Піднявся веселий гомін, пішла розмова весела й смілива. В кінці обіду багато козаків було п'яненьких. Старі козаки кружляли мед здоровими кухлями. Чарка все частіше ходила кругом, аж бігала, неначе стала навіжена. Гетьманші не подобалося це частування, не подобався той гомін та крик п'яних козаків. Вона була рада, як обід скінчився і декотрі гості встали з-за стола. Музики посідали на ослоні і зараз вдарили метелиці. Молодші козаки та козачки не втерпіли і пішли в танець. Земля застугоніла під козацькими підківками. Закаблуки рвали траву цілими кущами. Трава летіла вгору і в одну мить протоптане місце зачорніло, неначе вбитий довбнею тік. Старі полковники та козаки сиділи за столом і дивились на танці. І не в одного з них дрижали жижки до танців під червоними сап'янцями. Не один з них згадав літа молоді.
— Та й танцюють же палко, нема де правди діти! Ото танцюють! ото працюють! Неначе в битві б'ються з татарами, — промовив Демко.
Гетьманша трохи посиділа, подивилась на танці і попросила осавулиху подавати варенуху в світлицю. Вона встала і пішла в світлицю. За гетьманшею пішла Якилина Павловська, дочка Богдана Катерина Виговська, Олена Нечаєва, осавулиха та ще кілька старих козачок. Решта гостей і гетьман зостались за столом, щоб допивати горілку та меди. Напившись варенухи, гетьманша й гетьман попрощались з Демком та Ольгою, попрощались з гістьми і виїхали з двору. Гості сиділи за столами і пили, доки не смерклось надворі.
Маринчина мати ще три дні пробула в Демка; ще три дні збиралася до Демкової хати рідня та близькі товариші-козаки. Ще три дні гуло одгуком весілля в Демковій хаті, в Демковому садку.
Четвертого дня гості розійшлися. В Демковому хуторі настала тиша. Маринці все здавалось, що вона в гостях в осавула на хуторі, що вона ще трохи погостює і швидко виїде з Зіньком до матері в Київ. Четвертого дня вранці Маринчина мати виїхала в Суботів до гетьманші. Маринка заплакала, прощаючись з матір'ю. Аж тепер, на прощанні з матір'ю несподівано спало їй на думку, що вона зостається з старим осавулом, котрий не любить шляхти, не любить гетьмана й гетьманші. Вона забула на той час і про Зінька, і про ласкаву до неї осавулиху, і в її думках все з'являлась здорова постать старого свекра, його неласкавий вид, насуплені товсті брови, їй чогось здалося, що вона зостається на хуторі тільки з одним старим осавулою, і сльози річкою полились з її очей.
— Не плач, дочко! Звикнеш до нового місця. І я колись плакала, як мене привезли сюди, в хутір, а тепер, хвалить Бога, звикла і вік свій ізжила в цьому хуторі і люблю тепер цю оселю, як оселю рідного батька. Те буде і з тобою. Ой Господи милостивий! Така вже наша жіноча доля. Не там доводиться вік вікувати й помирати, де ми родились та дівували. Ой Господи наш милосердний! — говорила осавулиха і сама не зогляділась, як і собі заплакала і тільки завдала Маринці жалю.
Старий батько увійшов у світлицю і кинув оком на Маринку та свою жінку.
— А чого це ви розревлися, неначе на похороні? І стара чогось проливає сльози? — сказав осавула. — Чи не надумала оце ти, стара, мене кидати на старості літ? Ти, Маринко, не дуже вважай на свекрушині сльози та зітхання. Твоя свекруха ладна щогодини зітхати та щодня сльози лити, чи там за курчатами, чи за каченятами, чи за телям, а то й за чортма-чим. Така вже в неї кисла вдача, неначе вона все носить кислиці в пазусі та все їх куштує. А коли ти вдалася в свою свекруху, то ви вдвох, боронь. Боже, ще затопите мій хутір своїми сльозами.
Маринка втямила ніби в неласкавому голосі свого свекра потайні жарти і разом перестала плакати. Але вона все боялась свого свекра, одникувала од його, боялась зоставатись сама з ним в хаті. Старий свекор чогось нагадував їй здорового степового орла, од котрого вона ховалась під крила то доброї свекрухи, то свого коханого Зінька. Вона примітила, що Демко все поглядає на неї скоса, все неначе не йме їй віри, все неначе дише на неї важким козацьким духом... "Ой, коли б не заклював мене на смерть цей страшний степовий орел, цей осавул!" — думала бідна Маринка, поглядаючи на старого осавула, на його довгі вуса, неначе жмені пом'ятих конопель, висмикнутих з його здоровецької голови, неначе з повісма.
— Годі вже вам пхикати та сльози лити, а то ще в світлиці од ваших сліз стане повіддя. Йдіть лучше до пекарні та готуйте обід, бо вже час наставляти борщ, — говорив старий осавул.
Осавулиха з Маринкою пішла до пекарні і заходились варити обід. Впоравшись коло печі, вони накрили стіл. Усі посідали за стіл обідати. Наймичка подала борщ. Борщ вийшов не дуже смачний. Осавул насупився. Зінько виголодався і мотав, не розбираючи, чи добрий був борщ, чи недобрий.
