Далі Софійці спокійно вже не сиділось. І зовсім не через Іваненкові та Альбабарінові погляди, яких упіймала на собі ще кілька. Муляла посуха, муляли далекі й близькі дими, муляли вже згаслі, чорні від попелу ділянки з підсмаленими деревцями і спаленою травою... От чим, чим зарадити? Дзвонити сто один — то куди, куди викликати? Під п'ятнадцятий кущ четвертої лісосмуги?..
Тим часом попереду вдалині знову задиміло. Горіла придорожня трава, клаптик вогню був ще невеличкий, але за кілька метрів стоїть сосновий ліс, і... А в траві, може, теж чиєсь гніздечко!.. І якась пташина, може, теж зараз розпростерла крила над маленькими жовторотиками, закриваючи діток від вогню!..
— Зупиніть! — сама незчулась, як підхопилась із крісла й закричала до водія.
— Ти чого, Софіє? — в один голос Ліда Василівна й Олена Гаврилівна.
— Там... Вийти мені треба, от що!
— Стривай, ось під'їдем до...
— Зараз мені треба! Негайно!
Автобус загальмував, Софійка, вхопивши подаровану Дмитром пляшку води (ох, ще ця куртка тягнеться слідом: зачепилась, видно, пряжкою, за джинси!) рвонула до виходу. В паніці натикалась на чужі сидіння й зашпортувалась (і де набрались?) за якісь речі. Куртку, яка так і не відчіплювалась, довелось ухопити під пахву.
Вогонь лишився позаду, але якщо вернутись...
Тремтячими пальцями розкрутила кришечку, лила по краплині, затискаючи отвір. Але вода скінчилась, забризкавши тільки маленьку ділянку і майже не зарадивши. Господи, їх же вчили! З усієї сили смикнула на собі куртку — вона відчепилась — і забила нею по вогневі. А так тобі, а так тобі, а так!... Щось подібне траплялося в страхітливих снах: коли Софійці доводилось боротися з відьмою, в ній прокидалась шалена лють, вона боролась не на життя, а на смерть, укладаючи всі сили! Ох, як добре, що куртка важка (поважчав Сашків камінець у кишені?), і вона завдає вогневі сильніших ударів!.. Ой, там ще й мобілка — довелось зупинитись на хвильку, витягти телефона й... ні, в кишені шортів заважатиме!.. Відкинути подалі, в безпечне місце!
Уві сні відьма, хоч і відроджувалась раз по раз після Софійчиних нещадних ударів, урешті-решт таки гинула. Так і вогонь, загрозливо посичавши й повигинавши спину, стих і змінився ріденьким димком.
Іще затоптати згарище! Забула, що босоніжки нові, забула, що може обпектись. Так, так, так!..
Ух, наче все?.. Стояла задихана, похитуючись від утоми й хвилювання. Що тепер? Куди це їй потрібно зараз?
— Соф', май же совість!— пробудило із забуття Вітине майже голосіння. — Чи ж ти при собі, що ти робиш? Гля', на що ти схожа!..
Віку-ку пирскала зі своєї пляшки — намагалася сполоскати Софійці обличчя та руки.
— Всі собі думали, що ти в кущі... Я теж спочатку... Потім зачула щось не те, зирк у вікно — аж ти таке... Хап свою пляшку — думаю, мо’, чим поможу... Ая-я-я, і чорна вся, як сажотрус... Аж коси пообсмалювала!.. Не стільки тієї пожежі було, як на тобі сажі
Так, Софійка — не взірець охайності, ну то й що? Потроху оговтувалась, обмивалась, обтрушувалась.
— На попелище... на попелище воду... зливаймо! — спромоглась на слово.
— А куртку хоч викинь — примовляла Віта, підтягуючи подружку в бік автобуса.
— Її не можна... викидати... в ній камінець Сашковий!.. —лепетала через силу.
— Гаразд, відперемо! Наче ж і температу’ нема, — Віта стурбовано приклала руку до Софійчиного чола. — Ходім, уже всі за чека’!
— Це камінець допоміг, я знаю!
— Нічо’, зара’ сядеш, вип’єш водички, попустить! — обіймала дівчинку приятелька.
— Ой, і мобілка! — Софійка, вирвавшись із упевнених Віку-кусиних лабет, попленталась по залишеного телефона. — Я зробила це, Віку-кусю... Тепер вона не згорить...
— Мобілка, Софієчко? — Віта, мабуть, від переживань, аж перестала скорочувати слова.
— Лебідка... І взагалі ніяка пташка...
— Таки є, мабуть, алергія в тебе на ті бджолині укуси, — подружка дбайливо тягла Софійку до автобусних дверей. — Але головне, що все добре закінчилось!.. Ще серветками щоки витреш, бо ж замурзалась!
7. ПЕРЕПОЧИНОК
Проте Софійка, знеможено добравшись до сидіння (хтось Вадимовим голосом буркнув, що від неї нібито смердить чадом і що він чогось там не витримає), про серветки і не згадала — її охопило солодке забуття.
Зо дві години проспала як убита.
