«Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія» Марина Павленко — страница 3

Читати онлайн повість Марини Павленко «Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія»

A

    Сиділа ображена, всіма покинута. А ще годину тому сміла припускати, що вона комусь потрібна!.. Ох, як же тяжко болить! А прикро ж як, людоньки!.. Ще й ця марля... Змочена водою (де ти льоду візьмеш?), уже нагрілась і, здавалось, розпікала боляще місце ще дужче. Якогось би заліза чи що... Чи бодай... О, камінь! Софійка дістала з куртки Сашків гостинець, поривчасто приклала його до губ. Трошки дугою, він щільно ліг на болячку. А головне — приємною прохолодою, мабуть, не згірше льоду тамував біль.

    Якось одразу і в голові, й на серці виясніло. І тієї ж миті погляд ушнипився в мальовничу шалину край дороги. А ще за хвилину Софійка тихенько вислизнула з автобуса і, з каменем на серці, тобто на губі, подріботіла стежиною, що вела в гущавину. Тільки побіжить і гляне, поки ті егоїсти веселяться й животи набивають.

    Те, що невдовзі відкрилось її очам, вражало. Вже за якихось двісті метрів зелені кручі вивищились у стрімкі химерні скелі. Здалеку почувся шум. Софійка ніколи не бачила моря, але вона про нього читала-чула: шуміло так, наче б’ються хвилі у берег.

    Стежка все більше петляла між дрібних валунів. Притримуючи камінчика (він зовсім не нагрівався, а, здавалось, усе холоднішав), зустрічаючись з очицями то тієї, то іншої дикої квіточки, прямувала далі.

    У деревцях і квітучих кущах шумували бджоли (ану їх!), щебетали птахи. То тут, то там в камінні вигрівались ящірки. З-під ніг невідь-звідки вискочила яскрава зелена жабка. Софійка на мить зупинилась. Іти далі чи ні? Роззирнулась і мало не скрикнула від несподіванки. Знову жаба? Лиш тепер — велетенська і кам’яна: вершина скелі навпроти мала точнісінько її форму!

    Ну гаразд, ще трошки, ще до отого шуму...

    Зупинилась на високому березі, а внизу між крутющими скелями шумувала-вирувала ріка! їхня вишнопільська Кам’янка завше несла свої води спокійно й тихо, а ця — наче в горах!

    Заворожена гулом води, не зразу почула мобільника.

    — Де те’ носить? Тут усі вже не знають, що і ду’! — репетувало в слухавку Віку-кусиним голосом.

    Леле, це ж могли без неї поїхати! Кулею помчала до автобуса. Лиш вибігаючи з останнього зеленого повороту, ще раз озирнулась і зачаровано прошепотіла, вийшло — просвистіла, бо якраз у дірочку прохолодного камінчика: "Я хочу сюди повернутись! Я хочу сюди повернутись!"

    — Софко, якої крейзухи тебе понесло чорті-куди, замість стерегти пустий бус?! — першим напав на неї Кулаківський.

    — Не схотіла здобутків цивілізації біля генделика, пішла шукати романтичних кущів, — багатозначно хіхікнула Іра Завадчук.

    — Та хоч би й пішла, якщо припекло, — психував Кулаківський, — але ж якого бен-ладана кидати двері навстіж?!! Не врубаєшся, що мерса кожну секунду могли бомбанути якісь гопники?

    — Ну не бомбанули ж, заспокойся! — відрізала розлюченому Вадові несмілива селянка Віку-куся.

    Що ж, мінімум одну подружку Софійка точно має!

    — Як заспокоїтись?! — загорлав уже до Віти Вадим. — У мене тут фотик з ейч-ді камерою і зумом стократним! Та в ньому мега-пікселів більше, ніж на твоїй голові кучеряшок!

    — Не знаю, як її кучерики, а твої прямі звивини зараз так позакручую, що й пікселі полускають! — де не взявся Альбабарін.

    Вад миттю зник у глибині салону, а Софійка полегшено зітхнула: от, і цей ашник — таки ж за неї!

    — Угамуйтесь, діти, маємо бути поблажливі до Софійки, хіба не бачили, що її сьогодні вкушено якимось складчастокрилим? — поставила остаточну крапку в дискусії Ліда Василівна. — До речі, як твоя вавка?

    Ще одна людина переймається Софійчиною бідою!

    — На ось, купив зумисне для твоєї губи! З холодильника! Прикладеш — буде замість льоду! — Іваненко простяг Софійці пляшку з крижаною водою.

    — Ой, спасибі, Дмитрусю! — мало не заплакала від зворушення, що має ще одне віддане серце!

    — Нема за що! — відмахнувся Дмитро. — Лесі дякуй: це вона додумалась!

    І Леся — теж її золота подружка!..

    Автобус відчалив і поволі набирав швидкості. Коли пропливав мимо вивіски з уже закресленою назвою населеного пункту, Софійка прочитала: "Е-мі-ге-я". Отже, це було село Емігея! Дивна і мелодійна назва!

    Звідки взялась така у цьому степовому краї? Наче Енеїда якась чи Одіссея...

    Відчула, що камінчик нагрівся. Прийняла його, торкнулась губи і здивувалась: укус не болів, а припухлості — мов не було!

    "Емігея! Емігея! Емігея!" — радісно співала душа.

