— І недурно ти нарікаєш, — сказав Іван Виговський. — Ще ні сіло ні впало, а Москва вже ладна оступитись од нас, як тільки пани покадили їй під ніс облесливими пахощами. А поляки ж ще й не одвели нам границі. Ще ж ми не визволили од Польщі ні Галичини, ні Волині за Горинню. Ми ще не зібрались докупи, не зміцнились гаразд, а Москва вже ладна знов покорити нас під ноги полякам. Що станеться з нами? Хто вгадає, яка доля нас жде?
І Виговський зітхнув важко-важко, неначе перед його очима клали в домовину його милу, любу Олесю або його рідну матір.
— Аж тепер на старості літ гетьман дійшов до розуму! Розібрав і втямив добре, чим тхне Москва, — сказав старий Остап Виговський.
— Розібрав і втямив, це правда, але заплутався між двома царствами, — сказав Іван Виговський. — І один Бог відає, як ми виплутаємось на волю. Москва оце одразу показала свої норови. Наших козацьких послів поляки приймали й вітали, як і послів заграничних, цісарських, німецьких, венгерських. Їх приймали з честю й пошаною, давали їм харчі, кватири, давали дорогі подарунки, оксамитові кунтуші, фалендиші голландські й усякі дорогі сукна. А московські бояри не пустили їх навіть близько до намету, ніби якусь непотріб.
— Це недобрий знак, — обізвався Данило Виговський. — Коли Москва вже тепер, тільки що прийнявши Україну в підданство, проганяє наших посланців і не шанує їх, що ж буде потім, як Москва забере нас в руки та насадовить свого війська отут, в нас дома, по наших містах?
Увійшов слуга, старий козак, і приніс другу потраву. Але ще й перша стояла непочата, і чарки стояли повні. Слуга з дива витріщив очі. Виговські тоді тільки опам'ятались і схаменулись, випили по чарці і почали їсти страву. Але їжа не йшла їм на думку. Старий козак поприймав з стола сливе повні миски й полумиски і тільки з дива поглядав скоса то на писаря, то на його старого батька.
"Чи це вони послабли, чи з ними трапилась якась неприємна притичина", — подумав старий козак, виносячи тільки почату страву.
А Виговські ще довго сиділи за столом, довго балакали, пили венгерське вино, але й вино не розвеселило їх. Важка дума каменем налягла на їх душу.
Данило попрощався і пішов додому. Старий Остап пішов одпочивати до своєї кімнатки. Іван Виговський усе сидів край віконечка і поглядав на хмарне небо, на густі хмари, котрі неначе бігли понад лісом, понад горою, доганяли одна одну, котячись, неначе чорний дим, густими довгими валами.
"Чи не так вже котилось горе по Україні за усі Богданові часи, як котяться по небі валами оті чорні хмари? Битви за битвами, ріки крові за ріками лились по всій Україні, одна другу доганяла, одна другу випереджала. Не встигла одна річка зсякнути й висохнути, десь знов піднімалась друга кривава річка і сповнялась червоною козацькою кров'ю. Тепер Польща вихилиталась до дна, до коріння. Пани спаскудніли. Польща падає, і при такім упаді Польщі Україна встояла б і мала б силу одбиватись і вдержувати свої права. Москва росте, набирається сили. Бояри не страшні тепер цареві: це потомки давніх двірських шутів та скоморохів Івана Страшного. Це не польська вольнолюбна шляхта, а холопи цареві, і будуть чинити його волю, і прислужуватись навіть через міру, і годити цареві, як годить нікчемний холоп. Кляне гетьман Москву, кляну її й я ще більше з її нікчемними, наглими холопами-боярами".
Надворі сутеніло, смеркало. В світлиці неначе впали тіні на білі стіни, стали тіні в кутку на дорогих в золотих шатах образах, обвішаних вишиваними рушниками. Стало ще сумніше на душі в Виговського. Його думи полетіли в давнину, літали понад полями, де були битви за волю України. Смутна згадка за згадкою летіла швидко, як чорні хмари на небі. І несподівано Виговський згадав Корсун, і Пилявці, і Берестечко, згадав Київ. І от він неначе бачить невеличкий домок, а в тому домкові неначе вглядів Олесю... І в одну мить в його світлиці неначе блиснув промінь ясного сонця, неначе звідкільсь повіяло теплом. Світлиця одразу ніби повеселішала, ніби ожила. Олеся ніби стояла перед ним, як жива. Він неначе бачив її тихі очі. І йому здалось, що серед світлиці зацвіла якась пишна квітка серед зеленого листу, ясно-червона, пахуча. Він неначе почував пахощі од тієї квітки, що пішли по усій світлиці і сповнили його душу. Йому стало весело на серці. Якісь надії на щастя заворушились десь глибоко-глибоко в душі. Він неначе набирався сили. Одна приємна думка викликала другу і розганяла смуток. І одразу він пригадав, що Богдан розлютувався на Москву, хоче одняти Україну од Москви.
