— Коли вже мова про жіноцтво, — сказав, — то слухайте, яка трапилась зі мною придибашка. Іду оце недавнечко селом, а назустріч мені газда. "Слава Ису". — "День добрий", — кажу. Балакаємо про се та про те, а він і питає: "То ви оце й нас усіх спишете?" — "Авжеж". — "І, кажуть, всякою нечистою силою інтересуєтесь?" — "Інтересуюсь, бо без того справдешнього вашого життя не вийде!" —"Ая, ая, — зрадів, — то прийдіть, прошу вас, до мене, увидите, що за єдна моя жінка. На всій Гуцульщині такої чередниці не знайдете".
Іван Якович ішов попереду. Важкувата хода, трохи зігнута постать. На плечі — сак... Взагалі, чим більше Леся придивляється, тим більше бачить у ньому рис робітника. Постав його зараз до машини — спокійно, упевнено зладить з машиною, сівачем ніби весь вік те й робив, що засівав ниву. "А воно й справді, поду мала, — вічний сіятель. Сіятель правди, добра.."
А він, користаючись перервою в жартах, мугикав уже якусь мелодію, з котрої незабаром пробились слова:
Не по правді жиє
Чоловік з жоною.
Леся згадала: вона ж знає той мотив, це Франкова улюблена.
Ой там за горою,
Там за кремінною
Не по правді жиє
Чоловік з жоною...
Журлива пісня. Як і сама жіноча доля.
Ой мужу мій, мужу,
Не бий мене дуже...
Як це по-тутешньому називають жінок?.. Ага, челядь! А на Волині челядь — худоба...
В мене тіло біле —
Болить мене дуже.
Пусти мене, мужу,
В вишневий садочок,
Най я собі урву
Рожевих квіточок.
А ще челядь наймити та прислуга.
Ой урву, урву,
Та й пущу на воду:
Плини, ружо-квітко,
Аж до мого роду...
Гірка ж твоя, жінко, доля, коли такі сумні про тебе
пісні...
— Далі не йдемо, — зупинився Франко і почав роззуватися.
Місцина гарна: з низькими берегами, спокійними
плесами.
— Ідіть он туди, вище, — показав чоловікам Іван Якович, — а я в оцих ямах попробую. — Він підкачав штани, зайшов у воду і почав шарити саком. Попадалась дрібнота. Франко обережно витрушував її назад, примовляючи лагідно:
— Пливіть, пливіть, біднички...
Та ось за якимсь разом у саку забилася чимала сріблиста рибина. Вона звивалася, намагаючись порвати тонкі тенета.
— Ну, ну, не дурій, — засяяв майже дитячою усмішкою Франко. — Попалася — сиди нишком. — Він підняв поперед себе сак і, тримаючи його обіруч, почалапав до берега.
Підбігли Квітка й Кульчицький.
— А що! Глядіть-но, як треба ловити, — кольнув їх.
— Так ви ж саком! І одна рибина — це ще не риба!
— Є одна, буде й друга. А пструг добрячий! Фунтів, певне, два. — Іван Якович узяв рибу за зябра, підняв. — Довгенько ж ти мене, бідашечко, ждала. — Намилувавшись, кинув її до кошика і знову подався до річки.
У тій же самісінькій ямі він піймав ще кілька пстругів. По одному-два принесли й інші. Кошик ворушився срібним плетінням, яке то переставало витися, то з кожною свіжою рибиною знов оживало.
— Дивіться, Лесю, за кошиком, не становіть над водою, бо хибнеться — і по рибі, — зауважив Франко.
Рибалка з нього був завзятий. Де не брало саком, Іван Якович нишпорив так, талапаючи обіруч попід камінням, старими пнями, знесеними з гір весняними чи дощовими водами. Ларисі Петрівні пригадалося, як десяток років тому, в Колодяжному, Франко не раз дивував усіх багатими вловами в'юнів. Спогад настільки повернув те літо, що вона не витримала, запитала:
— Пригадуєте колодяжнянських в'юнів, Іване Яковичу?
— О! То була прегарна годинка. І місця чудесні! ...Юшка справді вийшла смачна. Хоч і клопоталися допізна, зате хвалили всі, хто куштував.
А потім були пісні. І не абиякі, а "свого краю". Леся також співала. Франкові над усе припала до серця її співанка. Сидів, ворушив палицею пригаслу ватру і слухав.
Ой не шуми буйним листом,
Зелений катране,
Тяжко-важко на серденьку,
Як вечір настане...
Коли порозходились, до світання не змикала очей. Рідне Колодяжне, Нечімне, тихоплинні поліські річки перешіптувалися з нею всю нічку. Усю ніч співали їй соловейки, сміялися мавки, гойдаючись на березовім вітті, кували зозулі...
. . . . . . . . . минуле
Не раз мені стає перед очима,
І я дивлюсь так пильно, мов боюся,
Що більш мені не прийдеться побачить
Того садочка спогадів моїх...
