"Проти понеділка вночі... Дам знати гетьманші! Дам знати, хоч би прийшлось і вмерти", — подумала Маринка і, як стріла, полетіла з кущів на гору, вбігла в хату, впала на постіль і заплющила очі, прикинулась, ніби вона спить. Але вона не спала всю ніч. Соннота та дрімота неначе втікли од неї і пішли по хатах до людей, щасливіших за неї. Маринка встала з постелі, як тільки почало розвиднюватись. І старий Лютай, і Зінько спали довго і повставали вже як сонце височенько підбилося вгору. Маринка поралась, заводилась готувати снідання. Посідали за стіл снідати. Маринка все спускала очі вниз і не могла глянути просто в вічі ні свекрові, ні Зінькові. Їй було ніяково з ними вкупі за столом і дивитись їм в вічі. Їй здавалося, що вона ніби щось вкрала в їх і недобре сховала.
"Побіжу до гетьманші сьогодні... одпрошуся в Зінька та свекрухи ніби по ділу. Але по якому ділу мені одпрошуватись, коли ніякого діла нема? Коли б часом старий не догадався, чого я прошуся до гетьманші... В гості до гетьманші не випадає проситись, бо сьогодні будень, та й роботи чимало. Піду завтра або післязавтра", — думала Маринка, втупивши очі в землю, їжа не йшла їй на думку. Вона все ніби бачила перед собою гетьмана, порубаного, порізаного ножами, бачила, що ніби він плаває в своїй власній крові. Щодня після того Маринка думала одпроситись до гетьманші в гості, і щодня не ставало в неї сміливості й запикнутись про це перед Лютаїхою та Лютаєм.
Тиждень минав. Настала субота. В суботу було роботи в господарстві ще більше. Маринка мучилась, трохи не плакала.
"Одпрошуся завтра до церкви, а з церкви забіжу до гетьманші", — подумала Маринка і заспокоїлась, думаючи, що вона попередить напад козаків на гетьмана.
Тим часом того тижня гетьман трохи не загинув од руки полковника Джеджалика. Задумавши небезпечне для себе діло, Виговський знов найняв татарську орду. Карач-бей привів орду і отаборився в степу. Гетьман виїхав до татар, щоб стати з ними в спілку. Після присяги і козаки, й татари пили та гуляли. Виговський по своєму звичаю не пив, тільки прикинувся п'яним. Ввечері він увійшов в свій намет, але не ліг в йому спати, а підняв полу намета і шмигнув в татарський стан. П'яний Джеджалик увійшов в намет і шаблею порубав тільки постіль Виговського...
В неділю Маринка пішла до церкви, впала на коліна і молилась, щоб Бог одвернув напасть од гетьмана та гетьманші. Після служби Божої Маринка не пішла, а бігцем побігла до гетьманського палацу.
"Але як мені сказати про змову козаків вбити гетьмана? На кого ж це я думаю виказувати? Невже мені доведеться виказувати на свого свекра та Зінька? А що, як гетьман звелить вхопити свекра й Зінька і постинати їм голови?"
Ця думка блиснула в Маринки, як блискавка. Маринка спинилась і стояла на одному місці, як укопана. Вона й сама не знала, чи йти до гетьманші, чи вертатись додому, їй стало жаль Зінька. Вона ніби бачила очима, як Зінька ведуть на кару, кладуть голову на колоду і стинають йому голову. Бідна Маринка неначе побачила, як блиснула сокира в здорових руках ката-татарина, неначе почула, як стукнула сокира, як бризнула Зінькова кров, як голова покотилась по землі. Маринка крикнула і повернула назад. Сльози закапали з очей. Вона бігла по улиці додому, неначе втікала од страшного кривавого видовища. Вже вона вибігла за місто, вже з міста було видко свекрів хутір на горі. Тихий вітер повівав на неї і прохолоджував її лице. Вона знов спинилась і задумалась. Знов вона пригадала, яка страшна смерть жде гетьмана, а може, й гетьманшу!
"Боже мій! що мені робити? що мені почати? —думала Маринка, ламаючи руки. — І в кого мені поради питати? Одна рідна мати дала б мені пораду... але я крил не маю, щоб летіти до неї поради питати".
Маринка довго стояла, неначе непритомна, ламала руки. Думки неначе згасли в голові, як світло на вітрі. Але несподівано на неї найшла думка, неначе десь з неба впала.
"Скажу я гетьманші, що знаю напевно, що чула од людей, ніби чигиринські козаки та робітники-наймити змовились сьогодні ввечері вчинити напад на гетьманську оселю і звести з світа гетьмана. Про свекра й Зінька нічого не скажу; не скажу й слова: і хто, і що, і де, і як".
І Маринка знов повернула назад, побігла в місто і застала гетьманшу дома.
Гетьманша сиділа задумавшись. Вже не одна неприємна чутка доходила до неї й до гетьмана. Як тільки посланці прибули з Варшави і привезли грамоти од короля, увесь Чигирин загомонів проти гетьмана. Загомоніли прості козаки, почали нарікати на гетьмана міщани, загули селяни в близьких селах, наймити на броварнях, загомоніла чорнота і усяка сірома. Гетьман знав про цей гомін невдоволених, але він надіявся на свій Чигиринський полк, складений з німців, православних сірачкових шляхтичів та вірних козаків, надіявся на татарське військо, що стояло напоготові за Чорним лісом, а ще більше покладав надію на короля й польське військо. Гетьманша сиділа задумана й бліда. Одна несподівана чутка за другою, як чорний ворон за вороном, залітали в гетьманський двір і тривожили гетьмана й гетьманшу.