— А котра варила борщ? чи стара, чи молода? Щось борщ не дуже смачний, не козацький, а ніби шляхетський, солоденький, — сказав старий осавул, не то жартівливим, не то докірливим голосом.
— Та це я варила, — обізвалась осавулиха, — Маринка тільки накладала в горщок закришки та м'яса.
— Чи через сльози та кислиці, чи через весілля не вдався тобі борщ? — чіплявся старий до жінки.
Зінько мовчав. Мовчала й Маринка. Не огризалась і стара мати. Смутні Маринчині очі стали ще сумніші: їй все здавалось, що вона сіла за стіл обідати з ворогами.
— Привикай тепер, Маринко, до простих козацьких звичаїв, до простої їжі, до простої страви. Часом моя стара спартолить таку потраву, що зветься жеримовчки. Ти, певно, не їла такої козацької потрави. Привикай і до простої роботи, бо ми люди небагаті й прості і не любимо посиденьки та походеньки справляти, як буває в панів, — обізвався старий, уплітаючи на всі заставки шматки печені, котрі він брав з полумиска — дерев'яною здоровою ложкою з загнутим держалном, схожим на карлючку.
— Я, тату, звикла до роботи в своєї матері, бо й мама робить усяку роботу, і мені загадувала робити усяку роботу, — несміливо обізвалась Маринка.
— Ото й добре!
Маринка спустила віка на очі і поклала ложку на стіл:
Їжа не йшла їй на думку од докорів старого свекра.
Старий осавул перестав гримати, як побачив, що Маринка і не думає паніти і береться до роботи вкупі з старою свекрухою та з наймичкою. Але він все поглядав на Маринку скоса, все кидав навмання жартами проти Маринки, хоч Маринка силкувалась робити усяку догоду старому свекрові. Вона почувала в тих жартах докір, але мовчала. Тільки як родився в Маринки син Ярема, старий зовсім оговтався, звик до невістки-шляхтянки і перестав кидати докорами на Маринку.
VІІІ
Тим часом до гетьмана Виговського все частіше та частіше приїздили польський посланець Казимир Беньовський, дідич православної віри, Юрій Немирич та інші українські православні пани. Гетьман, задумавши оддати Україну Польщі, боявся, що не всі козаки пристануть на те, й не йняв віри козакам. Він набрав в Чигиринський полк німців, волохів, православних дрібних убогих шляхтичів і козаків, прихильних до Польщі. Зінька він не перевів в інший полк тільки через те, що за ним була гетьманшина сестра в первих. Гармати і німецьку піхоту в Чигиринському полку гетьман доручив німцеві Данилові Олівенбергові. Недалеко від Чигирина за Чорним лісом стояло напоготові найняте татарське військо. Гетьман не дуже йняв віри своїм козакам і обставив свій гетьманський двір найнятими чужинцями для своєї оборони. Старий Лютай знав про нові гетьманські порядки, про гетьманські заміри і тільки хитав з досади головою. Зінько нарікав на ті нові порядки голосно й прилюдно, не вважаючи на те, що його жінка була гетьманшина родичка в первих. Незабаром після того, 16 сентября 1658 року, гетьман скликав козацьку раду в Гадячі. Пан Беньовський приїхав на раду, сказав пишну промову і вговорив прихильників Польщі прилучити Україну до Польщі. Прості козаки мало розуміли кучеряву та премудру промову пана Беньовського. Переяславський полковник Павло Тетеря виложив зміст і тямку тієї промови в народних простих примовках та в приказках.
— Отой всю правду сказав! Згода! згода! згода! — закричали козаки, показуючи пальцями на Тетерю.
Гетьман і полковники підписали ту Гадяцьку умову і постановили послати посланців в Варшаву на сейм і просити, щоб король знов прийняв Україну під свою державу. На раді постановили, що козаки пристають до поляків як рівні до рівних; козацька старшина повинна була дістати шляхетське польське право; Україна повинна була стати великим князівством, а Виговський — гетьманом і руським великим князем.
Вернувшись до Чигирина, гетьман вирядив в Варшаву посланців. В квітні 1659 року польські сеймові посланці з'їхались до Варшави на сейм. На цьому сеймі повинно було статись велике діло для Польщі. Король був готовий прийняти в підданство козацьке військо і всю Україну, і сейм був повинен роздивитись і розібрати пункти Гадяцької умови, постановленої Казимиром Беньовським та Євлашевським з гетьманом Виговським та козаками ще 1658 року в місяці сентябрі. Сейм розпочався. Король Ян-Казимір і польські магнати та сеймові посланці ждали козацьких посланців з великою нетерплячкою, а вони загаялись і не приїздили.
Варшава заспокоїлась і неначе повеселішала після важких воєн з козаками за гетьмана Богдана. Новий гетьман України Іван Виговський знов вертав Україну польському королеві. Ця радісна звістка пішла по Варшаві, по всій Польщі. Магнати з'їхались до Варшави, давали на радощах пишні бенкети, гуляли по тісних варшавських улицях то верхами на чудових баских конях, то в стародавніх високих каретах, запряжених в простяж.
(Продовження на наступній сторінці)