— А... навушники? — не йняла віри Софійка.
— В навушниках музику слухає! — пояснив Дмитрик. — Сучасна техніка!
Це ж треба так помилитись! І бачила ж сто разів, як дідусь так само, лиш без навушників, кропив картоплі в Половинчику! Намагалась "тримати марку", але зрадливі щоки, здається, як завжди в таких випадках, уже зловісно палали, виказуючи її ганьбу.
Леська й Віта весело реготали. Могли бодай задля солідарності стриматись!
— Це, Софійко, просто твоя багата фантазія! — намагався згладити прикрість Дмитро.
— Цей хоч у навушниках, — врешті докинула Віта. — А мій сусід на все подвір’я вруба — ні солов’я, ні горобця не почуєш.
Але Софійка вже ображено втупилась у дорогу. І справді: в поганий час — змовчати... Ну переплутала, з ким не буває?..
Краще думатиме про того, хто справді вартий її думок! Як він там зараз, дорогий Пустельник? Сьогодні збирався на Київ... Це ж треба: дві людини, поєднані її, Софійчиним, неземним почуттям, які ніколи-ніколи не будуть разом!.. І десь цієї миті, якщо подивитись із космосу чи, може, нижче, з якоїсь літосфери чи стратосфери (знати фізику таки не завадило б), можна побачити відбитки їхніх облич на шибках автобуса — облич, що рухаються в протилежних напрямках...
А Сашкове обличчя у ці хвилини перебуває десь між ними посередині, вдома, у Вишнополі... Ясно, що воно стражденне, бо ж тужить за Софійкою. Сам винен: скільки не запрошувала, — затявся, що, бачте, всі гроші вклав у ремонт! і ще, бачте, шеф якусь роботу підкинув — нагода заробити підвернулась, гріх відмовлятись! Ну то хай і сидить собі зі своїм ремонтом і заробітками!
Десь у цій джинсовій куртці, яка так заважає на сидінні і якої Ліда Василівна не дозволила здати в багаж через "можливі червневі холоди", — Сашків гостинець. Оберіг, мовляв, а таємниця його відкриється потім. Неоковирний камінець, хіба що дірочка посередині. Ніби курячий бог, але не круглий, а продовгуватий, немов бумеранг. Натякав, щоб замість кулона його собі на шию вчепила. Мабуть, щоб Сашка не забула: таки раз по раз муляє у кишені, нагадує!..
Але про що на задньому сидінні шепочуться Ірка з аківкою Аською? Ще одна з їхньої святої трійці — Лізка — чогось не поїхала. Цікаво, чого? їм аж не личить без неї!
І чому гальорка мовчить? Геть Вадима не чути. Софійці, звісно, до того байдуже — незвично просто. Ах, там же десь Альбабарін. А він завжди обламує Кулаківського!
Софійка знічев’я озирнулась і... мов ошпарена, повернула голову назад. Вона перехопила Альбабарінів погляд!
Отже... Отже, і він?
Коли серце потроху вгамувалось, а від щік відлинула червона барва, спробувала міркувати тверезо. Оце лопала так попала! Мало того, що Дмитро, замість Лесі, на неї зирить, то ще й сердечне Лесьчине кохання — Альбабарін — до Софійки став небайдужий!
Нещасна Радзивілка: вона, нічого не підозрюючи, легковажно базікає з Іваненком!..
Нещасна й Софійка: відповісти взаємністю цьому симпатичному й загадковому ашникові не може навіть і думати, щоб не зрадити подруги!
Ні, ну, само собою, це неможливе ще й тому, що вірно кохає Пустельника...
Ох, як це витримати?!..
3. ОБСТАНОВКА ЕЛЕКТРИЗУЄТЬСЯ
З іншого боку, ну ніколи ще не була вона, звичайна Софійка зі звичайного сьомого... тобто вже восьмого "В", у такому центрі уваги! Ніколи не була об’єктом... симпатії кількох хлопців одразу! Невже таке може бути? Скільки прямих можуть проходити крізь одну точку? В Софійки поганенько з геометрії, але, здається, не менше десятка! Отже, два погляди на ній одній — не межа?
Звісно, якщо згадати каменюку, що калатає в кишені джинсової куртки, то, мабуть, так само десь калатає покинуте Сашкове серденько! Третя пряма!..
А якщо згадати... Так-так, віднедавна в Софійчиному особистому житті з’явився один серйозний ребус! Ще у квітні, саме на свій день народження, вона витягла з поштової скриньки листівку з загадковим написом:
"Кайфую від премудрих і прекрасних. Козирний Туз"! Потім на електронну пошту, яку відкрила для Софійки Леся, прийшов ще більш таємничий лист: "Привіт, Русалко! Запав я на тебе, от і скучаю. Обізвись! Чекатиму з нетерпінням! Я тя лафф! Тчг Ковуту)". Обидва послання Софійка сприйняла як помилку: тоді в їхньому класі ще навчалась незвичайна красуня Росава Підлісняк... Але коли зовсім недавно, в кінці навчального року, на Софійчин мобільний прийшла есемеска... Ось вона, і той незнайомий номер — у Софійки в телефоні збережено: "Прекрасних і премудрих вітаю з закінченням навчання! Бажаю цікавого і дуже-дуже класного літа! Козирний Туз..." Тоді стало ясно: хтось добивається саме до неї, до Софійки. Хто? Звісно, про те, щоб подзвонити на той незнайомий номер, мови немає. З Лесею порадитись теж не наважилась. Зостається іти методом пошуку й відкидання, спроб і помилок, а точніше — логічного мислення...