Маринка вбігла в світлицю бліда, стривожена й заплакана. Вона привіталась до гетьманші, сіла й зразу заплакала. Гетьманші здалося, що в домі Демка Лютая трапилось якесь нещастя, що Зінько несподівано або скалічив себе, або занедужав, або помер, або старий Лютай вмер наглою смертю.
— Маринко! Що з тобою? Чого ти плачеш? —спитала гетьманша, сама стривожена.
— Моя дорога гетьманшо! Скажи гетьманові, щоб зараз-таки, зараз тікав з Чигирина, бо сьогодні вночі буде йому біда, — сказала Маринка.
— Яка біда? — спитала гетьманша і трохи зблідла на виду.
— Буде йому смерть: його хотять вбити сьогодні ввечері або вночі, — сказала Маринка.
— Як ти знаєш про це? Хто тобі сказав? Хто хоче вбити гетьмана? — питала гетьманша, хапаючись з питаннями.
— Я про це чула на свої вуха... на улиці... підслухала в садку. Чигиринські старі козаки, міщани та наймити з броварів змовились цієї ночі вбити гетьмана.
— Ох, моя лиха година та нещаслива! — крикнула гетьманша і охолола, й остовпіла.
Маринка знов заплакала голосно на всю світлицю: їй жаль було і Зінька, жаль було і гетьмана та гетьманші, і вона зуби зціпила, щоб не признатись і не вихопитись яким словом про те, хто має замір вбити гетьмана. Цей плач почув гетьман з другої світлиці. Він раптом одчинив двері і заглянув в ту світлицю, де сиділа гетьманша.
— Хто тут плаче? — спитав гетьман. — Маринка! Чого це ти, Маринко, плачеш?
— Тікайте з Чигирина, ясновельможний гетьмане, бо цієї ночі хотять вас вбити: цієї ночі вас або зарубають, або повісять, або живцем візьмуть і випровадять кудись, а вже куди, про те й сама не знаю. Я підслухала це все на улиці. В місті неспокійно... Тікайте! — говорила Маринка, і її сльози та хлипання мішались з розмовою, з уривчастими словами та викриками.
Виговський зблід на виду. Це була не перша чутка, котра доходила до його, що його збираються вбити.
Тільки що Маринка вийшла з дому плачучи, в гетьманський двір вскочили на конях п'ять польських жовнірів. Гетьман вглядів їх у вікно і вискочив у ганок. Коні були вкриті піною і важко сапали, аж боки в їх ходором ходили. Гетьман впізнав затяжців Юрія Немирича.
Звідкіль ви прискакали? Що трапилось за Дніпром? гукнув гетьман до жовнірів. Біда нам, ясновельможний гетьмане! — обізвався один жовнір. — Пан Немирич поставив жовнірів на станціях в Чернігові, в Борзні, в Ніжині та в інших містах. Міщани й хлопи не хотіли давати нам харчів та станцій і кричали та лютували, що Немирич та гетьман навели польського війська на Україну. Ми стояли в Ніжині. Василь Золотаренко зрадив тобі, ясновельможний. Вночі прийшов під Ніжин Переяславський полк, що зостався вірний цареві. Золотаренко покинув на ніч незаперті ворота без сторожі. Переяславські козаки одчинили вночі ворота, ввірвались в місто і крикнули: "Бийте ляхів!" Міщани й мужики пристали до козаків і за одну годину повбивали п'ять хоругвів. В інших містах так само повбивали жовнірів. Наш рейментар пан Немирич втік. Козаки наздогнали його за Кобизчею коло села Свідовця і порубали його на шматки.
Гетьман став білий як стіна. Дві сльози покотились з очей: йому було жаль Немирича, найпросвіченішого чоловіка на Україні, котрий і Україну любив, і бажав їй щастя-долі, і стояв за спілку України з Польщею, бо вважав на цю спілку як найліпшу. Настав вечір. Гетьманові оповістили, що по улицях в Чигирині скоївся якийсь несподіваний рух: скрізь було примітне якесь вештання. Вештались козаки, вештались міщани. З сіл, з близьких броварів найшло багато хлопів, налізло багато голоти. Все те чогось никало по улицях, вешталось по хатах, по дворах. Гетьман неначе почутив дух смалятини серед пожежі. Він почував душею, що от-от незабаром десь схопиться полум'я пожежі, на котрій він накладе своєю головою.
— Тікай, серце, з міста! — тихо говорила гетьманша Виговському. — В місті небезпечно. Можуть напасти на тебе з-за угла, з якогось закутка, з садка. За мене не бійся! Я сяду на коня і сховаюсь в твердині. Мене оборонять обозний Данило Олівемберг та найняте німецьке і татарське військо.
Як тільки надворі смеркло, гетьман спохвату скочив на коня і, як він сам потім говорив, в одній сукмані, верхом на коні втік з Чигирина. Він покатав під Германівку, де козацьке військо зібралось на раду по його приказу. На Германівській раді Виговський думав оповістити Гадяцьку умову, прийняту й затверджену королем та варшавським сенатом.
(Продовження на наступній сторінці)