Виговський зблід як крейда од боярської лайки. Ковалевський почервонів з досади й посатанів.
"Таким тоном говорили колись до нас дикі польські звірі Миколай Потоцький, Самійло Лащ, та й то до Корсунської битви з поляками. Якийсь московський окольничий, якийсь дяк чи піддячий, нижчий за мене, кидає мені в вічі лайку при гетьманові, мені, кращому й вищому за його, мені, великому канцлерові війська Запорозького!" — майнула думка в Виговського.
Він замовк, більше й слова не промовив, стояв блідий та задуманий, але затаїв в своїй душі ще більшу ненависність до московських гордих, непросвічених, наглих та грубих бояр.
Гетьман перебив цю розмову і сказав:
— Не знаю, я в Києві давно не бував. Подумаємо, як це діло зробити, і подамо звістку вам на од'їзді вашому через генерального писаря.
Посли розпрощались з гетьманом. На од'їзді з Чигирина вони таки встигли випитати через підписарів гетьманської канцелярії, чого приїздили чужоземські посли і що гетьман постановив спіл з шведами та Ракочієм воювати з Польщею і розділити її між собою на три частки.
Московські посли виїхали з Чигирина вже після пізніх обідів. Іван Виговський, випровадивши послів за місто, вернувся додому і одпочивав, сидячи на ганку, неначе одбувши важку панщину. Він скинув з себе важкий оксамитовий кунтуш, перевдягся в легенький літній жупан, сів на лавці в просторному ганку і балакав з старим батьком Євстафієм. Невеличка кватира Виговського стояла на пригорку під високою Замковою горою серед розкішного старого садка, а місто спускалось наниз і розстелялось по низині. Низина, просторні луки та сіножаті зеленіли неначе застелені зеленим сукном. Усей Чигирин було видко як на долоні. Виговський одпочивав ніби після важкої роботи, скидаючи очима широкий простір, де біліли купами доми, лисніли хрести церков та позолочені маківки на банях.
Виговський не встиг одпочити, як прибігла Катерина Виговська, старша гетьманова дочка, і бігцем вибігла по східцях на ганок. Проворна на вдачу та дуже цікава, вона ледве діждалась, поки генеральний писар вернеться додому, і, вглядівши в вікно, що він проїхав вулицею ва коні, зараз побігла до його, щоб розпитати за проводи бояр та останню розмову з ними.
Не встигла Катерина і на лавці сісти, як у хвіртку вскочила Олена Нечаєва, менша Богданова дочка, і бігцем побігла до ганку. І її брала нетерплячка поговорити й розпитати про московських бояр. Незабаром хвіртка знов заскрипіла, і на подвір'ї з'явився Данило Виговський, стрункий, рівний, як стріла, легкий на ході, і швиденько попростував до ганку. Зараз за ним надійшов полковник Тетеря, а за ним генеральний осавул Ковалевський, поважний, важкий на ході, плечистий та поставний. Прибігло ще кілька жінок старшини. В ганку стало аж тісно. Олена Нечаєва та зо дві козачки пооступались з лавок і посідали на сходах, щоб дати місце на лавках чоловікам.
Усім хотілося побалакати про московських гостей, котрі на сей час усім не припали до вподоби, навіть були неприємні, а декому й противні. Навіть слуга Виговського, старий козак, і той постерігав, про що буде тепер розмова на ганку, і був такий цікавий послухати ту розмову, що став коло ганку і насторочив вуха. Виговський вглядів його і промовив:
— А піди лиш, Яремо, в льох та наточи меду в жбани та й жди, доки я не звелю подавати!
"Треба бути обережним, — подумав Виговський. — Москва ще стоїть над нами з келепом, а ці бояри підкуплять в нас і слуг і випитають, що їм треба".
— Ну й гарні ж гостоньки були оце в нас в Чигирині! — почала розмову Катерина. — І вродилась, й охрестилась, а таких пеньків ще не бачила в гостях в мого батька.
— Бодай їх лиха година взяла! Втомили вони й гетьмана, втомили вони й мене... панькався з ними, як з болячками, — промовив Іван Виговський.
— Це такі болячки, що було б ліпше їх повирізувати та геть повикидати, щоб не загноїли усього нашого тіла, — обізвався щирий Данило Виговський.
Тетеря мовчав і тільки хитро осміхався усім своїм широким плисковатим лицем та невеличкими карими лиснючими очками: йому було байдуже про бояр, доки вони не шкодили йому особисто.
— Нагуркотіли, настукотіли московські ці чорні хмари та й посунулись на північ і бодай не вертались! — сказав старий Остап Виговський.
— Лізуть в палац гетьманів, мов гуси в тік: пускай їх, хоч вмри, бо вони приїхали з Москви! Оце гаразд! Трохи не ввігнали в домовину мого тата, — сказала Олена Нечаєва.
— Коли б пак налазили, як гуси, а то притьмом пруться, як поросята в картоплю, аж кувікають! Ой давай, мовляв, гетьмане, свою картоплю, бо вона для наших рил саджена в твоєму городі! — додала Катерина й разом реготалась.
