— Це добрий знак! — гомоніли в соборі. — Дощ теплий і плодючий. Як цей дощ несе свіжість і родючість, так постановлений мир з Україною нехай збагатить нас, прибільшить благословення і надарує процвітанням Польщу!
Дощ одразу перестав, неначе хто закрив несподівано хмари. Одгуки грому лунали тихо десь далеко за Віслою над лугами, над густими лісами. Над Варшавою небо випогодилось і засяло чистими блискучими блакитними фарбами, неначе оповилось найдорожчим голубим м'яким шовком з золотистими сутінками. Кортеж рушив і вийшов з собору. Жовті панські чоботи, червоні козацькі сап'янці з срібними підковами залисніли на улиці, обмочені в теплу дощову воду, котра дзюрчала під ногами. Стовпище крикнуло, як один голос: "Віват, король Ян-Казимір! Віват, козаки!"
— Пішла хмара на татари, а сонечко на християни! — говорили козаки, подивляючись на хмари, що посунулись за Віслу.
Але ті хмари посунулись і на татар, посунулись вони і на Україну...
Після присяги почалися в Варшаві бенкети. Багаті, значні польські магнати запрошували до себе на бенкети українських посланців. Пани вітали козаків з поважанням; козаки показували на словах прихильність до короля й Польщі.
В ті часи польські магнати не ставили собі великих палаців в Варшаві. Здорові палаци з баштами вони ставили в своїх маєтностях по селах та містечках, то над болотяними річками, то на горах для захисту од несподіваного нападу татар, козаків та лівонських рицарів. Палаци їх були разом і твердині, обкопані ровами, обсипані валами, захищені болотами, очеретами або горами. Один тільки коронний канцлер мав чималий палац з двома невеличкими баштами, котрі гордовито позирали на тісно скупчені жидівські та міщанські невеличкі задимлені домки, неначе ногаті та довгошиї чаплі та жаби, що притаїлись на дні болота в осоці. Канцлер запросив до себе на бенкет декотрих козацьких старшин і чимало сеймових посланців.
Просторна довга зала на другому поверсі йшла через увесь палац і була вкрита зверху закругленим плафоном, неначе зігнутим листком паперу або велетенською половиною улика, розрубаного вподовж надвоє. Плафон увесь був обліплений грубими арабесками, неначе на йому було натулене ломаччя пополовині з усяким листом, в котрому подекуди позаплутувались крилаті амури та мизаті й пикаті венери. По обидва боки довгої зали йшли рядочками тісненькі й узенькі кімнатки, в котрих нігде було й повернутись гаразд. Уся зала була освічена трьома люстрами, котрі були причеплені до плафона; на них трьома вінцями горіли свічки ярого воску. Довгі ряди столів тяглися од краю до краю зали. Столи аж захрясли під срібними тарілками та полумисками, повними усяких наїдків. Срібні кубки та пугарі були наставлені посеред столів, неначе срібний гай виріс на скатертях посеред столів. Чимало волів, баранів, кабанів та усякої птиці полягло під ножами кухарів для того бенкету. З льохів викотили кілька бочок старого вина, а найбільше венгерського. В залі стояв гам та клекіт, неначе на ярмарку; скрізь тхнуло воском та димом, як у церкві. Добре вино розв'язало і панам, і козакам язики. Усі говорили голосно, скільки було сили, як тепер говорять селяни в корчмах напідпитку. Господар не раз обходив столи і велів слугам наливати пугарі вином. І пани, й козаки пили страшенно. Гості спорожняли жбани в одну мить. Слуги насилу встигали наливати їх вином з бочок. Вино неначе зсякало, всисалось і входило в суху землю, місяць непоєну дощем.
Пани братались з козаками, обнімались і цілувались на радощах, неначе вони ніколи не бились і навіть не лаялись. Козаки голосно хвалились своєю прихильністю до Польщі.
— От тепер нехай найясніший наш король посилає нас на Москву або на шведів! — говорили на радощах козаки. — Ми дамось їм взнаки і докажемо, що ми готові і головами накласти за його королівську величність. Пропали тепер татари й турки! Нехай вони тепер начуваються лиха! Завдамо ми їм вкупі з вами доброї пинхви!
Вже надворі сутеніло. В залі стало душно, як на печі. Після довгого бенкету козаки й пани вже були п'яні. Коронний канцлер, господар дому, встав з місця і хотів сказати промову, але він був вже такий п'яний, що язик не слухав його і насилу повертався в роті. Канцлер забелькотів, запикав, замикав і замовк.
— Віват канцлерові! віват! Вип'ємо за здоров'я канцлера! — гукнули гості. — Нехай живе славний канцлер!
Вже смерком скінчився бенкет. Господар запросив гостей в садок. Гості рушили в одчинені на терасу двері. Слуги понесли слідком за ними пугарі, кубки, плящки та бутлі. Сад був освічений ліхтарями. Надворі стояла тиша. Гості обсіли лавки на широкій терасі, обсіли кам'яні сходи, розсипались по садку і посідали на розстелених килимах на землі, декотрі посідали на траві. Знов полилось вино та горілка з бочок в бутлі та в жбани.
