Діставши грамоти од короля, гетьман визволив з тюрми московського посланця Портомоїна і одіслав його в Москву з грамотою до царя, в которій нарікав на Олексія Михайловича за те, що він розіслав по Україні універсал і звав гетьмана зрадником. Сам гетьман зараз розіслав по всіх полкових містах, по всіх містечках свій універсал, в котрому він оповіщав, з якої причини він одірвав Україну од Москви і оддав Польщі. Усе поспільство, усей народ, усі прості козаки загули, закричали проти цього гетьманського вчинку. Тільки десять років минуло, як народ визволився од польського ярма. Польське лихоліття було ненависне народові й простим козакам. Люди не встигли забутись про панщину, про всі неправди й притиски од панів та ксьондзів. Народ боявся, що знов вернуться на Україну вигнані Богданом католики-пани і силуватимуть його до панщини, що Польща знов заведе унію на Україні, знов напустить єзуїтів та ксьондзів, знов нашле на Україну свого війська, котре прийдеться вдержувати на харчах. Московські бояри й воєводи почали піддержувати пушкарівську партію в Полтаві, ворожу до гетьмана. В Полтавському полку вибрали за полковника Пушкаревого сина Кирика, котрий скликав до свого полку невдоволених хлопів і назвав їх "дейнеками".
Гетьман не вважав на народ і на козацьку старшину, що була неприхильна до Польщі. Він знав, що усі полковники на Правобережній Україні будуть встоювати за ним, будуть тягти до Польщі; він сподівався, що коронний обозний Андрій Потоцький стане йому до помочі, бо вже привів польське військо на Правобережну Україну і став станом в Білій Церкві. Гетьман назначив Немирича рейментарем над польським "затяжним" військом і послав його за Дніпро, де було чимало полковників, ворожих для гетьмана. Немирич перевів польське військо через Дніпро і поставив його в Чернігові, Ніжині, Борзні й інших містах Лівобережної України. Ніжинський протопоп Филимонов давав про все звістки в Москву. До його пристав Богданів шурин, полковник ніжинський Василь Золотаренко, котрому хотілось видерти гетьманську булаву з рук Виговського; пристав переяславський полковник Тиміш Цюцюра, котрому так само заманулось дістати гетьманську булаву, запобігши ласки в московських воєвод. Яким Сомко, брат першої Богданової жінки Ганни, так само хотів стати гетьманом. Запорозька Січ і славний її отаман Іван Сірко встали проти Виговського і оступились за Богданового сина Юрія, котрому вони хотіли доручити гетьманство. На Україні тліло, жевріло, і огонь був напоготові спахнути. Виговський знав про це і оповістив збір на раду в Канівіцині коло Германівки. Він хотів сповістити там королівський універсал на підданство козаків королеві.
ІX
Зачувши про цей гетьманський вчинок, старий Лютай так і скипів. Цілий день ходив як сам не свій, сердився, з усіма лаявся, чіплявся до жінки, лаяв Маринку, а по обіді звелів синові запрягти коня в візок і побіг в Чигирин до своїх старих приятелів.
Того таки дня ввечері Маринка примітила, що Демко все шепочеться з сином, все виходить з хати і розмовляє з ним нишком то в ганку, то на причілку. Після вечері, вже смерком Маринка загляділа в вікно, що старий Лютай неначе крадькома пройшов попід вікнами в садок і поніс здоровий бутель горілки, прикривши його полою жупана. Слідком за батьком майнула під вікнами постать Зінькова. Зінько поніс два здорові хліби під обома пахвами, накинувши наопашки жупан і прикривши хліб полами. Перегодя Маринка примітила, що під вікнами майнула ще одна висока постать і простувала з гори в садок. Вона впізнала полковника Джеджалика, найлютішого ворога поляків та Виговського. За ним знов майнув хтось крадькома, неначе закрадався з-за хати, щоб когось впіймати, а за ним ще пройшло два старі діди.
Маринку взяла цікавість. Свекрухи не було в хаті. Дитина вже спала. Вже й слуги поснули. І в хаті, і в дворі було тихо. Маринка вибігла з хати і побігла стежкою в садок. Старий садок ріс по крутій горі і спускався з горбка в глибокий ярок. Старі груші та яблуні неначе заливали вщерть той яр густим гіллям. Маринка спинилась коло густих кущів ліщини та калини. Вона почула, що в яру гомонять люди. Гомін, тихий і здержливий, часом здужчувався, то знов затихав, ставав тихий, як шелест листу. В садку під старим гіллям було поночі, аж чорно, неначе в погребі, і звідтіля розносився тихий, але густий гомін. Маринці здавалось, ніби десь в пасіці вийшло з уликів два або три рої разом і гули на всю пасіку.
"Що це за диво? Які це люди зібралися в гущавині садка в цьому глибокому яру? І чого вони зібрались не вдень, а вночі? І старий Лютай, певно, тут, і Зінько простував сюди крадькома, потай од мене. І ті, якісь темні високі постаті, певно, йшли сюди..."
Маринка виглянула з-за кущів і знов побачила, що з другого боку садка знизу простували попід коноплями з десяток чоловіка і неначе пірнули в гущавину садка. Маринці стало чогось страшно, не вважаючи на те, що од неї дуже близько ворушились і гомоніли люди, що вона не сама стояла в чорній темряві, а побіч живих людей.