— Ну та й придбав гетьман собі приятелів в Москві! Цур їм, таким спільникам! — додав Данило Виговський.
— І цур їм, і пек їм! Що правда, то правда, — обізвався старий Остап Виговський. — Польські пани кращі за їх.
— Принаймні делікатніші. А ці бояри і горді, як сатана, і дурні, як ступа, і чваньковиті, ще й до того наглі, наглі без міри, без кінця. Два роки минуло, як Україна доброхіть присягла московському цареві, а ці московські зателепи вже порядкують та орудують на Україні, неначе вони завоювали наш край, [неначе] тричі побили нас в трьох битвах, — сказав Іван Виговський.
— Для їх, москалів, для їх, стрільців, став палаци, пускай їх в усі міста, куди їм буде завгодно! — сказав Ковалевський.
— Еге ж! пускай, щоб забрали нас в свої лапища в наших таки містах, недалеко ходивши, щоб накрити нас решетом в самісінькому гнізді, — сказав Іван Виговський.
— А які вони чудні, оці бояри! — обізвалась Катерина. — Не сказати б — московські попи в рясах та з патерицями... Як вступила я в світлицю, то трохи не помилилась: думала просити благословення і трохи не цмокнула їх в руку. Ще добре, що завчасу схаменулась. Ото б вийшла була кумедія!
— Де, в дідька, вони схожі на попів? Вони схожі на татарських мурз або на Батиєвих баскаків, — бовкнув Данило Виговський. — Це правдива московська татарва, тільки віра в них християнська. Наш гетьман матиме багато клопоту з цими боярами, як довго житиме.
— Не мала баба клопоту, та купила собі порося. Оце ж і гетьман купив собі біду, та й за свої гроші, — пожартував Ковалевський.
— Та які вони лайливі! як вони грубо говорили з гетьманом! "Тобі, гетьмане, негоже! тобі, гетьмане, непристойно! Ти, гетьмане, і Бога не боїшся, і людей не соромишся!" Лаються та й лаються! Вилаялись та й поїхали, бодай не вертались, — жартувала Катерина.
— І справді: "поїхав мій миленький, бодай не вернувся", як співають в пісні, — додав Данило Виговський.
— Та які ж вони одоробала! Ледве повертаються та сопуть, та хропуть, неначе крізь сон в ліжку. Та все чогось позіхають... А піт на гладких щоках так і дзюрчить, неначе залива з стріхи. Я вже хотіла встати з-за стола та повтирати їм гладкі морди, бо з їх лобів аж в полумиски капотіло, неначе з стріхи, їй-богу, хотіла вже втирати їм вуси та бороди, що позамочували в борщі, бо я гидлива: гидувала їсти. Бачила я і польських послів, і шведських, і венгерських, і волоських, а таких поганих ще зроду не бачила.
— Добре, що гетьман розкоштував, які на смак московські бояри і чого нам сподіватись од їх. Може, тепер одвернеться од Москви і оддасть Україну під руку турецького султана. Здається, що, під турком нам буде вільніше, — сказав щирий Данило Виговський.
— Не говори так, брате! Гетьман говорив з великої досади, а як обдумається та поміркує, то, може, скаже інше, — обізвався обережний Іван Виговський. — Може, і в Москві бояри заспівають іншої, як довідаються і пересвідчаться, що польські пани їх дурять, бо панам тепер дуже й дуже прикрутило.
Іван Виговський був дуже обережний. Хоч він і не любив бояр, але добре тямив, що Москва набирається тепер сили, побивши Польщу, і з нею треба поводитись дуже обережно, щоб часом не запобігти од неї клопоту й лиха через боярську темноту та дурість.
— І добре, пане Йване, твоя Олеся зробила, що не перебралась оце з Києва до тебе. Якби вона оце була пообідала з боярами, то з переляку втікла б з Чигирина в Київ, — сказала Катерина.
— Та й я б не видержала і дременула б слідком за нею. Якби прийшлось парити парка через боярські вереди та лайку, то кожний втік би од їх хоч і до турка, — обізвалась Олена Нечаєва.
— Од їх і поли вріж та втікай чи до ляха, чи до турка, чи хоч і на край світа. Ну та й цяця ж оці московські бояри! — говорив старий Остап Виговський.
— Нелегенько тепер і тікати од їх, коли запряглись в московське ярмо, — сказав Іван Виговський. — Тепер вони тільки кричатимуть на нас: "Гей, ставай, круторогий! Цабе, моругий!" Поганятимуть вони нас, як схотять і куди схотять. А наші — вони йтимуть під їх загадом, куди боярам потрібно.
Виговський скоса поглядав на Тетерю. Тетеря тільки хитро осміхався чорними очима, а потім промовив:
— Кому важке буде те ярмо, той крутне рогами та й скине його; а хто оговтається з ярмом, то й носитиме його, хоч і намуляє собі ним шию.
"Надвоє говорить Тетеря, що і в ступі не влучиш", — подумав Іван Виговський.
(Продовження на наступній сторінці)