— Перепрошую, але хіба Феодосія не входила до Золотої Орди? — це вставила своє слово й інтелектуалка Леся.
Відрадно, що екскурсовод не лише не сердиться, що його перебили й що запитали українською, але й прихильно дивиться на допитливу дівчинку й терпляче роз’яснює:
— Я кажу зараз не про імперію, а про місто Орду, яке Мамай заснував і оголосив своєю резиденцією. Те місто було не в Криму, а недалеко від місць, де пізніше козаки облаштували свою Січ. І те, що він не мав права бути законним ханом, як і те, що правив Золотою Ордою саме зі степової України, багатьох учених наштовхує на думку, що Мамай — хоч і потурчений, хоч і одружений з туркенею, але — українець.
— Цікаво, яка ця колишня Мамаєва резиденція тепер?
Леська запитує зовсім не те, що цікавить Софійку (адже важливо, чи не отой козак із бандурою і був намісником ханів), але відповідь вражає і її:
— Місто Орда тепер на дні штучного моря — Каховського водосховища.
— Як це на дні? Як це — штучного моря? Хіба моря не створені Богом і природою і не дані людині готовими? — Софійка й сама не зогледілась, що запитує про це вголос.
І ошелешено вислухала розповідь про те, що, мовляв, після другої світової війни в Союзі почалась якась там індустріалізація, людина сама проголосила себе Богом і родючі українські чорноземи затопила цілою купою морів. Такі моря зовсім не радували Софійку, радше лякали, хоч людей перед тим було й виселено! Це ж під воду пішли якісь тваринки — згадала покинуту у Вишнополі кицю Чорнобілку: та удома десь спить наїжена, і то шкода, а то — під водою! Птахи якісь, прикриваючи крилами своїх невисиджених пташат!.. Чиїсь улюблені іграшки там лишились, чиясь віковічна праця!.. Красиві і старовинні будівлі! Картини, статуї, парки! Могили, врешті-решт!.. Недавня історія з тенетами лабіринту досі тисла на серце: вже й так стільки бід випало її, Софійчиній, Україні, пережити — на тобі штучні моря на голову! От вам і орда: справжня
орда людського безголов’я! Це ж якісь науковці розробляли проекти, якісь державці — благословляли це безумство до виконання! "Благословіть, мамо, шукати зілля, шукати зілля на людське божевілля!" Як правильно сказав поет, здається, Павло Тичина!.. Чи ж дивно тепер, що вода метиться (згадала Русалку з Білокрилівського лісу)? Чи ж дивно, що міліють річки, що в Карпатах — повінь за повінню, а на Херсонщині посухи-пожежі?.. Світ навиворіт!
І тут наче відкрилась таємниця марева, навіяного кілька хвилин тому біля кам’яної баби. Стоятимуть баби, поки люди триматимуться споконвічних дідівських звичаїв!.. А відколи увірвалось на українські землі шалене двадцяте століття, відколи перестали носити вечерю на Різдво, та й саме Різдво зневажили, відколи відцурались роду (хіба ж не зреклась Софійчина прабаба Настя чоловіка лиш через те, що якимось дурням заманулось обізвати його ворогом народу?), — то й кам’яні баби впали!
— Бачу, і ти, мов прибита? — Софійка дивується Вітиній сумній задумі.
— Ох!.. Колись наша вчи’ української мови прочита’ нам на уроці з газети... Як робили те штучне море, то хати розвалили, дерева позріза’. Остання хата лишилась і яблуня коло неї. То всі сільські солов’ї на неї злеті’ й так співали!.. Так співали! Ніби прощалися. А коли люди вже зовсім ішли, то солов’ї услід не співали вже — кричали не своїм голосом...
От тобі й ще одна міні-екскурсія!.. До загублених радянськими ордами Атлантид...
Тим часом екскурсовод завершував розповідь про Мамая:
— Поховано Мамам в селі Шейх-Мамай, тепер Айвазовське, що біля Феодосії. Його могилу, а це був курган, знайшов відомим художник Іван Айвазовский, вивчаючи археологію південного Криму.
Могила-курган? То, може, й на ній стояла така-от кам’яна баба? Або схожа до неї турецька статуя, відома ще з восьмого століття (про це казав раніше екскурсовод)? Може, й права Вітина баба, називаючи ідолів мамаями? Видно, є ж між цими словами древній зв’язок?.. Як є зв’язок між старою назвою міста Шейх-Мамай і його могилою... Як є зв’язок між новою назвою — Айвазовський — з дослідником-художником Айвазовським... Правда, химерно тепер звучить: Айвазовський досліджував археологію в Айвазовскому... Так само, як те, що Шевченко виростав не в Кирилівці, а в Шевченковому, а Іван Франко закохався не в Станіславові, а в Івано-Франківську... Чи завжди на краще ці перейменування? У назві-бо, у слові кожному — ціла епоха!.. Може, навіть більша, ніж у підручнику з історії...
