— Тачка як тачка, нічого страшного! Ну, трошки в болоті, — заспокоювала дівчинка, хоч самій зробилось дуже незатишно. — Під’їдем до Олексівни — відмиємо твого ласкуса!
— Лек-су-са! Фільтруй базар! — озвіріло закричав хлопець, звертаючи на вже знайому ґрунтів-ку. — І взагалі, який довбаний курдупель мене підбив на цю дурню, який кінчений шизоїд втягнув у цю муру?!
Софійка скромно опустила очі.
— Закопає родак! Замочить! Зуб даю, що зариє, як останнього собаку! — Далі йшло справді майже собаче виття й потік уже не такої перекладної лексусики, тьху, лексики. До неї Софійка воліла не дослухатися. Колись вертались із Леськовичів не в кращих умовах, а від Сашка не почула й слова докору! Але пізно, пізно згадувати! Десь він геть далеко, бродить полями з іншою!
Почувалася гірше, як після недавнього шоу босоногих пункту "Б". Так, наче Роська відмолотила її ляпасами по всьому тілу. І по душі.
Але попереду вже блищали олексівські калюжі: ще ж треба відмити цю задрипану іномарку!..
44— НЕДІЛЬНІ ЗУСТРІЧІ
Квітнева неділя видалась тепла і сонячна. Бабуся Ліна скаржиться, що дощів нема, а Софійці добре: можна переходити з чобітків на черевички. Жаль, без подарованої Сніжаною лазурової пари не цікаво.
Так смачно пахне весною! Іноді здається, мовби на світі й немає підлих русалок та зрадливих юнаків.
Уперше вивела гуляти Ростика без візочка. Трошки погойдала малюка на гойдалці, побродила з ним у дворі. И вирішила, що пора освоювати ширші горизонти.
У хвіртці розминулась із незнайомим, років десь так під сорок.
— Дівчинко, тітка... ой, мабуть, баба... Баба Валя в якому під’їзді мешкає? — запитав Софійку.
Баба Валя йому потрібна? Чи, як завжди і всім, Роська? Проте чемно вказала на свій під’їзд.
— Дякую! — Чоловік рушив до дверей. — А то востаннє тітку ще малим бачив, може, й не впізнаю вже!
Софійку мов обухом ударило:
— Стривайте, ви не племінник із Полтави?
— Племінник із Полтави. А що, згадує мене?
— Та... буває. Каже, ви там розлучаєтесь, чи що?
— Господи, і це знає! Звідки: ми ж не листуємося!
Ти ба, Росяниця все повгадувала!
— Здається, і дочку маєте?! — не хотіла уподібнюватись доскоцьким пліткаркам, але ж вона, Софійка, за ділом питає, а не знічев’я!
— Та вже, слава Богу, виросла. Вчиться у Києві. Побула вдома та й назад поїхала.
Ага! Ось ти й попалась, видро дикобразна!
— ...А я тут проїздом, є, думаю, нагода родичку навідати!
— Звичайно, звичайно! Другий поверх, двері оббиті дерматином! — Софійка потерпала, щоби племінник з Полтави нічого не переплутав і не передумав іти до баби. Хай, хай познайомиться зі своєю "новонародженою донечкою"! Хай викриє усі карти!
Ішла, гордо тримаючи братика за рученятко. Слідом не менш гордо-пишно виляла хвостиком вірна пухнаста красуня Чорнобілка.
Ану ж, скільки хлоп’я зуміє пройти власним ходом?
Малого вистачило аж до скверика (заходили не з того боку, де акація)! А потім він побачив на алейці червоненьких жучків-москаликів, умить став на чотири й поповз услід невідомим істоткам. Софійка не забороняла: хай вивчає життя, хай загартовується, хай звикає і до його мікробів. Лиш коли Ростик намірявся пробувати жучків на смак, лагідно пересувала хлопчика подалі. Братик спритно повз услід за новою здобиччю, москалики ж не менш спритно від нього втікали. У Чорнобілці, хоч та й стала майже дорослою кицею, теж забродили мисливські гени, і вона гасала в погоні за якимись пташками чи хоча б мухами.
Раптом із-за кущів густого зеленого ялівцю почулися знайомі голоси. Взяла Ростика під пахву, стишила крок і тихенько виглянула на галявину. Леле, Росава! І тут ця луската ламінарія! Краще б удома гостя приймала!
— Воно зветься не тільки сонечком, — Росяни-ця тримала на долоні комашку і, видно, комусь
показувала, — ай божою корівкою! Бачите на спинці кружечки? Скільки їх?
— Сім!.. — не надто привітно відказали... Вірка, Надька й Любка!
— Атож! Сім кружечків — це сім дітей бога Сонця, вони ж — і сім днів тижня!
