— То, дітки, є рукотворні земляні насипи, так звані Турецькі вали! — пояснювала Олена Гаврилівна. Вона дозволила школярам на ті вали піднятись, хоч сама нести під гору своє важке тіло не зважилась. То лиш кричала услід: про якусь фортецю — Ор-Капу чи Ферх Кермен, про якихось кімерійців і турків, які ту фортецю чи будували, чи відновлювали, про козаків, які ту фортецю завойовували, — але як можна слухати екскурсовода внизу, якщо орда уже з вереском долала схили? Підбігці, зрештою, і саму фортецю швидше звоюють, ой, побачать! Тим паче, Алі-баба й Іваненко вже ген попереду!
— Тут іще й рів під ними, придивіться! — гукає вражений Дмитро. — Там понасипали, там повикопували! Гарний захист придумали! Давай руку, Софійко! І ти, Лесю, Віто!..
Джентльмен, що тут казати! Ну, вже й подружкам заодно поміг, бо як інакше? Це не те що Кулаківський, який навіть собі не поможе: онде внизу топчеться, боїться адідаси припорошити!
— Мо', хай би роззувся? — співчутливо зітхнула Віта.
— Софійко, твоя ця подружка так смішно слова скорочує! — о, і Альбабарін уже тут як тут! Це вперше з Софійкою заговорив!
Поки міркувала, що б таке розумне й ухильне відповісти (на Леську б перевести, на Леську!), мудрий Алі-баба скоренько й висновки поробив:
— Але той штурпак довгих слів і не вартий! Агов, мудаче! Мо’, тебе на буксир узяти? — наслідуючи Вітину мову, загукав уже до Вадима.
Це ж чого до Кулаківського придирається? Чи не тому, що Софійка до нього була (колись!) небайдужа? Хоче донищити суперника?
Суперник же тим часом не став чекати, поки його донищать, і ніби так і треба, спинився на схилі щось фотографувати.
— Шкода, що звідси моря не видно!— романтично простягла руки назустріч вітрові Софійка — одвічний майстер переводити бесіду в безпечне русло.
— Ти хочеш, щоб тобі зразу і земля, й повітря, і вогонь, та ще й вода? — блиснула проти сонця окулярами Леська.
— Вона ж русалка! — всміхнулась Віта. Але Софійку схвилювало інше:
— Вогонь? Де? — мов із пожежної вишки, стривожено оглянула з висоти простори, готуючись бігти гасити.
— Сонце — чим тобі не вогонь? — заспокоїла Радзивілка. — Я просто всі чотири природні стихії назвала.
— Ага, плюс іще п’ята: камінь у куртці в авто’! — скрушно похитала головою спостережлива Віта.
— Сонце — так! — підвела очі й намагалась глянути просто в очі небесному світилові. — "Сонце, здрастуй!" Так, здається, в Коцюбинського...
— І до зір звідси ближче! — піддалась поетичному настроєві Леся.
— А ви Олени Гаврилівни хіба не чули? — це, відхекуючись, уже наближалась Ліда Василівна. — Цією дорогою не лише проганяли полонених татарами українців. Сюди ж вів, сказала, і легендарний Чумацький шлях. Тут же недалеко й сіль добували...
— А чумаки орієнтувались за Сріблястою дорогою, тобто за зоряним, уже небесним Чумацьким шляхом! — дометикувала Софійка.
— В нашому селі його ще назива’ Божою або Журавлиною дорогою! — вставила Віку-ку.
— Прикольна в тебе подружка, — змовницьки нахилився до Софійчиного вуха Альбабарін, — Завжди щось як скаже! А рум’янці які!
Софійка збентежено кивнула, і собі червоніючи. От як, як тут перевести його погляд на аристократично бліду шкіру Леськи Радзивіл?!
— А фортеця ж де? — підоспіла з доречним запитанням Леська.
— Десь далі, я так розумію... — розгублено оглянулась довкола Ліда Василівна. — Я ж, признатись, Олену Гаврилівну теж до кінця не дослухала... Бо їй саме дочка зателефонувала, щось із тушканчиком удома не впоруються чи що... Зате, діти, маємо змогу помилуватись справжнісіньким жайворонком у дикій природі!
Вчителька показала кудись угору. Це було в прямому розумінні пальцем у небо: довелось довго й пильно вдивлятись, щоб нарешті помітити у високості
сіреньку крапочку-грудочку. І ще довше вслухатись, щоб почути його спів: сріблястий передзвін, яким та грудочка бриніла.
— Родина горобцеподібних, жайворон польовий, — виспівувала й собі Ліда Василівна. — Народні назви: жеврінок, джайворонок, жайворошок, шкаворонок, трепещук... Ще підборозня: мабуть, від того, що в полі, під борозною, отже, мешкає!
— А в нас ще кажуть на нього набогастійко і моли-бі, — несміливо додала Віта.
— Просто марабу якесь! — розсміявся Алі-баба.
— Це від то’, що в небі стоїть і — наче молиться Богу! — засоромлено пояснила леськівчанка.
— Треба запам’ятати! — вражено похитала головою біологічка. — І всі запам’ятайте! Бо ж і птахи, і назви — це все...
