Малеча бігала навколо воза, двір сповнився галасом.
— Андрію! Гов, Андрію! — покликав Іван Якович найстаршого. — А ходіть-но на вулицю та й кричіть там.
— Будьте тихо! — обізвався суворо й Проць. Дітвора через перелаз повалила на вулицю.***
— Люблю порати сіно, — сказав Іван Якович. — Аби не воно мені пахне, а сама та робота.
— Тобі б газдою бути, — мовив Гнатюк.
— То ніби що? Хліб робити умію, лемеші кувати — теж умію... Гадаєш, не впорався б! Ого!..
— А все ж?
— Прецінь маю стояти коло того діла, з котрого найбільше зиску моєму народові. Підійшов Мітчук.
— Сідайте, газдо, — посунулася Лариса Петрівна, даючи місце на верстці. — В ногах правди немає.
— Скажіть, де вона є? — піймав її на слові господар. З глибокої кишені дістав шкіряного кисета, набив люльку, що й досі стриміла в зубах. Сів.
— А ви шукали її, газдо? — підхопив Гнатюк. Селянин розкурив люльку, затягнувся, крекнув.
— Чей, і не я, а були легіні, — відповів. — Довбу ш он усю як є Чорногору та й Гуцульщину нашу сходив, а й то не видів її, тої правди. Був гуцул забитий, загуканий, таким і зостався. Як рубав скарбові ліси та перся дідькові в пельку, ганяючи плоти, то так воно, чуєте, й досі. Хіба що данина зробилася тяжча.
— А скажіть, вуйку, — обізвався Квітка, — чому з-поміж ваших так багато пияк?
— Тому й багато, тому й п'ють, — не задумуючись, зітхнувши, відповів Мітчук.
— Маєте рацію... пильно підмітили, — підтримав Климента Васильовича Франко. — Це страшне лихо гуцулів. Є такі, що послідню вівцю за горілку віддасть. Потім бійки.
— Ая, — ствердив Мітчук, — від горілки до бійки ру-ков подати. У гуцула кров гаряча. Махне один другов топірцем, скалічить або й заб'є— вже й біда! А той тому мстить... Так і жиємо.
Сонце сідало за лісисті верхи. Пурпуровою загравою палали засніжені шпилі далекої Чорногори. Мітчук летів туди негаснучим поглядом горця — ніби там, на високих кичерах, і досі гуляли вільні, як птахи, і горді, мов буки. Довбу шеві опришки; ніби то не захід горів, а полум'яніла на півсвіту розпалена ними гігантська ватра...
Гуцул одірвав погляд, натис на очі крисаню, устав.
— Піду, маржину час порати. Підвівся і Франко.
— Ви, Лесю, коли збираєтесь у дорогу? — спитався.
— Та, певне, завтра... вранці поїдемо.
— Ну, то ще будемо бачитись. Ольга Федорівна просила посидіти ще, та Гнатюк запобіг:
— Раз ви думаєте вранці їхати, то хоч пройдімо селом. На гори сьогодні вже пізнувато, а селом, понад річкою, самий час.
Вони попрощалися.
— Іван сьогодні наче оспаний, — завважив Гнатюк на вулиці. — Кажу йому, аби вже хоч тут, на вакаціях, не сидів ночами, так де там? До всього йому клопіт... взявся досліджувати якийсь волос.
— А це ще що таке? — поцікавилась Лариса Петрівна.
— Та, розумієте, водиться тут по річках та джерельцях щось таке схоже до грубого волоса, довжиною отак з півліктя. Селяни показали нам. Твердять, що коли випити його, то виросте воло — тобто прикинеться базедова хвороба. Правда чи ні, а Франко назбирав тих волосів у пляшку, хоче везти до Львова, професорові Верхратському... Мало йому, бачте, мороки.
Вони поминули майданчик, зійшли на місток. Стиснений кашицями, Черемош сердито бився, клекотів, гнався вперед, на просторінь, а вирвавшись з мертвих обіймів, радо плигав по камінню, крутивсь у ковбанях, плюскотів на мілкоті.
— Отакий він од початку до кінця — неспокійний, мінливий, — мовив Гнатюк. — Як характер гуцула.
— А мені вони видаються лагідними, — роздумувала Леся.
— Черемош теж лагідний, — Гнатюк кивнув на річку, — поки його не затиснуть, поки ніщо не стає на заваді. Інакше — бережись! Бачте, як піниться. А погляділи б на нього весною, як тануть сніги, чи в негоду, коли реве кругом, стогне. О, з ним не жартуй!
Саме поверталися з сіножатей селяни. Хто їхав фірою, хто — більше жінки — йшов. Засмаглі, в картатих запасках, декотрі в киптариках, гуцулки, поскидавши ростоли та підібравши вище колін одіж, заходили в воду, мили ноги; коли з'являлися парубки, серед жінок зчинявся переполох, дівочий вереск котився долиною.