"Щось та є! Не дурно ж старий свекор прикривав полами бутель, а Зінько хліб? Може, це якесь козацьке потайне чарівниче святкування?" — подумала Маринка і несподівано зразу вся охолола, їй здавалось, що от-от незабаром блисне огонь на небі, і в садок, у чорний яр, впаде з неба огневий змій; їй здавалось, що поміж кущами заворушаться дідьки, виставлять здорові роги, вишкірять здорові червоні залізні зуби, розпечені на жару. Маринка почувала, що в неї по спині пішов мороз, що її морозить всю од голови до ніг. Зуби застукали в роті, неначе в пропасниці. Вона боялась рушити з місця, не мала сили тікати, неначе її ноги приросли до землі. Вона чула багато оповіданні в про запорожців-характерників, про їх чари, і їй здалося, що ті чарівники-запорожці наїхали до старого Лютая в гості темної ночі, при ясних зорях, наїхали не в двір, а потаємці зайшли в глибокий чорний яр, в густий старий садок, щоб справляти якийсь чарівничий бенкет, щоб чинити якісь чари вкупі з господарем, її свекром, потай од людських очей.
Між кущами в чорній імлі блиснув огонь, неначе затлілась жарина; коло неї рядком спахнула друга жаринка, а далі третя й четверта, а потім зажеврів цілий рядок червоних жаринок. Гомін гув в яру, неначе бджоли гули в уликах. Маринці здалося, що огонь от-от спахне під її ногами, що чарівники-запорожці дізнаються, що вона стоїть за кущами, і спалять її підземним огнем за її цікавість. Вона напрудила свої сили і одскочила за другий кущ калини. Несподівано гомін ущухнув. В яру стало тихо й мертво. Маринка почула тихий голос. Вона впізнала той голос — то говорив старий осавул Лютай.
— Старі брати товариші, і ви, запорожці. Гетьман постановив в Гадячі умову з королем: він з декотрими полковниками та недоляшками, православними панами знов запродав Україну Польщі. Вже й посланці його, послані в варшавський сейм, вернулися з Варшави. Король прийняв Україну під свою державу. Козацька старшина дістала од короля препоганий для України гостинець — шляхетське право. Знов настануть для України старі порядки! Знов прийдеться одбиватись од польської нахаби! Може, знов пани помаленьку повертаються на свої землі, заберуть народ до панщини. Гетьман з козацькою старшиною заведуть нове шляхетство, нових панів замість старих.
— Не попустимо цього! не попустимо! Поляжемо покотом на полі битви, накладемо своїми головами, а цього не попустимо гетьманові! — зашепотіли старі козаки.
— Смерть гетьманові! Повісити б за це діло Виговського на першому дереві на гілляці!
— Повісити його на воротях його двору! — гомоніло кілька запорожців, котрих запорозький отаман Іван Сірко прислав в Чигирин на розвідки.
Маринка з переляку іздригнулась. Вона все тепер втямила: вона постерегла, що старий Демко задумав підняти бунт проти гетьмана і вбити його, і для цього зібрав потаєнці в свій садок на яру своїх прихильників та однодумців. Маринці неначе з'явилась жива гетьманша. Гетьманша ніби стоїть над вбитим гетьманом і ламає з горя руки. Гетьман підплив своєю кров'ю і лежить порубаний та постріляний.
"Побіжу до гетьманші зараз! зараз, і остережу її і все розкажу! Гетьманша тепер пробуває в Чигирині... приїхала з Суботова", — блиснула, як блискавка, в одну мить думка в Маринки. Але її взяла жіноча цікавість: їй хотілось послухати, що говоритимуть далі. Страх чарів, страх од нечистої сили вже минув.
— Смерть польському наймитові! Смерть королівській собаці! Смерть польському підлизі! Смерть пронизі! — говорив один запорожець, і його голос пронизував густий гомін, як різкий крик чайки пронизує шум і завивання бурі на морі.
— Послухайте, панове, моєї ради! На що нам здалася смерть гетьмана? Ми ліпше вхопимо його в його палаці і виженемо в Польщу! — гомонів чийсь голос, і Маринка впізнала чистий дзвінкий Зіньків голос.
— Смерть Виговському! Повісити його на брамі! — загомоніли запорожці і наймити з близьких козацьких броварів.
— Він хоче знов приневолити нас до панщини! Полковники хотять стати панами, знов завести шляхетчину! Це гарно! Не треба нам панів! Смерть гетьманові! — не вдержався один наймит з броварні.
— Приятель Виговського Юрій Немирич, хоч і православної віри шляхтич, вже навів польського війська в Чернігів, Борзну та Ніжин. Польські жовніри вже вимагають, щоб їх харчували наші села й городи. В Ніжині і в інших містах козаки вже збунтувались і вирізують жовнірів. Сам Немирич втік з Ніжина. Козаки застигли його коло села Свідовця і порубали на шматки його! Ми через тиждень вночі проти понеділка нападемо на Виговського двір і вхопимо його живцем, — говорив Демко Лютай.
(Продовження на наступній сторінці)