Ну й дороги, чи, як їх по-тутешньому, плаї! Їздила волинськими, полтавськими, кримськими, а такими ще не доводилось. Круті, звивисті, ніби невміло вимощені здоровенними шматками каміння. Біля Криворівні, надто від Жабйого, до самісінького Буркута фіра гойдалася, часами так нахилялась, що здавалося, от-от перекинеться, скрипіла всією своєю в'яззю; колеса підстрибували, пнулися з каменя на камінь і знову стрибали далі та далі...
Трясло немилосердно. В найтрудніших місцях, коли зуб на зуб не попадав і всередині мов щось обривалося, Леся вставала, спотикаючись, обдираючи черевики, йшла пішки.
Все це було б нестерпно, якби не дивовижні гірські краєвиди. Вони чарували, захоплювали, і тоді забувались незручності.
Плай майже весь час тягся над Черемошем. Потік то віддалявся, то знов біг назустріч. У спокійних місцях він наче завмирав, дрімав на осонні, але досить було йому натрапити на каміняччя, як закипав холодним кипінням, плигав, плескався здичавілими хвилями. Врослі густим, шапкастим мохом, поверх якого пробивалися кущики афини, вилися широкі пруття ожини, узбіччя гір скидали до річки тихий смерековий смуток, і Черемош ніс його поміж скелями та зарінками аж до моря далекого. Щось величне було в тому одвічному гомоні. Мовби злилися в ньому і шум потоків, і орлиний клекіт, і спокійне дихання гір, стрімкі пориви вітру й неголосна, завжди ледь-ледь журлива вівчарська пісня:
Чорногора хліб не родить,
Не родить пшеницю...
Потомлені коненята ковзалися розбитими копитами на ослизлому камінні, напиналися — аж вигиналась хребтина: фірман покрикував на них, стьобав пітні, кістляві крупи.
— Та не гоніть ви їх, бога ради, хоч на гору, — не витримала Леся.
Фіра вибралася на рівнину, просунулась ще кілька метрів, стала. І одразу облягла тиша, врочиста, рухлива й дзвінка, ніби наспівана вітрами сопілка. Він аж п'янив, той спокій, від нього шуміло в вухах.
— Говоріть, бо оглухнути можна, — обізвалася Лариса Петрівна до Квітки.
Климент Васильович тихо заспівав:
Черемоше, Черемоше,
Бистра твоя вода...
— Треба дуже полюбити цю землю, щоб так просто і сильно передати й красу, — мовив задумливо і знову заспівав:
Як ігри вод, плине ту час,
Свобідно, шумно, весело...
— Все, що є найкращого в світі, друже, насамперед витвір палкої любові, — озвалась Косачівна. — І от замітьте, Кльоню, творенню найгарнішої пісні чомусь неодмінно має акомпанувати дзвін кайданів. Такі наші невмирущі історичні думи, такі поезії Тараса Шевченка, Франка. Вам, як музиці і фольклористу, це варто знати.
Хмари спустилися низько-низько і, мов отари овечок, посунули горами. Гострі верхи враз притупилися, ніби їх хто поодрізував і поніс небом.
Сійнув дощик, дрібненький, теплий.
Узгір'ями промчав легіт, напнув зелені вітрила смерек. Вони натяглися, стали пружнішими, здавалося, от-от попливуть...
В одному місці дорога йшла через потік. Він виривався з-за скелі, що висла над неглибоким проваллям, і, незважаючи ні на що, турботно мчав донизу, до Черемошу. Вода була дзеркально чиста! На рухливому дні струмка виднілися дрібненькі, мов креймахи, камінці. Зеленаві, темно-сірі, коричневі... Коненята пили, і камінці перекочувалися під самісінькими їхніми губами, стиха шерхотіли об колеса.
Дорога непомітно забиралася вище і вище. Наступного дня (заночувати довелося в якійсь придорожній хаті) в полудень, нарешті, добралися до Бурку-та. Кілька будиночків, таких, як у Криворівні чи Жаб'єму, — необмазаних, складених у зруб, — розбрелися крутуватим підгір'ям. Ні церковки, ні корчомки... ба навіть вулиці! Дорога так-сяк приткнулась до скель і розповзлася стежинами до одного двору, до другого... Кінець світу, та й годі! Людей теж десь не видно.
— Куди подамося? — стояла в нерішучості Леся.
— Щоб не блукати, ви, певне, постійте чи посидьте, а я сходжу розпитаюся, — сказав Квітка.
— Ходіть отуди, — махнув пужалном фірман. — Чей, пани обідать пішли.
І справді, не встиг Климент Васильович зробити й десяти кроків, як з будинку, на який показував селянин, вибігла дітвора.
— Літники! Літники приїхали! — закричали всі враз.
Видно, поява кожної нової людини була тут надзвичайною подією.
Леся і Квітка забрали речі й пішли на той гук.
Біля будинку їх зустрів лікар Кобринський і ще кілька відпочиваючих.
Добре все-таки серед чужих, та ще в такій пущі, зустріти хоч трохи знану людину! Кобринський завів прибулих до просторого залу — це справді була їдальня, — відрекомендував. "Літники" — чоловік сорок! — обступили, почалися знайомства, розпитування. Відірваним од світу, зголоднілим по світському життю, їм хотілося одразу вивідати все.