Лариса дивилася на молодечі жарти, слухала повні юної бадьорості голоси та ненастанний гук Черемошу, і з серця її мов упливала щоденна життєва втома — його виповнювало щось легке, приємне, як буває, коли зійдеш на високу — найвищу! — гору та глянеш навкруг.
...Ой напий си, бідашечко,
До мене горівки —
Ти не маєш чоловіка,
Я не маю жінки, —
долинуло парубоче. На невеличкім зарінку — його було добре видно з містка — стояв гурт молоді.
Ци я тобі не казала,
Не казали й люде,
Що з нашого коханнячка
Та нічьо не буде, —
обізвалася дівчина.
— Зараз танцювати почнуть, — знаюче сказав Гна-тюк.
— Отак-таки? — здивувався Квітка.
— Еге ж.
І справді: не минуло й десятка хвилин, як звідти почулась флояра, хлопці й дівчата стали в коло, поклали одне одному руки на плечі й пустилися в танець. Це було так просто, природно, що Леся аж осміхнулася. На неї дихнуло рідним, волинським. Хіба ж не отак збиралися колодяжнянські парубки та дівчата? Хіба не такими веселощами виспівалося її коротке дитинство?..
А флояра вифівкувала, молоді ноги дужо витупува-ли та вибивали танець.
— І-і-їх-ха! — дружно, в один голос підгукували ле-гіні, додаючи собі сили й завзяття. Після кожного їхнього викрику шпаркіше ходили ноги, дужче розвівалися запаски...
Гуляння стихло раптово. Молодь побрала тайстри, вила, граблі — що хто ніс — і почала розходитись. Легіні ще закурили, погомоніли.
А що у тій Чорногорі
За вороні коні.. —
котрийсь попробував голос.
— Далася їм та Чорногора, — зі смутком мовив Гнатюк. — От народ, під силу якому були і Чінгісхан, і Туреччина, і Жовті Води, Берестечко — та чого тільки не траплялося на його путі! — а ніяк не здобуде своєї державності. Подумати страшно. То він гне спину на орду та шляхту, тепер навіть двом служить — царизмові та австрійському монархові, а сам собою правувати не може. Зродити таких велетнів, як Довбуш, Кармалюк, Хмельницький, Шевченко, — і молитися чужим богам! Усіх захищати — і бути беззахисному, підставляти за когось груди — і стогнати в кайданах... І як плата за все це — палі, четвертування, галери, Сибір.
Леся стиха продекламувала:
Народ наш, мов дитя сліпеє зроду,
Ніколи світа-сонця не видав,
За ворогів іде в огонь і в воду,
Катам своїх поводирів оддав...
— Іронія долі!
— Проте я певна, не в державності справа. Народи, котрими кермують свої ж таки, доморощені царі та пани, страждають не менше. Я згодна: над Україною якийсь зосібний фатум, але й ті потерпають. Так буде доти, поки Велет не зірве з себе пута й не закує в них ворогів, доки не розтрощить, не рознесе і монархію, і царизм та не заживе новою, вольною, як завіщав батько Тарас, сім'єю.
— Доки сонце зійде...
— Воно вже сходить. Чуєте, що по світі діється? І на великій Україні, і в Галичині. Тут, поміж гір, може, ще й не так голосно лунає марсельська пісня, зате дух непокори, ви самі твердите, не покидає гуцула. Рано чи пізно він зіллється з могутнім рушенням мас, і тоді не стримає його ніяка монархія.
— Ви так певно говорите, що й мені хочеться вірити.
— А ви повірте.
— Хто знає, кому тепер вірити. Надто вже багато тих вір. Та кличе за одне, друга за інше...
Майданом прямував до них Волянський з доньками.
— У того, хто поклявся віддати себе служінню простому людові, а вас я числю до таких, має бути одна віра — віра в народ і в його кращу будучність, — відповіла Лариса Петрівна, шкодуючи, що поява отця Олексія перешкодить розпочатій розмові.
— Попробуй знайти їх, — здаля обізвався Волянсь-кий. — Гадав, у Франка, а вони осьдечки... Чим ви тута займаєтесь?
— Так, стоїмо, — кинув Гнатюк.
— Щось добродій Франко нині смутний. Не заслаб часом, не знаєте?
— Хто його відає? Та то, певне, так...
— Жаль, що ви хутко від'їздите, — Волинський звертавсь до киян, — навіть по рибу з нами не сходите.
— Приїздіть до нас у Буркут, — розважила Леся, — там і половимо.
— Мандрівка заманлива, та чи вдасться вибратись. Говорили про всяку всячину. Тим часом звечоріло. Чорногора і ближчі кичери пойнялися мороком. Він швидко спускався, вкутував дерева, будівлі, залягав під камінням, і ось уже вся долина зап'ялася темрявою. Зрідка по хатах заблимали вогники.
Біля річки похолоднішало. Волянські, а з ними і гості, пішли додому.
V
(Продовження на наступній сторінці)