14. ПЄНЗЛІК З ПІКСЄЛЯМІ
Потім була картинна галерея художника Івана Айвазовського. Того, чий "Босфор місячної ночі" висів колись у вишнопільській галереї, а під час війни загадково зник і тепер експонується у Венеції... Того, чиї картини часто переглядала в Пустельникових книжках! Того, котрого Сашко, хоч помилково і назвав колись Азовським (Азовське ж море, навпаки, — Айвазовським), але вельми шанував! Ет, нерозумний усе-таки той Фадійчук, що відмовився їхати! Море, море і
море: воно хлюпало з кожної художникової картини, манило і лякало! Особливо у центральній залі, з отією скляною прозорою стелею, схожою на стелю в замку Дашківських!
А скільки той Айвазовський зробив для міста! Мама розказувала, що так само багато зробив для Ялти український поет і лікар Степан Руданський: отой, що створив сміховинку про сто вовків і що то із його фольклорних записів Софійчин тато ухопив свій улюблений жарт: "Або ти їдь по дрова, а я буду вдома, або я буду вдома, а ти їдь по дрова". Так-от, у Ялті Руданський не лише лікував людей (бідних — безкоштовно), а й був почесним громадянином, обирався почесним суддею, заснував санітарно-епідеміологічну та пожежну служби, розбудував лікарні (у тім числі — першу ветеринарну), сприяв будівництву водогону й каналізації, заклав фонтан з резервуарами для води, започаткував нормальний базар... А ще ж — досліджував історію та археологію Криму, писав!.. При цьому хворів і ледве перебивався з хліба на воду. Його музей і пам’ятник у Ялті, мабуть, не гірші, ніж ось тут — художникові-мариністу, й могилу так само доглянуто!..
Тим часом юний симпатичний екскурсовод, він же, як устигла млосно видихнути Ірка, класний пацик, повів їх до наступної зали.
— Гдє тут єсть ігровиє автомати? — діставав усіх знуджений Кулаківський.
Екскурсовод розгублено втирав піт носовичком і намагався продовжити розповідь. Видно, це був якийсь студент-практикант і ще не вмів давати ради отаким...
— Ілі хотя би пошамать гдє тут можно: жівот од голода свело?
Що ж, це навіть добре, що ховається за общепонятним язиком: бодай ніхто не впізнає, що таке чмо вирвалося з їхнього вишнопільського краю! Он Степан Руданський, хоч і російську знав чудово, хоч вивчав місцеві грецьку й кримськотатарську, та своєї мови і в Ялті, кажуть, не цурався! А цей!.. Ет, жаль, що ашники на іншій екскурсії! Нема на нього Альбабаріна!
— Нафталін он, етот пєнзлік! — випендрювався Кулаківський, — Ща’ фоткі с такімі піксєлямі получаются, што куда етому Айвазовскому!
— Так, ти! — не витримала Софійка. — Пєнзлік з піксєлямі! Заткнись чи що?!
— Ай справді, Ваде! — несподівано підключилась і Завадчучка, яка надто багато сил потратила, щоб зняти класного пацика й аж ніяк не хотіла вдарити своїм нафарбованим личком у грязь. — Не січеш у картинах — закрийся, зів’янь і не заважай іншим! Обламайся, чуєш?
— Я то обламаюсь, але з ким ти лишишся? Сама ж потім сліди мої лизатимеш! — сердито фиркнув хлопець, перейшовши ненароком на український сленг.
І вкотре за сьогодні попхався крізь юрбу до виходу.
— Туди тобі й дорога! Прапорець тобі в лапуськи! — цвиркнула крізь зуби йому вслід Ірка.
Всі полегшено зітхнули. Молоденький екскурсовод витер піт із чола і вдячно подивився на Ірку (хоч узагалі-то Софійка перша зробила Кулаківському зауваження!). Ірка цвіла і пахла, лазурові черевички лишились неоцінені, зате екскурсія завершилась щасливо. Власне, якби не уважність Ліди Василівни, для Завадчучки вона повторилась би вдруге: ця руда бестія, захопившись екскурсоводом, чи пак Айвазовським, уже було тихенько пристроїлась до наступної групи...
...А музей Олександра Гріна! Шукаючи на феодосійській набережній пурпурових вітрил, Софійка наче передчувала, що письменник тут, неподалік, жив! Хоч
насправді, треба визнати, про це й не відала. Такого музею у Вишнополі точно не знайдеш! Стилізований під корабель: диво з див і справжнє мешкання для русалок! Якби Сашко побачив — умер би від захвату! Мас ж бо хист художника й дизайнера, мріє створити незвичайний і чомусь якраз морський ресторан. А тут — такий зразок архітектури!..
Ех, вона б чекала тут на свого Ґрея (не того, звісно, що оце пішов шукати ігрових автоматів)! Вона виглядала б у вікна його пурпурових вітрил! Пурпурових вітрил — у своїх лазурових черевичках! Пурпурових вітрил — своїми лазуровими очима! Пурпурових вітрил — на тлі лазурового моря! Де, о, де ти, справжнє кохання?..
15. облом
Софійка так замріялась, що не помітила, коли екскурсанти знов опинились на вулиці. Саме прогуркотів потяг: дивак той Айвазовський, закортіло ж йому побудувати залізницю майже попід своїми вікнами! І над самісіньким пляжем!
(Продовження на наступній сторінці)