Зустрілися вони у Вижниці, у Ганни Москви. Москва доводилась Квітці чи то далекою родичкою, чи просто знайомою його батьків. Зрештою, як би там не було, а гостей вона прийняла радо, Лесі виділила кімнатку, по-материнському про неї турбувалась. Тиждень, який подорожні провели у Вижниці, чекаючи відповіді з Буркута, залишив приємні враження. У хляпавку — її тут не бракувало — сиділи вдома, читали або писали листи, в погіддя гуляли, переважно за містом, над Черемошем, у горах. Одного надвечір'я, коли стояли високо на горі Німчич, вона побачила щось таке неви-мовно красиве, як мрія: на фоні зелено-голубих верхів — поодинокі будиночки. Вони здавалися піднятими кимось до сонця... Казали, що то Ростоки, але чи може село бути таким казковим? Скоріш усього то міраж, і вона певна — таке не повторюється, як би того не хотів.
Відповідь з Буркута була невтішною: кімнати до першого серпня не передбачалося. А ще ж тільки середина липня! Ганна Семенівна радила перечекати цей час у неї; Квітці не терпілося їхати. Остаточне слово було за нею. І Лариса Петрівна вирішила їхати. Одне, що Вижниця — все-таки не гори, хоч тут і гарно, і люди куди привітніші, ніж у Кімполунзі, а головне — її вабили майбутні зустрічі з Франком та Гнатюком, які вже були в Криворівні.
Дорогою, в Кутах, їх наздогнала телеграма: Ганна Москва (вони так і домовилися) сповіщала, що в Буркуті на них чекає кімната.
— От бачите, — радів Квітка, — поки доїдемо — буде й Друга.
— А як не буде?
— Мала біда! Під смерекою ляжу та й спатиму. По-гуцульськи.
Фіакр погойдувало. Пара вгодованих коненят несла його легко і швидко. Опівдні були в Косові.
— Батьківщина Михайла Івановича, — повідомила Леся.
— Павлика?
— Так...
Вони посходили, поки візник підгодовував коней, стояли в центрі містечка.
— Щось він мені, цей Косів, не вельми подобається... Ніби в ямі.
Місто лежало в глибокій ущелині, на дні якої шуміла річка. З боків його стискували скелясті гори, випинаючи, мов ребра, свої могутні кам'яні схили. Правий берег трохи нижчий, пологіший, але також утиканий гостроверхими пагорками, які дедалі густішали, вищали. Вулиця, мабуть, одним одна в місті, тяглась попід скелями. Обіч неї ряди низеньких та зрідка двоповерхових будинків, дворики, що впиралися з одного боку у воду, з другого — в голе каміння. Садків майже нема. Вони видніють десь аж звідти, з-за Косова, де річка, ткнувшись у непорушну скелю, робить крутий заворот. Там широка заплава, рясніють хатки... Косів, кажуть, славен своїми торгами. Базарного дня заїжджаються сюди з усіх навколишніх сіл і містечок. Ведуть на продаж маржину, везуть кукурудзу, бринзу та будз, усяку сушеницю, вино; місцеві майстри виставляють щонайкращу упряж, блєхівки31 та інший ходовий крам... Збираються поважні газди й газдині, легіні й дівчата, стрімкими плаями спускаються з-під самісіньких хмар вівчарі; не обходиться і без калаїв... Гомонить тоді місто! Торгується, плаче, трембітить, співає. Ніде на всій Гуцульщині не придбаєте такого убору, як на косівськім торжищі! Від сардака до дівчачих упліток — все, що забажаєте, знайдете. Теплі фарбовані гачі, рясно гаптовані киптарі, легкі крисані... Чого тільки не буває у Косові!
...А зараз місто було до нудного спокійне, задушне. Лариса Петрівна з нетерпінням чекала, поки фіакр рушить далі. Єдине, що її захопило, — водоспад. Назва-бо яка — Гук!
Вода в нім шуміла, пінилась, вирувала. Легкі смереки, що тісними гурточками підступали до берега, стрімкий потік творили мальовничу картину.
За кілька годин дісталися до Яворова. Гадали — перепочинуть трохи і знову в дорогу, та Окуневські запротестували: як це так! Скільки не бачились — і не посидіти хоч один вечір? Довелося доплатити візникові за простій і залишитися на ніч.
Ольга, відколи бачилися у Відні, а ще більше — у Києві, погарнішала. Та й грати стала куди краще. Ще б пак! Минув добрий десяток літ. Цілий десяток! Як невмолимо швидко минають дні! Наче ж недавно білявими дівчатками бігали на уроки до Миколи Віталійовича, а вже... страшно подумати! Як прожито і що пережито.
За вечерею, влаштованою з нагоди їхнього приїзду, старий Окуневський розпитувався про здоров'я батьків, напрошувався на широку балачку з приводу останніх політичних подій у Києві. Проте Лариса Петрівна, а тим паче Квітка не підтримали його, і весь вечір минув у буденних розмовах. Кілька разів Окуневська сідала до фортеп'яно, і це були найкращі хвилини. Легкі (грала більше розважальні п'єси) мелодійні звуки, такі незвичайні в цій гірській та лісовій далечині, виповнювали серце якимись прекрасними почуттями, вертали далекі, милі роки, коли не треба було ані їхати світ за очі за здоров'ям, ані думати про заробіток, ані шукати форми, в яку б вилити свій біль і свій гнів...
