Проте декотрі політики — з ваших галицьких та буковинських у тім числі — вже тепер намагаються ревізувати соціал-демократичні ідеї, чорнити їх. Усі ці дні, відколи мешкаю у вашім чудовім місті, я маю змогу читати "Гасло" — газетку чернівецьких так званих со-ціал-революціонерів. З тоном такого "Гасла", скажу прямо, погодитись не можу. Що тут говорити про якийсь ревізіонізм, коли справжнього, послідовного марксизму у нас, вважайте, ще не було, він тільки починає оволодівати масами... Ну, а програма "Гасла" — це взагалі якась маячня. Ось послухайте. — Леся розгорнула газету, прочитала: — "Мета соціалізму є для нас нічим, рух — усім". Як це зрозуміти? Задля чого ж тоді рухатись, коли попереду ніякої мети? Та й взагалі такий рух неможливий, народ збагнув облудність соціал-революційних проповідей і рішуче переходить на бік соціал-демократів. Далі: "Гасло", а отже, і люди, що стоять під ним, обрали собі за метод боротьби терор і на всі лади його вихваляють. Це вже не тільки шкідливо для справді революційного руху, а й взагалі безглуздо. Терор не дає масам ніякої свободи, замість одного вбитого тирана стає інший. Нам потрібна широка політична робота в масах, щоби підготувати їх до спільного рішучого удару. Це якраз і відповідає духові соціал-демократичної партії, котра єдина є справді народною і котра боронить інтереси народу. Що б не чинив уряд, в руках якого поки що сила — поліція, військо, зброя, — все йде до кращого, час працює на нас. Треба лиш, мов оті Франкові каменярі, прокладати дорогу прийдешньому, мостити йому мости, дружно, як то писав буковинський соловій Федькович, братися "однов силов до одної справи".
І ще раз присутні зустріли її слова оплесками. Потім виступали із зали. Леся слухала промовців, і серце її повнилось гордістю: яка любов, яка увага! До літератури, політичних подій — там, на великій Україні... "Ні, — заперечила в думках, — ніколи і ніякими кордонами не розмежувати землі української".
Котрийсь із студентів запропонував видати поезії Лесі Українки на громадські кошти. Лариса Петрівна не встигла навіть словом заперечити, як пропозицію — знову під оплески! — прийняли. Лишалося тільки подякувати.
Вечірка закінчилася пізно. Додому Ларису Петрівну і Кобилянську проводили, окрім Осипа Степановича, Симович і ще кілька шанувальників.
— Я оце ніяк не заспокоюся після вашої затії, — вже котрий раз признавалася Леся. — Незручно якось друкуватися на таких засадах.
Симович запевняв, що це з виняткової поваги до гості, що цим пишатися треба, а не печалитись.
— Ви ж бачили: молодь сама забажала.
— У вас он своїм ніяк видаватися. Тим же Стефаникові, Черемшині.
— Не бідкайтесь, і Черемшину видрукуємо.
— Та вже ж! Що з вами вдієш? — згодилася Леся. — Видавайте, коли є на те палке бажання. Дещо візьмемо друкованого, а більше нового, що встигну тут написати... Догляньте лише, щоб те виданнячко було чепурненьке.
На тому й розійшлися.
IV
Гей, піду я в ті зелені гори,
Де смереки гомонять високі,
Понесу я жалі одинокі
Та й пущу їх у гірські простори...
Так думалося, так бажалося... А вони — хоч би один куди подівся, розвіявся чи заглух навіки. Печуть її і ранять невидимо. Чи дивиться на гір легку мережу, вбирає подих їх смолисто-фіалковий, чи слухає шум потоків, спів флояри, — завжди і всюди жалі, жалі, жалі... Вони її вдягають у смуткові шати, гартують у вогні пекельнім. Ще й родять пісню! "Гей, шалена пісне! Чому тобі ні впину, ні зупину? На серці радість — ти ридаєш, плачеш, а смуток — то смієшся-чуєш, пісне? Чи ти мені помститись хочеш? Так за віщо?! Хіба тебе я стримувала в леті, хіба з тобою ми були нещирі? Навіщо ж нині краєш мені душу? Поглянь, я тиха, я спокійна... Я зовсім втомлена. Іди над Черемош, на Рунг чи на Магуру, знайди собі там пару, а я спочину. Попереду ще досить праці і змагання — тож сил бракує".
Та пісні не слухалися, біль не вщухав. Місяць, поки жила в Кімполунзі, вони — як змовились — творили одне одного, терзали думку й тіло. Бралася за "Миха-їла Крамера", хоч "Жизнь" — вона того не знала — уже й була закрита, а на папір лилося: "Ти не хтів мене взять...", "Квіток, квіток, якомога більше квітів..."; прагнула писати про Вілу-посестру—уста вимовляли: "Він навіки згинув!"...
..Хто мене поставив
Сторожею серед руїн і смутку?
