— Ото й гаразд! Так і треба! — аж крикнула гетьманша. — Надіну княжу діадему своєї матері на цей урочистий час і покажусь в ній козацькій старшині, щоб тепер вона не дуже ставала запанібрата з нами.
Гетьманша витягла з здорової скрині маленьку скриньку чудової роботи, одімкнула, вийняла дорогу золоту діадему, обсипану брильянтами, і почепила собі на голову; потім вийняла чотири разки перлів і золоте намисто з маленьких червінчиків і почепила на шию.
— Пишна ти в цій діадемі та в перлах! Ти неначе родилась задля того, щоб носити діадему та корону! — сказав Виговський, милуючись своєю Олесею.
Гетьманша запишалась на ці слова чоловіка, на її очі, на її обличчя на одну мить неначе злинули грації і обвіяли їх своїм духом. Але перегодя Олеся знов гордо підвела голову і тихою ходою почала походжати по світлиці. Княжа поставність та поважність знов виглянули в її постаті, в кожному пружку її гордовитого обличчя.
— Та ти, гетьмане, не цілуйся тепер з козацькими полковниками: треба знати й свою честь. І я не буду їх тепер цілувати в плечі, бо я тепер їм не рівня. Одразу постав себе як великий князь і гетьман, щоб і вони зучились вважати на тебе як на великого князя! — навчала Олеся.
— А то ж як? Авжеж я тепер їм не рівня! Тепер я маю ласку в короля. Тепер я кому схочу, тому й дам шляхетський ранг. Але козацька старшина, певно, вже вся зібралась. Час виходити!
— Виходь ти попереду, а я зараз за тобою вийду, щоб прийняти поздоровлення, — сказала гетьманша.
Зібрана в світлиці старшина все поглядала на двері, а двері не одчинялись. Намальована на дверях дочка фараонова в очереті й кошик на воді з маленьким Мойсеєм все стояли нерушно. Коли це несподівано фараонова дочка з очеретом неначе посунулась і десь сховалась. Два козаки одчинили в велику світлицю двері і поставали по обидва боки дверей. Гетьман прийняв поважний вид і гордо ступив в світлицю. Полковники, й сотники, й посланці сповнили сливе усю світлицю. Гетьман поклонився до їх не дуже низьким поклоном, ледве нахиливши голову. Оксамитовий малиновий кунтуш, червоні сап'янці з срібними підковами та острогами аж сяяли на гетьманові.
Посланці, полковники, сотники й уся старшина низенько уклонились гетьманові і поздоровили його з Зеленими святками. Гетьман подякував тихим голосом і знов ледве поклонився старшині. То вже не були низенькі та облесливі попередніші поклони колишнього генерального писаря Виговського, то був гордий поклін гетьмана і великого князя Русі.
— Не так тепер гетьман кланяється старшині, як було передніше! — зашепотіли декотрі полковники, що стояли позад других. — Неначе не той став!
Гетьман стояв сам серед світлиці і нікого не попросив сісти. Генеральний писар Груша подав гетьманові королівські грамоти. Гетьман прочитав їх мовчки і потім зараз оповістив, котрих полковників та сотників король надарував грамотами на шляхетство. Шляхетство дістала од короля не уся козацька старшина, а тільки ті полковники та сотники, на котрих, само по собі, показав гетьман. Полковники, осавули та сотники почали переглядатись і шепотіти. Гетьман підвів голову і грізним поглядом поглянув на старшину. Старшина стихла. Прочитавши декотрі грамоти од короля, Виговський промовив:
— Поздоровляю вас, старшино, з Великим князівством Руським і з новим правом шляхетства! Будьте вдячні найяснішому нашому королеві і добродієві!
Дехто з старшини поклонився і подякував гетьманові.
— А ми тебе, гетьмане, поздоровляємо, як великого князя й гетьмана України! — промовив генеральний писар Груша і низенько уклонився Виговському, і разом з ним гетьманові поклонились низенько і ті полковники та сотники, котрі дістали право шляхетства.
Осавул Ковалевський, Тиміш Носач і інші, котрі не дістали права шляхетства, не поклонилися Виговському.
— Поздоровляєш нас, гетьмане й великий князю, з правом шляхетства, та не всіх, — гордо промовив Ковалевський. — Ми, козаки, усі діти однієї матері України. Здається, в Гадячі постановили, щоб уся козацька старшина дістала од короля право на шляхетство, і там не було такої умови, щоб шляхетство було дано твоїм, гетьмане, слугам...
— Не з моєї причини так сталось... Про це вже знає найясніший наш король і добродій, — сказав Виговський і в його словах, в його голосі знов виявились хитрощі та облесливість колишнього Богданового генерального писаря.