    5. ВОГНІВ ДОДАЄТЬСЯ

    А воду з Дмитрикової пляшки просто вип’є. Аби не сталось, як застерігає Ліда Василівна, зневоднення організму. В Софійчиному випадку (не пообідала до пуття, тепер-от смокче всередині) — знечаєння та знебутерброднення.

    Утім, голод настрою не псував. Бо у вікні показувано все нові й нові краєвиди. А що то за чудернацькі горби на полях? І он, і отам...

    — То могили, або половецькі кургани! — оголосила Олена Гаврилівна.

    — Ті, що на них і кам’яні баби стояли? — здогадалась дівчинка.

    — Саме ті, — погодилась учителька.

    — Ой, то, може, трапиться якась і з бабою? — Софійці аж дух забило від захвату.

    — О, вони лише в Асканії-Новій зостались! — похитала головою Гаврилівна. — Але наш маршрут мимо неї проходить! До речі, цікаво: чи є в Асканії тушканчики? Я би їм свого подарувала!

    — Кам’яні баби, Софійко, надто дорого коштують, щоб бути на волі! — вів своєї Дмитро (таки ж слідкує за їх, Софійчиною, розмовою). — Порозтягували їх, по закордонах порозпродували, та й на приватних дачах модно ставити...

    Ох, і тут ця чорна археологія!..

    — Мій Пустельний розказував, що його прабабуся в київському Ботанічному саду їх ще застала, в ярку валялись!

    Усі здивовано зиркнули на Софійку, а вона злякано телепнула долонею себе по надкушеній осою губі:

    — Пустельник — мій дядько Сергій...

    Запала чемна мовчанка. Всі повідвертались до вікон і вдивлялись у нові могили: тепер їх було видно цілу вервечку аж до виднокола. Що ми знаємо про ці віковічні степи? Не земля — загадка!..

    От і могили розтанули в далині. Саме час помріяти й подумати, що ж колись мав на увазі Дмитро, коли промовив ото: "Хіба ти не помічаєш, що насправді"?.. Мабуть: "Хіба ти не помічаєш, що насправді у моїх думках — тільки ти"... Або: "Хіба ти не помічаєш, що насправді я вже давно..." Ні: "...що я, відколи перейшов учитись до вашої школи... кохаю тільки тебе"...

    Господи, він знову глянув! Чи здалося? Ні, таки ж дивився! І, заскочений, скоренько відвів очі. А Софійчине серце щасливо завмерло.

    Чим далі, тим більше зелені краєвиди перетворювались на зелено-жовті. І це на початку літа! Правду казали в новинах, що Херсонщина потерпає від посухи!

    — Та ще й клімат — напівпустельний! — уточнила Гаврилівна, і Софійчине серце стрепенулося: "Пустельник!" — Минаємо унікальну для України і ще зовсім не досліджену місцину: так звані Олешківські піски!

    — Але ж тут кругом ліси? — здивувався Дмитрик.

    — О, ліси насаджені, колись їх не було, старі люди ще пам’ятають піщані бурі, які тут завивали!..

    Ого!.. Проте найбільше лякали пожежі. Отак просто, наче так і треба, то тут, то там уздовж дороги палали цілі шматки підліску! Іноді за димом не видно було шляху!

    — Лідо Василівно, чого воно все так страшно горить? — час від часу відчайдушно допитувалась Софійка.

    — Здебільшого людський фактор! — понуро знизувала плечима вчителька. — Десь вогнища не загасили, десь недопалка з автівки викинули...

    Людський?! Цих двоногих організмів ще Названо людьми?! Праведне обурення зашкалювало!.. Забивало подих не менше, ніж їдучий дим!..

    — В наших у Лесько’ як було зайнялось у берегах, то потім мій тато страшну картину побачив! — сумно хитала головою Віта. — Лебідка гнізда не покинула, так і згорі’, крильми яйця затуляючи!

    В Софійки від жалю аж серце зайшлося. Та й це — не те саме хіба? "Червень — місяць тиші": ще в початкових класах проходили! Саме пташенята лупляться, а тут таке!..

    — Лідо Василівно, а чом тут нема пожежних машин? Чому ніхто не гасить? — питала уже крізь сльози.

    — Звідки я знаю? — вкотре знизувала плечима керівничка. — Мабуть, вогонь вважається несерйозним... Або техніки бракує...

    — Софко, будь другом, не розпіарюй цієї теми в проблему! — кволо закотив очі Кулаківський, якого нудило від чаду, і він підсів наперед, помінявшися з кимось із відданих друзяк.

    — Ти що не бачиш, яка тут біда?!

    — Мені по шарабану, що там робиться! А ти мовчи, бо зараз наша Керя просльозиться, почне розчохлятися про любов до рідного краю, зупинить буса й пожене всю гоп-компанію рятувати світ! Мені ще від твого генерального прибирання над Кам'янкою зашпори не вийшли!

    О, це було б непогано — колективне гасіння пожежі! Керя, згідно з Вадимовим сленгом, класна керівничка, не може такого не підтримати!

    — Засічи: я пеньонзи втюхав у море, а не в курси молодих пожежників! — його тон був категоричний і навіть погрозливий.

    Софійка спаленіла — вже від обурення. Але з тим, що не має права командувати людьми, які їдуть на відпочинок, мусила погодитись.

    6. НА один вогонь менше

    (Продовження на наступній сторінці)