Послів допустили до гетьмана. Гетьман лежав слабий на ліжку. Його лице вже осунулось, щоки позападали, ніс загострився. Голова вже посивіла. Гетьман спав з тіла так, що його ніби половини не стало. Вже було знать, що над ним літає подих смерті. Смерть, очевидячки, вже стояла в його за плечима або заглядала в двері. Тільки гострі очі горіли, як огонь, і в їх світилось давнє завзяття. Світився й гнів на московських бояр за зраду Україні й за нехтування її інтересами, дорогими для гетьмана.
Бутурлін, здоровий та огрядний, вступив в світлицю і поклонився гетьманові. Високий комір синього кафтана, обшитий важким золотом, високо стримів кругом шиї, неначе клепки діжі, поцяцьковані парчею та золотими взорцями. З того коміра, неначе з курена, висунулась і нахилилась товста голова з повними червоними щоками, з русявою довгою бородою, з сірими круглими очима та повними ситими рожевими устами. Од важкої духоти в важкому убранні, обшитому золотом, Бутурлін розпарився як у лазні. З чола лився піт і стікав по ситих щоках. Йому було важко й досадно і од духоти, і од злості на гетьмана. Бутурлін та Михайлов в довгополих кафтанах, облямованих парчею, з довгими бородами були схожі на московських поважних протопопів і своїм убранням, і бородами, і поважними фігурами та рухами. Бутурлін тричі перехрестився до образів, тричі поклонився гетьманові. Позад посла стояв дяк Василій Михайлов, нижчий за боярина, але ще товщий, неначе вгодований. Він хрестився до образів, кланявся та аж сопів од духоти в важкому довгому суконному офіціальному убранні.
Бутурлін спитав, по-давньому звичаю, про здоров'я в гетьмана. Гетьман спитав про здоров'я царя та цариці, та їх дітей. Посли зараз роздали царське жалування по списові для гетьмана, генерального писаря та для полковників. Роздавши жалування, Бутурлін сказав:
— Наказано нам говорити з тобою, гетьмане, про державні справи, а тобі, гетьмане, наказано вислухати за ті державні справи.
— Не можна мені теперечки слухати про державні справи, — сказав гетьман. — Я нездужаю, і дуже нездужаю; нехай військовий писар Іван Виговський вислухає про великі справи його царського величества.
— Ми прислані по указу великого государя до тебе, гетьмане, і нам загадано говорити з тобою, а не з якимсь писарем, — обізвався Бутурлін.
Виговський гордо зирнув на боярина. Слова боярські кольнули його в самісіньке серце. "І я ж такий боярин на Україні як і ти, а може, ще й кращий за тебе, бо я державний канцлер", — подумав Виговський і спустив очі: нехтування московське вразило його дуже неприємно.
— Я ніяк не можу при своїй хворобі говорити про державні справи і давати одповідь, — сказав гетьман, — та про що б ви не говорили те не буде втаєно від писаря.
— Не годиться тобі, гетьмане, одмовлятися ніякими причинами: треба слухати указ і загад великого государя без жодної суперечки, — сказав боярин.
— Указу й загаду царського я повинен слухати, але од хворості мені говорити не можна. Дасть Бог, подужчаю, тоді дам знати.
"Ну та й причепилась оця московська причепа, неначе шевська смола! Чіпляється до слабого чоловіка: хоч вмирай, а його вислухай! Це правдива московська пеня. Польські посланці не чіплялись до нас так нагло й грубо", — думав Виговський і тільки крутив свого довгого лиснючого вуса.
Надуті й сердиті московські посли вийшли в велику світлицю і хотіли вже йти з двору. Гетьман послав Виговського просити їх зостатись на обід. Посли вернулись в кімнату до гетьмана і гордо сказали:
— По милості царського величества для нас обіди наготовлені в нашій господі: ми будемо їсти в себе.
— Усі посли царські по милості царського величества в моєму домі їли і за довговічність государеву пили. Вчиніть і ви так само. А коли так не зробите, то мені буде здаватись, нібито буде неласка до мене його царського величества, — сказав гетьман.
