебій звітувались дівчата.
— Ми тобі в неділю хотіли сповістити! — Надя.
— Навіть рушили до тебе через цей сквер! — Люба.
— Але зустріли Росю, і вона все перебила! Почала всяких жучків показувати, про Васю Пончика Надьці ворожити!.. — докірливо зиркнула на сестру Віра.
— Ага, наче на твого Женю Памперса не ворожила! — спалахнула Надя. — Ти ж сама погналась, зловила ще одне сонечко — і теж бігом питати про заміж!
— Я хоч на одного Женю, а ти ще й на Стасика Пересунька, і на Юру Антивіруса!..
— Ой, а ти!...
— Замовкніть нарешті! — в Софійки від усього почутого розболілась голова. — Повірте, мені ваші заму'жі глибоко байдужі!
— А Росьці були не байдужі... — дорікнула вже Софійці Люба.
Але Віра й Надя зацитькали на неї: однак, мовляв, любимо тільки Софію і саме її тримаємо в курсі подій.
— Мені уже все байдуже! — Софійчин голос зрадливо тремтів. Аби не розревтися, скоренько підхопила Ростика й поспішила зі скверу.
Чорнобілка зверхньо обійшла розгублених дівчаток і навіть без поклику подріботіла услід за господинею.
47. ОН ВОНО ЩО!
Отже, в неділю о десятій? І тут конспірація, і тут зміна часу і місця зустрічі? О, Сашко неабиякий герой! Дон Жуан! Бабуся Ліна таких баламутами називає. Бо хіба ні? Тут благає про зустріч Софійку, там — Роську... На вокзалі — це ж, певно, кудись їхатимуть? Ти ба, лісосмуги й поля вибирають усе дальші!
Раптом Софійку пронизала страшна думка: що, як Росава навмисне підбирає далекі маршрути, щоб... Це ж... зведе хлопця з цього світу у свій лісовий і скаже, що так і було! Хто щось доведе, хто сліди, травою зарослі, відшукає? Те, що Сашко давно впав русалці в око, й дурному ясно. Чи не ради нього вона донині стирчить у місті, чи не він — те єдине, що хоче звідси забрати з собою?.. Ой-ой-ой! Він хоч полин при собі носить? Нерозумний той Сашко і зрадливий, але ж яким сумним, яким нецікавим стане без нього тутешнє життя! Упевнена: хай би як Фадійчук закохався в Роську, а навіть заради неї не покине мами й сестер напризволяще!
Що ж, він Софійку не раз виручав-рятував. Настав час і їй послужити йому вірою-правдою!
Уже й Кулаківський не помічник, покладатися варто лише на себе! Добре, що не встигла віддати Завадчучці перуку. І жаль, що згубила татового бінокля: десь випав, коли машину підпихали. Якби позичити! О, може, в Іваненка? Він хвалився, що обоє з батьком туристи, має ж бути в них потрібне спорядження!
— Бінокль то є. Навіть підзорну трубу можу дати, — усміхнувся Дмитрик. — Але чому це вас усіх на експедиції потягнуло?
— Кого це всіх? Я сама!
— Зо два тижні тому Рося на якісь розкопки збиралася, то я водив її до свого тата, щоб мета-лошукача їй позичив!
— Металошукача???
— Ну... В мого тата, але це між нами, — хлоп’як зашарівся, — хобі таке: чорна археологія!
— Леле, мало не чорна магія! — волосся на Софійчиній голові заворушилося.
— Та ні! Це просто коли ходиш сам собі поля-ми-лісами, сам собі старожитностей шукаєш.
— Ой, а хіба так можна?
— Ну, якщо врахувати, що на державні дослідження не дають коштів і тими полями-лісами все одно ніколи не пройде нога справжнього науковця... Якщо врахувати, що за рік-другий те, що вигорнуто під час весняної оранки, все одно роз-
трощать під час оранки осінньої... Словом, тато змайстрував собі такий апарат і познаходив з його допомогою вже багато цікавих штучок! У нас наче маленький музейчик удома! Наконечники стріл, сережки, кулони, застібки всякі — якось при нагоді покажу!
Ах он воно що!..
— А... той апарат Роська вже віддала? — поцікавилась обережно.
— Ні, тато побачив, що це людина, якій можна довіряти. — Дмитрик зачервонівся ще дужче. — Дозволив їй користуватися, скільки схоче!
Отже, Підліснячка, мало того, що знайшла причину приклеїтися до Дмитрика Іваненка і його батька Дмитра, то купила голодного на враження Сашка старовинними залізячками! Гарно придумала: на таке навіть Софійка спокусилася б! І хитра ж яка: металошукачем прикрилася! Буцім вона й без пристроїв не бачить крізь землю, буцім вона зі своєї тритисячолітньої пам’яті й так не знає, що де в землі валяється! І це ще один знак, що Росяна задумала нечисте!..
Коли ж, не годна втримати новину, таки повідомила Кулаківському про металошукача (звісно, мовчала, чийого саме), ще й той добив дівчинку, але вже своїми дурними ідеями:
— Пам’ятаєш, нам учитель історії грузив, ніби за Вишнополем є місця, де євреїв розстрілювали? Ет, цього глюка туди б, на розслабоні всі їхні золоті висюльки познаходив би!
Волосся на Софійчиній голові мало не стало дибки:
— У тебе дівчину з-під носа викрадають, а тобі криваве золото на умі!
— Тю, яка шугана! Проїхали: прикольнувся я! Пожартував, повипендрювався трохи, що такого? Хочеш, іще раз поїдем за нашими коханцями?
Але Софійка чомусь не хотіла.
48. Підготовка
(Продовження на наступній сторінці)