— Та заждіть же, дайте їм хоч пообідати, — став на захист Кобринський.
Відпочиваючі неохоче розійшлись, заручившись правом розпитати потім, пізніше.
...Воля! Хто його видумав, хто вперше вимовив оце слово! Благословен хай буде навіки!.. Скільки тут простоти, скільки величі! Який безмежний, незбагненне широкий зміст! Скільки крові пролилося — і ще проллється? — щоб звучало воно повноцінно, гордо, на весь голос.
Воля! Це клекіт орла, що ширяє там, в недосяжній висоті, гучний поклик трембіти, непорочність смерек, що віками ждуть не діждуться обіймів сонця; це буяння дикої ружі, переливи роси, плин потоку: це — Чорногора з її незабутньою Довбушевою вольницею...
Як порива мене палке бажання
Піти туди пісками, чагарями,
Послухати гірської пущі гомін,
Заглянути в таємную безодню,
З потоками прудкими сперечатись,
Поміж льоди дістатись самоцвітні,
Збудити в горах піснею луну!..
Ні перед чим не зупинятись, не хилитись — піти! Аж на те далекеє верхів'я. Зійти й поставити червону корогву — нехай має! Хай буде знаком, ясним дороговказом.
Вони стояли на самісінькій вершині Лукавиці, безмовні, зачаровані красою бескидів. Перед ними у всій своїй мальовничості лежало царство гір і лісів. Буйні вітри чесали зелені коси смерек, полоскали ущелини, в які не пробивалося й сонце. Гори співали — потоками, птаством, голосами звірів і худоби. Все це перевивалося пахощами полонинських квіток, ніжною голубінню височини, злітало до сонця. Проте не зникало. Між землею і небом лунала якась могутня і воднораз на диво спокійна мелодія — гімн життю, як у думках нарекла її Леся. Спів бентежив молоді груди, родив у них нестримний потяг до творення.
Ой гори, гори, золоті верхів'я!..
Співало серце, її змучене, стомлене серце! Чого хотіло? Спокою, забуття? В такий час? У краю, де гніздяться орли, де в кам'яних ложах набираються сили громи?.. Ш, серце! Нам з тобою іще стояти супроти бурі, будити мертвих. Чуєш-бо? Хай навіть ота лавина з гір впаде на голову, мов доля злая, — стояти маєм! Стояти будем!..
Після всього пережитого останнім часом, суперечок та зустрічей Буркут здавався райською тимчасовою життєвою пристанню, звідки мало початися нове велике плавання. Ні пишноти курортних залів, ані гучного товариства... Природа, її могутнє, незбагненне царство. З ранку до вечора, з вечора до погідного ранку — природа, природа... нею дихала, снила. Нею і скупим відгомоном життя, що долітав сюди через глибокі ізвори й стрімкі вершини.
Леся мешкала в будинку лісничого, в невеличкій кімнаті. Вона і ще одна приїжджа — із Кут. Хатина стояла над потоком, на одвойованій у гір кам'янистій ділянці. Однією, подовжньою, стороною вона майже торкалася скелі — їх розділяв лише вузенький прохід, другою, передньою, видивлялася в струмок. Сюди ж виходило й Лесине вікно. Рано-вранці вона розчиняла його, і в кімнату вісником ні на мить не стихаючої пісні життя залітав неспокійний плескіт води. Внизу, на самісінькім дні ущелини, шумів Черемош, — Буркут летів до нього з височини, мов пустотливе дитя. Радісно було дивитися на нього в сонячну пору. Прудкий, невгамовний, він сміявся, вигравав усіма можливими барвами. Так і хотілося пірнути в його сріблясті розсипи... Але Кобринський радив не поспішати з купанням, обмежитись поки що ваннами.
— Ви ліпше пийте її, цю воду, — рекомендував. — І якнайбільше.
Метрів за кількасот угору з-під каміння било джерело. На його місці зроблене щось на зразок рубленої криниці, звідки Буркут поступав до купелі, пити ж ходили просто сюди. Терпка, ніби злегка підігріта вода мала якусь чудернацьку властивість: вип'єш — і такий з'являється апетит, що, як то кажуть, собаку з'їв би. Нащо вже вона байдужа до постійних сніданків, обідів, і то через кожних дві години мовби щось під грудьми смокче. Не минуло й півмісяця, а вже почала поправлятися.
— От на зло візьму й розповнію, — жартувала Леся. — Приїду, і ніхто не пізнає.
— Поправитись вам треба, Ларисо Петрівно. І зовсім не на зло, не для когось, — відповідав Квітка.
Який розсудливий!.. І взагалі... чому він так про неї турбується? Не дає засиджуватись, захоплюватися розмовами, що майже кожного разу виникають у них за вечерею. Ніби вона справді так безнадійно хвора. Втомилась, і все. А що кров зрідка йде горлом, так у мами теж те буває. І нічого... Проте знала: Квітчині поради й прохання були щиросерді. Та й сам він тримався з нею коректно, не зважати на його турботи було б принаймні неввічливо.
(Продовження на наступній сторінці)