На терасі один штукар, козацький сотник, стоячи коло ліхтаря і поглядаючи на свою тінь, промовив:
— А що, панове, чи не стала моя тінь довша, як я став шляхтичем?
Генеральний обозний Тиміш Носач зареготався на цей жарт. Зареготались навіть ті козацькі полковники та сотники, котрі самі запобігали в сенаті та в короля ласки, щоб дістати право шляхетства. Пани образились і понадимались. Коронний канцлер насупив брови. Козаки своїми жартами неприємно вразили гордих своїм шляхетством польських панів.
Вже настала глупа ніч. Вже гості спорожнили не одну бочку старого венгерського. Половина гостей насилу потрапила в двері, як почала розходитись додому; друга половина гостей попадала додолу й поснула. Пани й козаки валялись по садку, по траві, по сходах, на терасі, як деревця на дрив'ятні. І сад, і тераса нагадували поле після гарячої битви. Самого господаря слуги взяли попід руки і насилу доволокли до пишного ліжка в узенькій тісненькій кімнатці.
Нагулявшись всмак на панських бенкетах, козацькі посланці вернулись на Україну з дорученою їм грамотою до Виговського і з затвердженими королем пунктами Гадяцької умови. Король надарував козацьку старшину правом шляхетства, але не всю. Дістали од короля шляхетське право навіть двірські гетьманові слуги, тимчасом як декотрі полковники не сподобились од короля такої честі.
Козацькі посланці вернулись з Варшави до Чигирина аж перед Зеленими святками. Саме тоді поприїжджали до гетьмана полковники та сотники, щоб поздоровити гетьмана з празником по давньому козацькому звичаю. Гетьман жив тоді в Суботові, і козацька старшина й посланці поїхали до Суботова. Першого дня Зелених свят усі вони зібрались в просторній світлиці Богданового палацу. Світлиця була обквітчана клечинням, рутою та любистком. На вікнах, на столах стояли букети з півонії, півників, м'яти та рути. Підлога була посипана татарським зіллям, дрібною осокою вперемішку з пахучим чебрецем. Світлиця була весела, повна пахощів. Дух весняного зілля, ясне проміння майського сонця, все це гармонізувало з радісним почуванням козацької старшини, котру брала нетерплячка, щоб швидше вийшов гетьман і оповістив про шляхетські привілеї, надаровані королем старшині й усій Україні.
В другій світлиці походжав гетьман Виговський, дожидаючись, поки збереться уся старшина, поки зійдуться усі посланці. Гетьманша сиділа на канапі коло столу.
— А що, Олесю? Чи добрим пророком був я колись, ще тоді, як тебе сватав? Чи не справдились же мої пророкування?
— Що справдились, то справдились! Ти був добрим пророком, тим-то я і зохотилась за тебе вийти заміж, бо постерегала твій хист, твою здатність, твій розум та зручність.
— От теперечки я гетьман і великий князь на Русі, а ти велика княгиня! Поздоровляю тебе з великим князівством! — сказав Виговський і тричі цмокнув гетьманшу в щоки.
— І я тебе поздоровляю од щирого серця! — тихо обізвалась Олеся.
— От тепер твої князі Любецькі та Соломирецькі, та твої сенатори-родичі зостались в сливах! Ти тепер вища за їх усіх, бо ти велика княгиня, мов королева на Україні, а вони прості князі і муситимуть схилити свої гордовиті голови перед тобою. Вони тепер зірки, а ти— ясне сонце України, — сказав Виговський, походжаючи по світлиці, гордо підвівши голову вгору та позираючи на стелю та на мухи, що лазили по стелі, неначе то лазили не мухи, а усі ті князі Любецькі і Соломирецькі, та Олесині родичі-сенатори.
— Ну, теперечки як почує княгиня Любецька, що ти став великим князем, а я великою княгинею, то лусне з досади, — сказала гетьманша.
— А князь Любецький зареве од зависності, а твій дядько, кальвініст Христофор Стеткевич, з дива вискочить на тин та й закукурікає, як півень.
— А тітка Суходольська? Тепер вона од зависності скрутиться, зверетениться та й сказиться! Вона ж найбільше перебаранчала нам до шлюбу, — сказала Олеся і встала з місця. — От тепер я велика княгиня! Заткнула роти усій високодумній рідні! — говорила Олеся, ходячи тихо по світлиці. — Нехай тепер вони їдуть до мене з поклоном, бо я тепер так високо стою над ними, як сонце над землею.
В гетьманші очі блищали, щоки горіли. Гордовитість і самолюбство, вдоволене по самісіньку шию, так і світилось в її пишних очах, в цілій постаті її повненької фігури. Довга оксамитова рожева французька сукня пишно сунулась за нею слідком по підлозі, а голубий шовковий кунтуш аж шелестів на її стані, ніби на радощах, що вкриває княжі плечі і княжий стан.
— А знаєш, гетьманшо й велика княгине, що ми постановили в Гадяцькій умові з Польщею, щоб наші українські православні князі, які позоставались на Україні, не мали привілеїв, більших за козацькі привілеї, і були у всьому рівня козакам, — сказав гетьман. — Це нашим князям Любецьким та Соломирецьким ще одна носатка од мене.
(Продовження на наступній сторінці)