Сашкові сестри набурмосено мовчали.
— Тому цієї комахи нищити не можна!
— Пора нам! — Віра, Надя й Люба ще більше понасуплювалися. Видно, що вони кудись поспішали і явно не хотіли балакати з новоспеченою братовою подругою.
— А ще божа корівка може вгадати, де живе майбутній наречений! — нахабна Роська не зважала на дівчачу неприязнь і торочила своє. — Котра бажає дізнатись?
Знає, чим узяти, хитрюга! Хто на таке не клюне?
Дівчатка завагались.
— Я! Мені поворожи! — і тут Надійка поперед усіх!
— Чудово! Тримай жучка на долоні й проказуй: "Сонечко, сонечко! Одсунь віконечко і скажи мені ти, куди заміж іти?!"
Надя повторювала вслід за Роською, а сестри свердлили її вбивчими поглядами.
Сонечко справді розпростерло крильця й полетіло кудись у бік дороги.
— Отже, десь там живе твій суджений! — прорекла Підліснячка. — Є ж там якийсь хлопець, що тобі подобається, правда?
Надька зашарілась, а Любка й Вірка не без зловтіхи оголосили:
— Васько Пончик, Надька йому завжди списувати дає!
Виставу під назвою "Як я знайшла підхід до неприступних Сашкових сестер" додивлятись не захотілося. Пропади пропадом їхні пончики з жучками! Хай-но прийде ця краснопера дипломатка додому, хай познайомиться зі своїм таточком! Та й Ростик, який примудрився за цей час ізжувати гілочку ялівцю, вже знуджено завертівся.
— Кц-кц-кц-с-с-с! — гукнула з хащів Чорнобілку, і всі рушили додому.
Як навмисно, біля хвіртки знов розминулася з полтавським родичем. Тільки цього разу він зовсім не вдавався до розмов. Чи то стурбований, чи то засмучений, не озираючись, покрокував геть.
У дверях наткнулась на бабу Валю, яка, провівши гостя, дивилася йому вслід. Такою обуреною дівчинка її ще не бачила. Ох і перепаде ж сьогодні Росьці!
— Ну, от що будеш робити? — на втіху Софійці, перша кинулась виливати душу. — Не мала баба клопоту, поки не впав на голову небіж із Полтави!
Софійка завмерла в передчутті нових одкровень.
— А я, дитино, спершу повірила!— сердито хитала головою сусідка. — Не знала, куди посадити від щастя! Жаль, кажу, Росі вдома нема: ото б татові стішилась! А він: "Якої Росі?" Що, кажу, як розлучився, то й дочку забувсь? А він: "Та моя Інна по черзі на вихідні то до мене, то до матері їздить! Ні про яку Роську зроду не чув!" Я, дитино, хоч і проста жінка, а зразу й запідозрила нечисте! Листа йому показую: ось, мовляв, Рося од вас привезла! А він: "Це не мій почерк! І рідні з такими іменами в Полтаві нема!" А я: "Це таких, як ти, у мене, вибачай, нема!" Він — паспорта мені в очі тикати! А я: "Іди зі своєю Інною, відки прийшов! Росяниці нікому не дам покривдити!" Розпасіювався, плюнув і пішов! Думав, побіжу доганяти! Ходить тут їх, ахверистів!
Баба трохи заспокоїлась і вже помітила Ростика. — Ходоньки, ходусеньки, — посюсюкала, пощипала за щічки й рушила до квартири.
Софійка так і не спромоглась на жодне слово. Бо що тут скажеш?
45. Братик
Сніжана має хлопчика! Тепер у її родині, крім Сергія, з’явився ще й Сергійко, а в Софійки — ще один братик!
Пустельник на сьомому небі від щастя! Хутенько висадив у дворі замкового дубочка, який у кімнатному горщику розрісся мало не на все вікно. Бігає, клопочеться підготовкою квартири і задається: син!
Втім, усі не знають, за що хапатися від радісного хвилювання. Софійку ж надихало і те, що тепер Сніжана й Сергій хоч на трохи забудуть Росаву.
Приїздили бабуся з дідусем, ходили до пологового будинку. Сніжана весело вітала їх з вікна другого поверху. В записках писала, що хлоп’ятко здорове (добре, бо через ту Роську що завгодно могло трапитись!) і страшенно симпатичне. Правда, не забула приписати, що Росяниця встигла її навідати й порадила, що робити, щоб у Сніжани було більше молока, а коли синок уночі не спатиме, слід приказувати: "Качки-качениці, візьміть Сергійкові нічниці, несіть на мохи, на болота!" Качок позгадувала, царівна болотяна! Тьху, така подія — гріх і думки паскудити тією задрипанкою!
(Продовження на наступній сторінці)