Може, привал цьому посприяє?
За наказом Ліди Василівни автобус зупинився.
З одного боку траси — низка магазинчиків-кафешок, із протилежного — зваблива галявка, що переходила в кручі й чагарники.
— А лісок — це, Лід Василівно, ви у саму точку бомбанули! Як мовиться, дівчатка наліво, хлопчики направо! — реготнув Кулаківський.
— Усі, Вадимчику, акуратненько переходимо трасу і повертаємо ліворуч: там біля кафе є всі вигоди, тож лісок у програму не входить!
— Пардон, я за Каїрами-Анталіями і не вкурив, що вже й до наших генделиків цивілізація добралась!
— Нагадую, що курити заборонено! — неуважно кинула вчителька й рушила переводити учнів через дорогу.
Правда, Софійка спостерегла, що перекурити Вадим таки вмудрився. Забігши тихенько за магазинчик. На пару з Аською, бо Ірка — і тут вона молодчина — як зав’язала, так і досі, хоч і з кислим виглядом, але трималась.
Вибрали "генделик" надворі. У ньому, спасибі, дозволили, крім замовлених страв, розкласти на широкому столі ще й привезене з дому (батьки надавали стільки, наче відправляли дітей у голодні краї).
їсти не дуже й хотілось, бо, по-перше, голова аж гула від вражень, по-друге, не напихатися ж перед, можливо, закоханими в тебе хлопцями, наче хом’як!
Хтось виставив кавуна, ще не баченого в цьому сезоні: ну хіба що його спробує!
— Уперше бачу такі кучері!
Це Альбабарін до Ві-ку-кусі.
Софійці знайома ця хлоп’яча метода: щоб привернути увагу дівчини, яка подобається, загравати до її подруги.
— Уяви собі, це — її власні! — підтримала хлопця, а заодно — відвернула увагу від себе.
— Клас! — Альбабарін захоплено.
Віта, від несподіванки мало не вдавившись налисником, тільки шарілась і мовчала. Сердешна, приймає комплімент і справді на свою адресу! Двоє-троє таких освідчень — і гаряче полум’я Вітиного серця переметнеться від зрадливого Павлика до міського майже красунчика! Тільки леськівчанки бракувало у цьому любовному чотирикутнику!
Леся! В Альбабаріна закохана Леся Радзивіл, і про це ніяк не можна забувати!
— Але хвилястим волосся зробити можна, а от випрямити кучеряве — набагато складніше! — скористалась бентежною паузою і Сніжаниними висновками. — Он у Лесі Радзивіл...
Шматок застряг уже в Лесиному горлі, але ж Софійка — заради неї, рідненької!..
— Отже, в Лесі — не повіриш! — якраз той рідкісний тип волосся, яке не в’ється! Пряме, наче лінійка!
Остання фраза, мабуть, виявилась трохи незграбною, бо Альбабарін вельми байдуже глипнув на Лесю, яка здивовано дивилась на Софійку, і знову повернув очі до них із Вітою. Ясно, чому повернув!..
Софійка нервово схопила призначену їй кавунячу скибку і вп’ялась зубами в солодкий десерт.
— А-а-а-а!!! — зойкнула тієї ж миті. Бо від скибки наче струмом ударило!.. Не дуже тямить у фізиці, але вольт із двісті двадцять, не менше!..
— Бджола! — зарепетували поряд.
— Оса! — уточнив хтось. Чи не всезнайка Віта?
Софійка й не второпала, оса чи бджола: тільки й відчула, що скинула з губи долонею щось крилате і дзижкуче.
А ще відчула, як за хвилю губа почала наливатись — явно не кавунячим соком — і напинатись аж під носа.
— Льоду, льоду прикласти б! У тебе немає алергії на комах? — шкільна медсестра кинулась до аптечки.
Ніби Софійка знає, чи є в неї та алергія!.. А як є — що тоді?.. Невже...
Губа надималась, мов пурпурове вітрило.
— Натуральна тобі Анжеліна Джоллі! — раптом захоплено вигукнула Ірка.
Всі засміялись. Мабуть, це було дотепно: у згаданої кінодіви чи від народження, чи від пластичної операції губи дуже пишні, але Софійці зараз зовсім не до...
— Анжеліна Бджолі! — бовкнув Кулаківський, і регіт гримнув, мабуть, не лише на весь генделик, а й до далеких зелених круч. Сміялись усі. Навіть Альбабарін — краєм ока помітила. Навіть Радзивілка з Вітою...
Добре, що якраз підійшла медсестра, тицьнула під рота у щось намочену марлю, взяла за плечі й відвела нещасну до порожнього автобуса.
4. ЕМІГЕЯ
(Продовження на наступній сторінці)