Підвела голову, коли надворі пливли вже зовсім інші, набагато зеленіші краєвиди.
— Я не проспала моря? — перша тривога, що спала на думку.
— Ще ні, не хвилю’! — терпляча Віку-куся розминала заніміле плече, на якому, видно, і спала Софійка.
— А що то за водяна смужка за деревами вздовж дороги?
— То канал! — пояснила Радзивілка. — 3 Дніпра до самого Криму воду постачає! Для зрошення полів! А як ти?
— Мов народилась на світ! — почувалась і справді прекрасно. Моря не проспала, пожежу — бодай одну, та загасила! Ще й у вікнах — шалено гарнющо-жовтюще поле!
— Ріпак, по-науковому рапс, — констатувала Ві-ку-ку. — Медонос, вигідний на продаж, але дуже виснажує землю, потім після ньо’ — хоч трава не рости!
— Ет, знов ти розвіяла поезію своїми надмірними агрономічними знаннями! Краще гляньте: здалеку — ніби український прапор! — Софійка показала на яскраво-жовту смугу поля й блакитну смугу неба, що зливались на обрії. І гарячково стала згадувати відповідні поетичні рядки, які в голові наче й крутились, а на язик не приходили.
— Точно підмітила! — захоплено видихнули довкола.
— Та це... — не стало духу признатись, що підмітила не вона, а Сашко, з яким проминали золоте пшеничне поле дорогою з Леськовичів до Вишнополя.
На душі й на тілі ясно і легко. Так легко, що очима підсвідомо стрельнула по своїх об’єктах. Альбабарін —дивився! Може, загадковий Туз із записок-есемесок — це він і є? Чим не козирний хлопець?
О, і Дмитрия зиркнув! Ет, знати б, що таки ж мав на увазі, коли ото почав: "Хіба ти не помічаєш, що насправді"!.. "...Що насправді моя душа віддана тільки тобі"?.. "...Що насправді лиш ти одн..."
Проте на Софійку весело дивляться й подружки. Леле! У неї не лише чорне волосся, а й чорні пасмуги на щоках і на лобі!
— Візьми, красуне! — крізь усміх лростяглися до Софійки дві руки. Одна Вітина — з люстерком, друга Лесьчина — з пачкою тих же мокрих серветок.
Таки ж є в неї вірні друзі!
— Чула, хтось із гальорки обізвав тебе натуральною попелюшкою? — приєднався до веселощів Дмитрия.
— Не чула, і хто саме? — щиро засміялась і собі. Знав би Сашко, на кого перетворилась його Русалонька!
— Хтось не з наших, я й не звернув уваги.
Невже Альбабарін?..
— А як Вадим бідкався, що його від твого диму знудило, і кілька разів автобуса зупиняли вже через нього?
— Ого! І що з ним?
— Все як тре’! Видно, просто не пішло на користь те пиво, яке вмудрився купити в генделику! Спить оно, як після купелі!
Коси! Вони бачили, як Софійка пообсмалювала собі волосся?
— Ага, тре’ було ще нижче над вогнем нахиля’! Правду мої баба ка’, що дурень і в макітрі макогона вломить! — докоряла Віта.
— Завадчучка б позаздрила: їй ще ні один перукар такої зачіски ніколи не зварганив! — додала Леся.
Як там Ірка? Знову щось із Аською шепочуться, на мобілки повитріщавшись. І не обридне базікати!
А на що перетворилась її, Софійчина, куртка — помітили? Сміються. Видно, теж бачили.
— Нічого, приїдем на місце — спробуєш відіпрати!
— У морі! — крутилось одне в голові.
Ой, камінчик! Софійка дістала Сашкового таємничого дарунка, промацала й роздивилась... Був теплий, навіть мовби зашкварчав від доторку вологої руки. Чистий, лиш отвір забитий сажею, аж чудно! Чогось таке відчуття, що там, на пожарищі, він увібрав у себе найбільшу частину жару... Що без нього їй не вдалось би...
— Дякую, камінчику! — прошепотіла, продмухуючи отвір, і знову сховала в кишеню. — І тобі, Віку-ку-сю, дякую! — перехопила насторожений подружчин погляд.
Море! Де ж те омріяне море? І їсти! Вона зараз несамовито хоче їсти! О, дайте їй море і бутерброд, і вона знов готова буде рятувати світ!
8. НА ТУРЕЦЬКИХ ВАЛАХ
Ось уже в’їхали до Криму. Проте морем навіть не пахне! Просто якийсь Красноперекопськ, або Перекопські ворота, які, за розповіддю Олени Гаврилівни, є своєрідною кримською брамою. А колись узагалі служили митницею: далі йшли землі Золотої орди.
Вишнопільські ординці теж зробили тут невеличкий привал. Оскільки це було ще зовсім не море, Софійка не мала жодного бажання ні зупинятись, ані виходити. Але мусила, бо в один і другий боки від дороги тягнулись-розкрилювались великі продовгуваті земляні горби, не інакше як гори! Це ж не тільки моря, а й справжніх гір Софійка не бачила!
(Продовження на наступній сторінці)