Але тієї ж миті Росава відштовхує Софійку вбік і зривається на рівні. Софійка боляче вдаряється головою і вкривається ногами. Та встигає зиркнути на Росині ступні. Всі роблять те саме, бо ще не забули недавньої підозрілої соромливості новенької однокласниці.
Клас-с-с! Де загоряла? В солярії чи в Анталії? Пагністі — лакуєш чи поліруєш? — захоплено споглядали чарівну Росьчину ніжку.
Трясця твої ребра!.. Не те що перетинок — жодного прищика чи хоч маленького мозольчи-ка! Нігті — ідеальної форми, рожеві, блискучі! А золотиста засмага — мовби щойно з моря (якого Софійка не бачила).
Може, й відповіла б, та враз усі обличчя повернулись до Ірчиних шпильок:
— Упс-с-с! Ти що, й поверх взуття робиш педикюр?
Леле, у Завадчучки поверх замшевого носка були причеплені... накладні нігті! Довгі, лаковані, інкрустовані камінчиками!..
Ірка сама втупилась у свої модельні чобітки й не могла вийти з дива.
— Дівки, я випадаю в осад! — гепнулася котрась на лавку й гучно зареготала.
А потім іржали всі. Давлячись, дівчата штовхали одна одну ліктями й показували... на Софійку!
Ех, чому Софійка не страус, а навколо не Сахара? Чому вона не камбала, а навколо — не морське дно? Чому вона не...
Шкарпетки на ній перетлілі, стоптані, в суцільних діромахах!.. Шкарпетки, які, готуючись до плану "Б", зумисне вдягла сьогодні новісінькі!
— Я... У мене... Це неправда! Це все вона, русалка драговинна! — стягувала з себе смердюче ганчір’я і жбурляла ним у кляту Підліснячку.
— Та Роська наче ж не діставала до твоїх ніг! — кинув хтось із дівчат.
— Дівки, тихіше, не чіпайте її! — Роська глузливо-чемно і точно копіювала Ірчину інтонацію з останнього пункту плану "А". — Значить, сталось так у людини, буває! Значить, є причини!
Що ж, принаймні цього не бачили хлопці!..
42. План "в"
До кінця шкільного дня не зважувалась ні підвести голови, ні сказати бодай слово. Боялася зустрітись навіть з Ірчиними очима. Добре-бо розуміла: поразка руйнує і найміцніші військові спілки.
Тільки на останньому уроці зібралась на силі й написала Вадові давно задуману есемеску: "Є розмова. Стрічаємось після школи біля акації". Коли ж Вадим озирнувся і згідливо кивнув (цей не потратиться на есемеску-відповідь), на душі трохи попустило: до нього її сьогоднішня ганьба ще не дійшла.
У найтемніших барвах виклала новину про майбутнє Росьчине побачення.
— Кокнутись можна! Це повний абзац! — у розпачі вхопився Кулаківський за свою руду чуприну. — Я до неї з усією, можна сказати, душею, з усіма манатками, з усім баблом! А вона, соска засмоктана, так мене підставила, так розвела! І що вона в тому... Сашкові знайшла, ти скажи?
— От якраз це й пропоную дізнатись! Як дивишся на те, щоб завтра... прослідкувати за ними?
Ні, Софійка не збирається опускатись до принизливого стеження чи сцени ревнощів. їй просто цікаво знати межу людського лицемірства.
— А це негаліма мисля! — прояснів хлопець. — Колись далі, що надумала?
— Сподіваюсь, твого ласкуса вона так і не бачила? — Софійка здійснювала план.
— Не ласкуса, а лексуса! Найкрутіша марка! Це тобі навіть не якийсь занюханий джип! Туркестан ти! Село неасфальтоване! — незлобливо дорікнув Кулаківський.
Софійку й справді не цікавила різниця між, як його, лексусом і занюханим джипом. Її хвилювало інше.
— То Роська його не бачила?
— На жаль, ні!
— От і чудово! Якого він кольору?
— Мокрий асфальт!
— Он куди пішов асфальт із неасфальтованого села! — пожартувала й повернулась до діла: — Добре, що не дуже примітний! Вікна затемнені?
— Законно! Крім переднього, звісно!
— Годиться... А темні окуляри?
— Фірми "Полароїд": із наворотами! Зійдуть?
— Чудово! Отже, завтра о пів на першу під’їдь ним до зупинки! Ждатиму там.
— Але мій фазе як зробить у гаражі шмон... Ех, щось намутю йому. Або й так, без дозволу вирулю! Коротше, добазарились!
— Тільки ж... не спізнюйся, бо...
— Раз сказав, то сказав! Залізно!
43— Н°ВИЙ УДАР ХВОСТОМ Цього разу Вадове слово і справді виявилось залізним. О пів на першу його авто м’яко загальмувало на умовленому місці. Софійка відчинила дверцята й плюхнулась на сидіння поруч.
— Ей, що за нагляк? Циганки мені бракувало! — Хлопець уже зібрався випихати її з машини.
Тьху! Забула попередити, що вона буде в чорній перуці.
— Конспірація, чув про таке? — поправила зачіску. — Ану, поверни до мене свій фейсик!