Посли згодились зостатись на обід. Столи накрили коло гетьманового ліжка. До гостей вийшла гетьманова третя жінка Ганна, з роду Золотаренків, та Богданова старша дочка Катерина, що була замужем за Данилом Виговським. Обидві були убрані в дорогі оксамитові вишневі кунтуші та в білі шовкові намітки, наверчені на золоті парчеві очіпки. Вони попросили послів за стіл. Гетьман попросив на обід Івана Виговського та осавула Ковалевського. Перехрестившись та прочитавши молитву, усі посідали за столи. За столами при обіді ніхто не говорив. Усі сиділи мовчки, усі були задумані. Посли були сердиті, аж понадувались. Виговський поглядав на бояр скоса і тільки крутив свої довгі чорні вуси. Гетьманша й Катерина не насмілювались говорити з чужими послами. Веселій та говорючій Катерині страх як хотілось побалакати з чужоземцями, розпитати, як живуть в їх теремах московські боярині, які в їх звичаї, яка поведенція в убраннях. Але вона боялась батька, щоб часом чимсь не прохопитись і не сказати чого зайвого, такого, чого не дозволяє етикет. Обід був невеселий, вже геть-то поважний, навіть сумний, схожий на обід на панахидах. В очах в усіх світилась обида, невдоволення, заздрівання. Вряди-годи недужий гетьман обзивався словом до Бутурліна, та гетьманша тихо давала слугам якийсь там загад, а нетерпляча Катерина сливе на саме вухо шепотіла мачусі свої уваги і все поправляла на шиї разки намиста з дрібних червінців.
На половині обіду гетьман підвівся, звелів слугам піддержувати себе, взяв срібний кубок з венгерським і промовив бажання здоров'я цареві, цариці, царівнам, ласкавому заступникові України патріархові Никонові, боярам, думським людям і христолюбному військові, щоб Господь покорив під ноги цареві не тільки єретиків, але й самого поганина бусурмана султана турецького.
Випивши кубок, гетьман впав знесилений на постіль і вже того дня більше не вставав з ліжка. Усі хапком доїдали обід і швиденько розпрощались з недужим гетьманом.
Другого дня царські посланці знов намагались, щоб гетьман прийняв їх і вислухав. Виговський одмагався, що гетьман слабує, не може їх вислухати. Посли стояли на своєму і говорили, що вони прислані не на довгий час, що їм треба хапатись додому. Двічі ходив генеральний писар до гетьмана і двічі приносив послам ту саму одповідь, що гетьман не може ні слухати, ні одповідати, і прийме послів, як тільки трохи одужає й подужчає.
Але московські посли таки приїхали в гетьманський двір непрохані, їх привітав Іван Виговський і запросив до світлиці. Посли почали вивідувати в Виговського, навіщо гетьман має стосунки з шведами та трансільванським князем Ракочієм.
Виговський глянув на образ Спасителя, перехрестився і сказав:
— Божусь і присягаюсь, що в гетьманові і в усьому Запорозькому війську нема ніякої неправди і зради цареві. Але як пішли чутки, що ніби цар, ставши польським королем, оддасть Україну Польщі, як поляки почали посилати своїх послів до султана та до кримського хана, щоб намовити їх напасти на Україну, то гетьман почав шукати собі помагачів та спільників, щоб бути з ними в приятельстві. Усе це гетьман зробив не для зради цареві, а на честь і хвалу великого государя.
— Дивно нам, що гетьман вступає в спіл з царевими ворогами без наказу й дозволу царського, — сказали посли.
Виговський почав одмагатись, вговорювати і заспокоювати послів. Його красномовна промова лилась, як вода весною в бистрих потоках. Він говорив швидко, й плавко, й розумно, виправдуючи гетьмана. І посли трохи заспокоїлись.
Але через чотири дні гетьман поздоровшав і звелів Виговському покликати до себе послів.
Посли вступили в здорову світлицю. Гетьман сидів на канапі, худий, змарнілий та блідий. Він так спав з тіла, що оксамитовий вишневий жупан став широкий і бгався на його худому тілі широкими складками. Здавалось, ніби на канапі сиділа тінь колишнього огрядного, здорового велетня-гетьмана.
Гетьман попросив послів сісти на почесному місці на канапках в кутку під образами. Виговський сів оддалік на стільці. Бутурлін почав говорити з докором в голосі:
— Обіцялись ви, присягаючи на підданство цареві, в святій Божій церкві по непорочній Христовій євангельській заповіді перед святою Євангелією служити і бути в підданстві у великого государя на усій його волі й неслуханні, а по теперішніх ваших замірах ваше спочування переноситься од його царського величества на Ракочія. Тепер ми чуємо, що ти вже вступив в спіл з шведським королем Карлом Густавом та з Ракочієм і послав полковника Антона Жданова з Запорозьким військом на поміч Ракочію, щоб руйнувати міста й села Корони Польської, забувши страх Божий і свою присягу. Тоді було б слід допомагати цареві, щоб він міг стати польським королем та великим князем литовським, а не брататись з такими єретиками, кальвінами. Це тобі од Бога гріх, а од нас сором!
Слова московського посла розсердили гетьмана. Він спахнув і промовив одкрито й з запалом:
(Продовження на наступній сторінці)