«Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу» Марина Павленко — страница 24

Читати онлайн повість Марини Павленко «Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу»

A

    — Тачка як тачка, нічого страшного! Ну, трошки в болоті, — заспокоювала дівчинка, хоч самій зробилось дуже незатишно. — Під’їдем до Олексівни — відмиємо твого ласкуса!

    — Лек-су-са! Фільтруй базар! — озвіріло закричав хлопець, звертаючи на вже знайому ґрунтів-ку. — І взагалі, який довбаний курдупель мене підбив на цю дурню, який кінчений шизоїд втягнув у цю муру?!

    Софійка скромно опустила очі.

    — Закопає родак! Замочить! Зуб даю, що зариє, як останнього собаку! — Далі йшло справді майже собаче виття й потік уже не такої перекладної лексусики, тьху, лексики. До неї Софійка воліла не дослухатися. Колись вертались із Леськовичів не в кращих умовах, а від Сашка не почула й слова докору! Але пізно, пізно згадувати! Десь він геть далеко, бродить полями з іншою!

    Почувалася гірше, як після недавнього шоу босоногих пункту "Б". Так, наче Роська відмолотила її ляпасами по всьому тілу. І по душі.

    Але попереду вже блищали олексівські калюжі: ще ж треба відмити цю задрипану іномарку!..

    44— НЕДІЛЬНІ ЗУСТРІЧІ

    Квітнева неділя видалась тепла і сонячна. Бабуся Ліна скаржиться, що дощів нема, а Софійці добре: можна переходити з чобітків на черевички. Жаль, без подарованої Сніжаною лазурової пари не цікаво.

    Так смачно пахне весною! Іноді здається, мовби на світі й немає підлих русалок та зрадливих юнаків.

    Уперше вивела гуляти Ростика без візочка. Трошки погойдала малюка на гойдалці, побродила з ним у дворі. И вирішила, що пора освоювати ширші горизонти.

    У хвіртці розминулась із незнайомим, років десь так під сорок.

    — Дівчинко, тітка... ой, мабуть, баба... Баба Валя в якому під’їзді мешкає? — запитав Софійку.

    Баба Валя йому потрібна? Чи, як завжди і всім, Роська? Проте чемно вказала на свій під’їзд.

    — Дякую! — Чоловік рушив до дверей. — А то востаннє тітку ще малим бачив, може, й не впізнаю вже!

    Софійку мов обухом ударило:

    — Стривайте, ви не племінник із Полтави?

    — Племінник із Полтави. А що, згадує мене?

    — Та... буває. Каже, ви там розлучаєтесь, чи що?

    — Господи, і це знає! Звідки: ми ж не листуємося!

    Ти ба, Росяниця все повгадувала!

    — Здається, і дочку маєте?! — не хотіла уподібнюватись доскоцьким пліткаркам, але ж вона, Софійка, за ділом питає, а не знічев’я!

    — Та вже, слава Богу, виросла. Вчиться у Києві. Побула вдома та й назад поїхала.

    Ага! Ось ти й попалась, видро дикобразна!

    — ...А я тут проїздом, є, думаю, нагода родичку навідати!

    — Звичайно, звичайно! Другий поверх, двері оббиті дерматином! — Софійка потерпала, щоби племінник з Полтави нічого не переплутав і не передумав іти до баби. Хай, хай познайомиться зі своєю "новонародженою донечкою"! Хай викриє усі карти!

    Ішла, гордо тримаючи братика за рученятко. Слідом не менш гордо-пишно виляла хвостиком вірна пухнаста красуня Чорнобілка.

    Ану ж, скільки хлоп’я зуміє пройти власним ходом?

    Малого вистачило аж до скверика (заходили не з того боку, де акація)! А потім він побачив на алейці червоненьких жучків-москаликів, умить став на чотири й поповз услід невідомим істоткам. Софійка не забороняла: хай вивчає життя, хай загартовується, хай звикає і до його мікробів. Лиш коли Ростик намірявся пробувати жучків на смак, лагідно пересувала хлопчика подалі. Братик спритно повз услід за новою здобиччю, москалики ж не менш спритно від нього втікали. У Чорнобілці, хоч та й стала майже дорослою кицею, теж забродили мисливські гени, і вона гасала в погоні за якимись пташками чи хоча б мухами.

    Раптом із-за кущів густого зеленого ялівцю почулися знайомі голоси. Взяла Ростика під пахву, стишила крок і тихенько виглянула на галявину. Леле, Росава! І тут ця луската ламінарія! Краще б удома гостя приймала!

    — Воно зветься не тільки сонечком, — Росяни-ця тримала на долоні комашку і, видно, комусь

    показувала, — ай божою корівкою! Бачите на спинці кружечки? Скільки їх?

    — Сім!.. — не надто привітно відказали... Вірка, Надька й Любка!