Поки Вадим уторопав, що до чого, Софійка маминим косметичним олівцем намалювала йому щедрі смолянисті вуса, які аж кричали на фоні рудої чуприни.
— М-да, парочка вийшла нічого! Відпадняк! — Кулаківський насторожено освоював новий імідж перед автомобільним дзеркальцем. — Від мене в натурі тільки шнобель і локатори зостались! Але ж... але ж так вона мене зовсім не впізнає! Не здогадається, що це я, що це мої колеса!
Софійка глянула на нього довгим красномовним поглядом.
— Ой, пардо-о-он! — винувато ляснув себе по лобі. — Я ж забув, що ми не піаритись їдем, а, навпаки, шифруємось!
Утім, на балачки вже не було часу: плавкою ходою наближалась Росава. А причепурилась, жабурниця скойчаста: коса підігнута вдвоє, нова модна курточка, здається, навіть губи блиском підведені! У руках — якийсь важкенький пакунок. Хоче задобрити краденого хлопця гостинцями? На машину геть і не глянула — стала на
зупинці й напружено вшнипилась у той бік, звід, ки мав би іти Сашко.
Рівно о першій (до Софійки завжди прибігав раніше призначеного часу!) з’явився і він. Здається, зустрічі радий.
Щось балакають. Вона йому вручає пакунок. Під’їжджає маршрутка. Сідають у неї.
— За ними! — командує новоспечена циганочка і про всяк випадок дістає татового бінокля. Лексус поплив услід за мікроавтобусом. Проїхавши місто й Олексівське болото, Сашко й Росяниця висідають на кінцевій.
Лексус пригальмовує.
Про віщось радяться (шкода, не вчепила Сашкові якогось жучка). Роська показує на лісосмугу. Звертають до неї.
Авто збочує на ґрунтівку з іншого боку лісосмуги й повільно, трохи на відстані, плететься услід.
— Не вдуплю, в чому тут фішка! — обурювався Кулаківський. — Охота їй мутити по лісах! Я ж їй і кафешку, й інтернет, і що забажає!..
Зупинились перед якимось широким сліпучо-зеленим озимим ланом. Розпаковують гостинець. Скручують його докупи, виходить якийсь плаский таріль із довгим держаком. Роська щось пояснює. Фадійчук згідливо киває.
"Повбивала б обох!" — не витримують нерви і в Софійки.
Рушають навскоси через поле. Сашко тримає за держака, тарілка при землі. Шукають чогось, чи що? Ідуть неспішно, розмовляють. Враження — мовби вслід за Росяницею стебла озимини стають ще густіші й зеленіші. Утім, здається, колись чула, що там, де танцюють мавки й русалки, трава розростається. Щось показують, вимахують руками. Сміються.
Лексус і далі їде вздовж лісосмуги, через яку проглядається поле й дивна парочка. Вона все віддаляється по діагоналі, й тепер Софійка з Вадимом по черзі припадають до підзорної труби.
— Ти поклювати не прихопила? — втомлено відривається від бінокля Вадим. — Як уже не можемо в’їхати, про що вони там базарять, хоч пікнічок забацали б на природі!
Софійка осудливо дивиться на однокласника: його любов тиняється полями з суперником, а він їсти!
О, спинились! Присіли, гребуться в землі. Дістали з чохла маленьку лопатку, розкидали землю на дві купки. До кожної прикладають тарілку. Одну купку покинули. Іншу розділили на дві. Знов, наче слухавку, тулять до кожної тарілку і
знов одну купку лишають, а іншу ділять. Подуріли, чи що?
Коли купка стає зовсім малою, Сашко бере її у дві жмені. Роська чаклує над обома тарілкою. У правій Сашковій руці щось виявили! Підстрибують від радості! Розчищають знахідку, роздивляються. Фадійчук хоче віддати її Росьці, але вона люб’язно відмовляється. Сашко вдячно кладе знайдену річ до кишені, й простують далі.
Хай йому грець! Як це все довго, нудно й незрозуміло! Утім, чому незрозуміло: Сашко приязно сміється, і з ним тепер усе ясніше ясного!
— Он бічна дорога! — Софійка вказує серед просторів шлях, на який мусять звернути, аби не згубити обох із поля зору.
Але, переїжджаючи якусь зовсім непримітну й мирну калюжу (чи не відгалуження Олексівсько-го болота?), авто, як досі м’яко їхало, так м’яко грузне в багнюці. Марно Вадим натискає на всі важелі й кнопки: лексус тільки безпомічно харчить. От вам і крута марка!
— Блін! Каюк! Скотобаза! Тут нам і кранти! — вибухає горе-водій. — Вилазимо пхати!
Пхати довелось довго й тяжко. Софійчина голова під перукою аж змокріла, чобітки буксували не гірше за модерну машину, погрожуючи згубити підошви. Вадимові наворочені полароїди вилізли на саму маківку, очі от-от вилізуть з орбіт, вуса стікали по підборіддю тоненькою чорною цівкою.
Коли врешті вибрались на тверде, помітили, що нециганська парочка щезла з очей.
— Баста, вертаєм назад! — не витримав Кулаківський. — Блі-і-ін! Укокошили машину! Ти гля на цю тачку! А в салоні що робиться! Мене ж батя закопає!
(Продовження на наступній сторінці)