Сиділи допізна. Між розмовами виходили послухати, як дихають гори, сонно зітхають дерева, як, наганяючи страх, кричать нічні птахи. Знизу тягло прохолодою. І Леся швидко верталася; і знову не вмовкали трохи журливі жіночі голоси. Климент Васильович, якого Окуневські поклали в сусідній кімнаті, за переділкою, так і не діждався, коли вони стихнуть, заснув...
За Ясеновом Горішнім дорога почала спадати в долину, де безклопітне шумів Черемош. Фіакр то оддалявся від нього, обминаючи гладкі скелі, які нараз виростали посеред шляху і лежали, мов годовані бики в спеку, то спускався так близько, що чулося прохолодне дихання річки, сонне хчюпання хвиль та заспокійливий шерхіт перекочуваного водою дрібного каміння.
День видався погідний. Лариса Петрівна, думками все ще гостюючи в Яворові, частіше й частіше затримувала свою увагу на чудових гірських краєвидах. Як вона раніше не вибралася в це феєричне царство краси? Як сміла стільки років не зважати на запросини Павлика, Ольги Юліанівни? Може, й не було б тоді оцих кашлів, головної болі, істерій, котрі, здається, доконають її остаточно...
Долина звужувалася між двома пасмами скель, і тоді віяло чимсь таємничим, казковим; ущелина повнилася зеленавим мороком, у котрім, здавалось, існують тіні далеких предків, лунають голоси загадкових створінь, од яких ставало моторошно. Лиш угорі, де, розділені широкою смугою фіалкового неба, дрімали вікові праліси, було вільно і радісно. На білених подолках беріз там грало сонце, упоєні пахощами квіток та живиці, мліли столітні смереки, їхнє коріння мертво спліталося з камінням, а на скелях, порослих мохом, вилось, мов гадина... Та ось гори одходили, розступалися, небо над ними ширшало, і ширшали обіч ріки зелені зарінки. Схили кичер, утикані хатинами, гурточками дерев, кущами терну та гложжя, ставали пологіші: то тут, то там виднілися на них клапті озимини, обнесені сивуватим воринням сіножаті. Косовиця трав була в розпалі — на підгір'ях порались люди. Одні косили, інші гребли, громадили сіно в копиці, прикриваючи їх — щоб не роздувало вітром — важкою в'яззю із сирої вільшини а чи ліщини.
За думками та розмовами — хоч і скупими, короткими — незчулися, як і в'їхали в Криворівню. Фіакр зупинився на невеличкому, вигарцюваному на самісінькім березі майданчику, захищеному од води товстою кам'яною кашицею.
— Ну, слава Ису, дістались, — важко ступив на землю візник. — Най будете здорові, — побажав подорожнім.
Це був центр села. Зусібіч сюди збігалися стежини;
тут же тулилися чималий, критий гонтом шинок, а трохи вище, обнесена добрячою огорожею, плебанія отця Олекси Волянського. Як не є, а Криворівня вважалася не останнім з навколишніх сіл, до того ж лежала на битім шляху, од Косова, Вижниці, Кут, а навіть од самих Чернівців — на Жаб'є і далі в Карпати. Сюди часто заникували цісарські урядовці, а вліті наїжджало чимало панства зі Станіслава, Львова та навіть із Відня.
Зупинитися довелось у Волянських. Незважаючи на свій сан, отець Олексій був людиною широкої вдачі, любив товариство, цікавих людей. Прочувши, що до Криворівні їде Лариса Косач, він упросив Франка, якому симпатизував і з яким підтримував тісні стосунки, направити гостю до нього на постій. Про це Лесі було сповіщено заздалегідь, ще у Вижниці, так що компанія Волянських не викликала в неї здивування. Зрештою, який це матиме на неї вплив? Не збираються ж вони мешкати місяць, бодай половину, переночують — і до побачення. Симпатії до нових знайомих навіть збільшились, коли оглянули чималу, зі смаком підібрану бібліотеку. Книжки свідчили, що їхній власник — людина демократичних поглядів, цікавиться значно ширшим колом питань, аніж належить по службі. Климент Васильович, якого захоплювала самобутня усна творчість гуцулів, знайшов для себе в бібліотеці справжній скарб — масу етнографічних журналів та різних посібників. На його прохання господарі охоче дозволили взяти все те з собою, звичайно, з умовою на зворотнім шляху повернути.
А втім, справа була не в Волянських, хоч Лариса Петрівна пройнялася до них сердечною щирістю, її вабив Франко. Приємно було знати, що він поруч, за якихось кілька дворів. Пообідавши та віддавши належне гостинності господарів, Леся і її попутник зібралися до Івана Яковича. Наймолодша Волянська, Цьопа, радо зголосилася провести.
Франко мешкав тут же, на Заріччі, по лівім боці Черемошу, в хаті Проця Мітчука.
Був полудень. Липневе сонце палило щедро. Незважаючи на близькість ріки, повітря дихало спекою. Сіно, складене на дворах, сушилося на вор'ї, трохи скрадало її, бентежило груди тонким ароматом різнотрав'я, ромашок, дзвоників, кашки.
(Продовження на наступній сторінці)