— ...Наш рідний край! — продовжили улюблену вчительчину фразу Леся, Дмитрик і Софійка.
— Але де ж усе-таки розрекламована Оленою Гаврилівною Капу-Кермен? — переймалась Радзивілка.
— Жаль, але шукати фортеці зараз точно не станем! — резонно підсумував Іваненко. — Бо так моря сьогодні й не побачимо!
— Підтримую! — кивнула Софійка. Хоч вона, крім гір і моря, ніколи не бачила і справжніх фортець. Добре, що залишила куртку з Сашковим камінчиком в автобусі, й тепер загадковий бумеранг не тягне її до бійниць-кам’яниць і не відволікає від головної русалчиної мети!
— Хоч із татом сюди ми ще приїдем! З обмундируванням! — підморгнув Дмитро Софійці. — І фортецю знайдем, і якого цікавого залізяччя пошукаємо!
Софійка знову зачервонілась, уже від того підморгування. Іваненко вважає її спільницею в археологічних
пошуках і, мабуть, не тільки в них! "Хіба ти не помічаєш, що насправді..."
І з Альбабаріном — перша розмова!..
І море ще ближче!..
Переможно всміхнулась. Так, певно, усміхався кошовий отаман Іван Сірко, коли писав у листі до кримського хана (аж тепер вернулось-прокрутилось у голові те, що встигла прокричати вслід Олена Гаврилівна): "...завітаємо у Кримську державу через самий Перекоп, виломивши й відчинивши в ньому собі ворота, маєм-бо до того певний спосіб..."
9. НАРЕШТІ!
Чим нижче опускалось над просторами сонце, тим вище і нетерплячіше підстрибувала Софійка на сидінні.
— Ну то де ж воно, де? Коли і як покажеться вперше?
— Якби ми їхали зразу до Ялти, — вкотре товмачить класна керівничка, — то це було б незабутньо: його синій клапоть з’явився б удалині між зелених гір, і ми б милувались ним кілька годин, перш ніж під’їхати. А оскільки наш маршрут починається з Феодосії, то прибуваємо з материка, і море побачимо лише по приїзду!
Ой, ну це ж неможливо!.. І чого Ялта — кінцевий пункт їхньої мандрівки? Еге ж, Ліда Василівна пояснювала, що так буде цікавіше, бо вони побачать кримські принади поступово. Як сказала б математичка Оксана Олегівна (ох, як добре, що зараз літо!), по висхідній. Але ж як до того дожити, Господи? Софійка відколи вже марить і хваленою горою Демерджі, і своєю тезкою кам’яною Русалкою з Місхору, і...
Краєвиди ставали все незвичніші. Навколо коливалися травами (біологічка Ліда Василівна каже, що трава так і зветься: колива, тобто ковила!) вже не поля, а неорані степи. Можливо, правічні, цілинні, з буйволами і отими, як їх, кіньми Пржевальського на своїх просторах! Це ж про такі дикі степи Гоголь писав, що від козака на коні, тільки шапку видно!
Буйвола жодного не трапилось, але каменюччя у степах ставало все химерніше й колоритніше. Софійка пильно вдивлялась — чекала чогось не знати чого. Он удалині завмерла хмарка брудно-коричневих овець із пастухом, себто чабаном, посередині! А там — і будівля якась, певно, їхня кошара!.. Уже й Віку-ку нічого не коментує, бо сама усе вперше бачить. Ох, чом же не приходить на пам’ять жоден доречний віршовий рядок?
Озерце... А кручі вдалині все вищі, це вже, мабуть, і є справжнісінькі гори! Ой людоньки, які дива, яке щастя!.. Ех, і дурний же Сашко, що не поїхав! Бідний Пустельник, що мусить паритись десь у столичних нетрищах!
А он чайки! Перші романтичні вісниці моря? Ліда Василівна зразу ж проголосила їхні назви: ці, що на материку, — чибіси, морські — мартини... Лиш Софійка не вловила, котрі з цих назв народні, котрі наукові. Колись у дитинстві бабуся Ліна співала їй про чаєчку-небогу, що побивалась над своїми дітками (знову згадала Вітину розповідь про спалену лебідку)!..
Чайки, правда, виявились не такими вже й романтичними: білі ворони — це не про них сказано?
За поживу б’ються, видирають одна в одної. Чисто як люди...
...Боженьку, так он же воно! Так пильнувала, і все ж — проґавила перше побачення!
Збоку тягнулась блакитна смуга. Та яка смуга — простір аж до самого обрію! Жовтий піщаний берег, пообтикуваний подекуди зеленими очеретами, і синє-синісіньке — воно!
"І Дух Божий ширяв над водою..." — це щось із біблійної історії творення світу!..
"Смерть і народження — Море предвічне!.." — ой, хто ж це написав так правильно? Гете, здається?
Вздовж берега нерівними вервечками таборились намети відпочивальників. Софійка вже готова до них приєднатись, проте автобус котився все далі. Вчителі про щось радились, очевидно, вибирали місце.
(Продовження на наступній сторінці)