Дивно: серед такої природи, в такім товаристві якийсь далекий дитячий спогад раптом полонить усе — увагу, розум, думку. Мабуть, це і є оте тихе, сумирне, зовсім безкорисливе почуття, яке іменуємо любов'ю до рідної землі. Ніхто не знає, коли вона народжується, чим живиться, але кожен відчуває її велике, благотворне горіння, що дає наснагу і силу життя.
VI
У кінці серпня Карпатами поповзли важкі хмари, потягли з собою рясні дощові пасма. В непроглядній імлі потонула Чорногора, заклекотіли потоки, стрімкою бурою каламуттю задзвеніли круті плаї. Враз стало холодно, непривітно. Літники один за одним тікали додому.
Прощалася з Буркутом і Леся. У хвилини просвіту виходила до потоків, над Черемош, що за кілька днів стали невпізнанними, потемніли ще більше, — невідомо на кого, — озлилися. Дивилась на похмурніле смерекове царство, слухала — назавше вбирала у серце його тривожну прощальну пісню.
Поверталися через Ватинарку. Чого, власне, тим шляхом — ні вона, ні Климент Васильович не знали. Здається, фірман порадив... Ледве добралися до Гриня-ви, перепочили трохи, а там обоє здалися на ласку отця Попеля (повезло ж їй цього разу на священнослужителів!), який і підкинув їх у Довгополе. По дорозі, правда, заїздили в Устє-Путилів, на батьківщину Федьковича.
У Довгополі застали Франка, який переїхав туди з Криворівні, і Труша. Художник саме докінчував портрет поета. Гостювання затяглеся. За розмовами, книжками (бібліотека в Попеля була куди багатша, ніж у Волянських), милуванням (гуцули це називали — "місити багно") Білим Черемошем і його безстрашними бокорашами, що, мов на скелях орли, владно стояли на швидкоплинних дарабах, непомітно минув десяток днів. Тим часом трохи випогодилось, і Леся (Квітка зостався дочитувати відшукану краєзнавчу літературу), завітавши ще у Вижницю, до Ганни Москви, зрештою добралася до Чернівців.
Кобилянська зустріла подругу радо. Вона помітно змарніла. Ота історія, про котру писала в Буркут, зовсім вивела її з рівноваги. Стала ще мовчазнішою і ніби аж непривітною до свого чернівецького товариства, мовби воно чимось винне в тім горі. Окуневська запропонувала їй мандрівку до Відня, і Ольга Юліанівна погодилась. Звичайно, краще було б, аби вони поїхали разом до Києва...
Розсталися наприкінці вересня.
Лариса Петрівна з вікна вагона довго і з жалем дивилася на далекі верхи, прощалася з незабутнім барвінковим краєм, що хоч і забрав півроку її життя, зате щедро наділив і силою, і наснагою.
...У Києві змін майже ніяких. Та ж метушня, той же щоденний гамір. Хіба що поліції збільшилось. Куди не ткнешся, всюди натрапиш. Поодинці, а то й цілими нарядами шпацірують вулицями, парками, заникують у двори. Товариші з комітету попередили, щоб була обережною: у місті з'явилося чимало таємної агентури. З Петербурга, нібито від "Товариства робітників", приїхали якісь Маєвський і Лопир, виступають на мітингах, агітують: політика, мовляв, справа інтелігенції, а нам, роботягам, аби гроші та харчі хороші... З усього видно — штрейкбрехери... Отже, умови ускладнюються. Хоча більшість робітників не піддається брехням. Розповідають, як недавно на Деміївці освистали шефа жандармів Новицького. Знайшов чим хвалитися: уряд збавив ціну на горілку! "Можете пить тепер добру і дешеву горілку". Однак на цьому вони не зупиняться. Легальні робітничі артілі, гуртки, які почали організовуватися з відома поліції і її ставлениками на зразок Зубатова, — це лиш облуда, спроба погратися в демократію. Справжнє діло попереду. Сили гуртуються...
Сили збираються. А що ж вона? Не минуло й місяця, як повернулася з Буковини, а вже застудилася. Спочатку нежить, потім сухий кашель... Поболює в грудях. Знову консультації, ради... Одні наполягають, щоб їхала до Італії (там якраз тіточка Олена), де тепло, інші радять сидіти вдома, бо, мовляв, коли у нас холод но зимою надворі, то в Італії — в хатах. Кого слуха тись?.. Зрештою, не така вже й страшна та поїздка, щоб її цуратись, не так часто доводиться бувати в Італії...
Чужина. Хаос хтозна-ким і коли навалених скель, кам'янисті поля, купками, ніби гніздами, села... Далеко їм до рідних, волинських чи поліських, оточених зеленим шумом, уцяткованих озеречками та струмочками. Там що не ранок — дими димляться над оселями, наче розцвітають хати, реве худоба, скриплять протяжно журавлі над криницями; вечорами легкі тумани стеляться дібровами, на колодах допізна не змовкають веселощі, співи та музики... "У нас у ріднім краю навіть дим солодкий та коханий..." — згадалося. А цей.., який їдучий! Очі випікає. Навіть в курній поліській хаті, здається, легший...
(Продовження на наступній сторінці)