    — Атож! Сім кружечків — це сім дітей бога Сонця, вони ж — і сім днів тижня!

    Сашкові сестри набурмосено мовчали.

    — Тому цієї комахи нищити не можна!

    — Пора нам! — Віра, Надя й Люба ще більше понасуплювалися. Видно, що вони кудись поспішали і явно не хотіли балакати з новоспеченою братовою подругою.

    — А ще божа корівка може вгадати, де живе майбутній наречений! — нахабна Роська не зважала на дівчачу неприязнь і торочила своє. — Котра бажає дізнатись?

    Знає, чим узяти, хитрюга! Хто на таке не клюне?

    Дівчатка завагались.

    — Я! Мені поворожи! — і тут Надійка поперед усіх!

    — Чудово! Тримай жучка на долоні й проказуй: "Сонечко, сонечко! Одсунь віконечко і скажи мені ти, куди заміж іти?!"

    Надя повторювала вслід за Роською, а сестри свердлили її вбивчими поглядами.

    Сонечко справді розпростерло крильця й полетіло кудись у бік дороги.

    — Отже, десь там живе твій суджений! — прорекла Підліснячка. — Є ж там якийсь хлопець, що тобі подобається, правда?

    Надька зашарілась, а Любка й Вірка не без зловтіхи оголосили:

    — Васько Пончик, Надька йому завжди списувати дає!

    Виставу під назвою "Як я знайшла підхід до неприступних Сашкових сестер" додивлятись не захотілося. Пропади пропадом їхні пончики з жучками! Хай-но прийде ця краснопера дипломатка додому, хай познайомиться зі своїм таточком! Та й Ростик, який примудрився за цей час ізжувати гілочку ялівцю, вже знуджено завертівся.

    — Кц-кц-кц-с-с-с! — гукнула з хащів Чорнобілку, і всі рушили додому.

    Як навмисно, біля хвіртки знов розминулася з полтавським родичем. Тільки цього разу він зовсім не вдавався до розмов. Чи то стурбований, чи то засмучений, не озираючись, покрокував геть.

    У дверях наткнулась на бабу Валю, яка, провівши гостя, дивилася йому вслід. Такою обуреною дівчинка її ще не бачила. Ох і перепаде ж сьогодні Росьці!

    — Ну, от що будеш робити? — на втіху Софійці, перша кинулась виливати душу. — Не мала баба клопоту, поки не впав на голову небіж із Полтави!

    Софійка завмерла в передчутті нових одкровень.

    — А я, дитино, спершу повірила!— сердито хитала головою сусідка. — Не знала, куди посадити від щастя! Жаль, кажу, Росі вдома нема: ото б татові стішилась! А він: "Якої Росі?" Що, кажу, як розлучився, то й дочку забувсь? А він: "Та моя Інна по черзі на вихідні то до мене, то до матері їздить! Ні про яку Роську зроду не чув!" Я, дитино, хоч і проста жінка, а зразу й запідозрила нечисте! Листа йому показую: ось, мовляв, Рося од вас привезла! А він: "Це не мій почерк! І рідні з такими іменами в Полтаві нема!" А я: "Це таких, як ти, у мене, вибачай, нема!" Він — паспорта мені в очі тикати! А я: "Іди зі своєю Інною, відки прийшов! Росяниці нікому не дам покривдити!" Розпасіювався, плюнув і пішов! Думав, побіжу доганяти! Ходить тут їх, ахверистів!

    Баба трохи заспокоїлась і вже помітила Ростика. — Ходоньки, ходусеньки, — посюсюкала, пощипала за щічки й рушила до квартири.

    Софійка так і не спромоглась на жодне слово. Бо що тут скажеш?

    45. Братик

    Сніжана має хлопчика! Тепер у її родині, крім Сергія, з’явився ще й Сергійко, а в Софійки — ще один братик!

    Пустельник на сьомому небі від щастя! Хутенько висадив у дворі замкового дубочка, який у кімнатному горщику розрісся мало не на все вікно. Бігає, клопочеться підготовкою квартири і задається: син!

    Втім, усі не знають, за що хапатися від радісного хвилювання. Софійку ж надихало і те, що тепер Сніжана й Сергій хоч на трохи забудуть Росаву.

    Приїздили бабуся з дідусем, ходили до пологового будинку. Сніжана весело вітала їх з вікна другого поверху. В записках писала, що хлоп’ятко здорове (добре, бо через ту Роську що завгодно могло трапитись!) і страшенно симпатичне. Правда, не забула приписати, що Росяниця встигла її навідати й порадила, що робити, щоб у Сніжани було більше молока, а коли синок уночі не спатиме, слід приказувати: "Качки-качениці, візьміть Сергійкові нічниці, несіть на мохи, на болота!" Качок позгадувала, царівна болотяна! Тьху, така подія — гріх і думки паскудити тією задрипанкою!

    (Продовження на наступній сторінці)