— Знає про це король... це правда. Але коли король знає, то тільки через тебе, гетьмане, — знов обізвався зі злістю Ковалевський.
Тиміш Носач стояв мовчки і тільки од злості крутив свого довгого вуса.
Гетьман гордо випростався на ввесь свій високий зріст і сказав:
— Що зроблено, то зроблено, і не нам його переробляти. Прошу старшину пам'ятати про свої обов'язки до найяснішого нашого короля й добродія і до нас, гетьмана і великого князя.
Старшина замовкла. Генеральний писар Груша облесливо промовив:
— Передаємо наше поздоровлення ясновельможній гетьманші і великій княгині!
— От вона зараз буде, — сказав гетьман і вийшов в двері. Фараонова дочка й очерет знов з'явились перед очима старшини.
Через одну хвилину два козаки знов одчинили двері і стали по обидва боки, неначе вкопані. В двері увійшла гетьманша з повагом, горда та пишна. Княжа діадема лисніла й блищала, аж сипала промінням. Золоте намисто, перли, золоті позументи, золоті парчеві квітки на шовковому кунтуші сипали од себе сяєво кругом нової великої княгині. Вона увійшла і стала серед світлиці. Слідком за нею вийшов Виговський і став поруч з нею.
Старшина поздоровила Виговську з святками і з великим князівством. Вона подякувала тихим голосом. Усі полковники та сотники підступали до неї та цілували її в руку і в плече. Вона не поцілувала в плече ні одного полковника.
Гетьман і гетьманша трохи постояли серед світлиці, трохи побалакали з деякими посланцями. Виговський розпитав в посланців, як приймали їх в Варшаві, як вони давали присягу на підданство королеві, а потім поклонився усім полковникам. Гетьманша так само поклонилась заразом усім одним поклоном і тихою ходою вийшла з світлиці. Слідком за нею вийшов і гетьман, не запросивши старшини до себе на празниковий бенкет, як то бувало передніше. Два козаки зачинили за ними двері.
— Осавул Ковалевський страшний задля мене, — тихо промовив Виговський до жінки. — Він мене зсадить з гетьманства і з великого князівства, але не діжде він цього. Треба йому чики-чики! — сказав гетьман і показав на горло, чикаючи пальцем по своїй горлянці. — Пошлю найнятих убійників, горлорізів-татар, нехай його десь застукають та й чики по горлі!
— Це наш закатований ворог: він нам накоїть багато лиха, — сказала ще тихіше гетьманша.
Уся старшина, усі посланці стояли, терлись, м'ялись, тупцяли, все сподівались, що гетьман знов вийде і запросить усіх на празниковий бенкет, як звичайно бувало передніше. Але двері в світлицю не одчинялись, неначе їх хто замкнув і припечатав. Фараонова дочка мовчки дивилась на старшину і неначе сміялась з їх. Усі постояли, потупцяли та й розійшлись.
— Ого-го! Виговський вже став не той! — сміливо гомоніла старшина. — Вже не осміхається й не кланяється низенько.
— Коли б тобі хоч сісти попросив! коли б тобі дав хоч по чарці за труда! — гомоніли деякі сотники та посланці.
— Ото добра закуска, нігде правди діти! — говорив гордовитий Ковалевський. — Оце гаразд наїлись, напились в гетьмана, та й... бувайте здорові!
— В мене вже аж хміль вдарив в голову од гетьманського вина. Добрий могорич поставив нам Виговський! — жартував Носач.
— Буде він нам ставити ще кращі могоричі! Щось він занадто гордо підняв голову, як став великим князем з ласки королівської, а не з нашої, — гомоніли Ковалевський та Золотаренко. — Не король вибрав Виговського, а ми! А коли ми його вибрали, — то можемо й скинути з гетьманства. Високо він літає, та низько сяде.
Вже аж третього дня 3елених свят гетьманшин брат, сотник Юрій Стеткевич, вговорив сестру та гетьмана, щоб вони запросили старшину та посланців на бенкет. Гетьман і справді запросив до себе, але не всіх полковників та сотників, а тільки тих, що були йому вірні і дістали од короля шляхетство. Це ще більше роздратувало козацьку старшину. Чутка про те, що не всі козаки дістали право шляхетства од короля, навіть не всі полковники й сотники, облетіла по всіх полках. Невдоволена старшина почала нарікати на короля й гримати на гетьмана. Гетьманові про все виказували вірні йому козаки. Більше за всіх підбурював козаків Ковалевський. Гетьман задумав звести його з світа і підіслав потаємці до його своїх шпигунів і убійників. Але вбити Ковалевського їм не вдалося, а слава про цей гетьманів замір пішла по всьому Чигирині.
(Продовження на наступній сторінці)