Відповіді не було. Та й хто міг знати? Хто міг подумати, що години, дні вона марнує в спогадах та мріях? Про віщо? А про те, про що взагалі не варто б думати. Хоча б тому, що дійсністю воно ніколи не було й не буде.
Стративши отак-от червень, Леся на початку липня повернулася з Кімполунга до Чернівців. Нерви ніби й наладились, і сил ніби побільшало, та — лихо! — материному пророкуванню, мабуть, таки судилося збутись: у неї з'явилася нова якась хвороба. Рипить у грудях, зрідка йде кров. За всіма ознаками — сухоти. Видно, мало їй було отих ночей, тих страхіть січнево-березневих, треба ще й цього спізнати. Ольга Юліанів-на одразу ж повела до лікаря. Той вислухав, оглянув.
— Сказати правду, справа кепська. Легені вражені. Катастрофи ще можна уникнути, але ні в якім разі не запускати хвороби.
Кобринський був знайомий Кобилянської. Він знав, що панна Леся добра приятелька Ольги, йому хотілося допомогти по щирості.
— От що, ясні панни, — звернувся до обох, — вам треба в гори. Далеко, чи то пак, високо в гори. Де ні пилинки і де багато смерек... Я незабаром виїжджаю в Буркут. Це майже в Чорногорії, понад тисячу метрів над рівнем моря. Там щось на взірець маленького курорту. Ви, панно Ольго, напевне, чули?.. Так от, ви могли б туди дістатись? Я обіцяю вам нагляд. Одне лиш кепсько: там ніде жити. Кілька будиночків у таку пору звичайно зайняті. А все ж спробуйте. Спишіться, запитайте, не тепер, так пізніше щось знайдеться. Єдиний вихід, — розвів руками.
Він має рацію: єдиний вихід. Заявись вона зараз додому — вся її з трудом здобута незалежність лусне, як мильна булька... Так, але як туди їхати? Світ не близький. А з її здоров'ям тільки в мандри. Та ще в гірські. Весь вечір, повернувшись од лікаря, міркували, як його краще влаштувати ту поїздку. Ользі Юліа-нівні їхати — щоб допомогти — не випадало, було ряд причин, зриватися ж самій...
— А знаєте, о чім я думаю, Лесю? — сказала зрештою Кобилянська. — Що, як удатися до Квітки? Пощо має лєшувати тамтою Швейцарією, коли тут не згір-ше. Легінь він, як по мені, файний.
Климента Квітку Лариса Петрівна знала вже кілька років по Києву, проте не настільки, щоб запропонувати йому своє товариство. В Чернівцях він майже випадково — заїхав з друзями, теж студентами. Хоче податися до Швейцарії на лікування. У нього теж, здається, сухоти чи доведена до краю анемія. Виснажений, нервовий, а до роботи ще беручкий! Молодість! Коли б їй одняти зараз дев'ять літ — ого, що б то було!.. Звідкілясь, певно од студентів, довідався, що вона тут, — розшукав. Обіцяв ще зайти...
Ні, його таки сама доля послала, цього Климента Квітку. Погодився — лиш Кобилянська натякнула. Виявляється, у нього вже й грошей замало, і взагалі, чував, карпатський клімат ніскільки не поступається швейцарському. А коли там будуть ще й купелі...
— Так це ж чудово! — захоплювався Квітка. — Мов санаторія!
Чи він завжди такий піднесений, чи удає?.. Але — навіщо б, заради кого?.. Чому такий завбачливий, уважний? Багато ж їй доводилося стрічати краян, та цей якийсь... незвичайний. Щадить її, немов сестру чи... яке безглуздя!.. Навіть не розказує їй київських новин.
— Нічого нового.
Навмисне криє чи й справді далекий того? Але і ні. Вона пригадує, він був активним. Та й по тому, як тут усім цікавиться, можна судити... Отже, жаліє, оберігає. З якого дива?
Все ж було приємно. Приємно і бентежно якось. Щоправда, не обійшлося і без прикростей. Невідомо (ще одна загадка!), навіщо було Квітці писати її рідним усю правду. Отак ні сіло ні впало узяв та й виклав. Буцімто вона вже й справді при смерті... Спробуй довести тепер татові, що ніякої причини для тривоги немає, що в неї катар — і більш нічого, і що з вигляду вона здорова, навіть поправилась... їм тільки дай привід! Уже, будь ласка: "Не затримуй Квітку, нехай їде в Швейцарію". Хай собі їде. Він не маленький, знає, де йому і як ліпше. І нікого вона не затримує. Але, звичайно, й не забороняє бути коло неї. Це взагалі було б безглуздо — сказати людині: не стійте, не сидіть і не ходіть коло мене, зрештою, не дихайте повітрям, яким я дихаю... Виходить, так. І взагалі яке тут "втручання в наші сімейні справи"?
Поки відповідь з такими міркуваннями йшла до Києва, до рук Петра Антоновича, якого Квітчин лист і схвилював, і цього разу чомусь розсердив, Лариса, владнавши все необхідне, виїхала на Буркут. Квітка вирушив кількома днями раніше.
(Продовження на наступній сторінці)