"Не все пропало! Не загинемо до кінця! Богдан винесе на своїх подужних плечах і цю напасть. Він аж тепер став на добру путь. Москва остогидла йому, як і мені. Він одірве Україну од Москви. Не все пропало! Ще не вмерла козацька мати!"
І ясний, милий Олесин образ ніби злився докупи з тим сяєвом щастя і надії на ліпшу долю України, на її волю. Виговський повеселішав, встав з стільця і почав походжати по світлиці. Надія додала йому сили, розігнала смуток.
"Не все загинуло, не все пропало! Польща тепер хистка, як тонка кладка. Пани проваляться на своїй кладці, а ми визволимо Галичину й Волинь, зберемо ввесь наш український народ докупи, і тоді пристанемо до хисткої Польщі і матимемо силу й снагу вдержати самостійність при слабкій Польщі. Богдан уже звертає з своєї полюбленої стежки. Він тепер мусить йти тудою, кудою я бажаю. А я йому допоможу своєю радою... На Україні розвиднюється аж тепер! От-от засяє сонце волі і самостійності! Є надія! Ще не вмерла козацька мати!"
І не буйним вітром вирвались його палкі почування, як вони виривались у Богдана. Виговський, тихий на вдачу та поміркований, тільки швидше заходив по світлиці і все розгладжував долонею своє високе біле чоло, повне дум, та гадок, та надій на ліпшу долю України.
Другого таки дня Богдан скликав козацьку старшину на раду. Богдан вийшов з своєї кімнати блідий, стривожений, сердитий, аж лютий. Він і досі не міг заспокоїтись, лаявся, сердився і проклинав Москву. Виговський бачив, що гетьман вже старий та недужий, може спересердя та зопалу нашкодити Україні в справі з Москвою, почав заспокоювати гетьмана, благав його підождати трохи та гаразд розвідати про це діло, обнімав коліна, доказував, що це неможлива річ, щоб цар оддав Україну ворогам благочестивої віри й поганцям на поталу.
— Коли ми, не розвідавши гаразд про це діло, зопалу піймемо віри в таку чутку про Москву і оступимось од царя, то про нас піде слава як про зрадників і кривоприсяжників. Треба підождати і розвідати гаразд. Може, це тільки така чутка пішла по Україні, а чуткам не все можна йняти віри, — вговорював і заспокоював писар гетьмана.
Богдан вгамувався. Рада постановила ждати з Москви звістки од царя, але не посилати козацьких полків на поміч полякам проти шведів.
— Я шведського короля ніколи не зраджу. Він наш вірний спільник. Нам треба добивати панів, знесилювати їх, а не помагати їм, доки ми не однімемо од Польщі Галичини та Волині, доки вони не згодяться одмежувати Україну од Польщі границями, — говорив Богдан старшині.
А тим часом він послав в Москву до царя лист. В своєму листі Богдан писав, що польські пани ніколи в світі не додержать свого слова, не сповнять Віденського трактату, не виберуть царя собі за короля, що вони обдурюють царя, бо вже послали послів до римського цісаря і просять його брата собі за короля. В кінець усього Богдан благав царя не вертати України Польщі, як своїй будущій державі, не давати на поталу ляхам православної віри.
Москва була глуха на цю пораду гетьмана та на його прохання. Цар постановив трактат з панами без козаків і навіть не дав відповіді на Богданів лист.
А час йшов. Ляхи намовляли кримську орду напасти на Україну, підмовляли й цісаря. Тоді Богдан, не питаючись в царя, завів переговори з трансільванським князем Ракочієм. З початку 1657 року Україна постановила умову з Швецією та Трансільванією розділити Польщу між собою. Ракочій вступив з військом в Польщу. Богдан послав йому до помочі козацькі полки. Чутка про це дійшла в Москву вже тоді, як Ракочій йшов на Варшаву. Цар Олексій Михайлович послав до гетьмана в Чигирин свого окольничого Федора Бутурліна та дяка Василя Михайлова з докорами гетьманові за ту спілку.
Московські посли виїхали з Москви весною, а прибули до Чигирина аж літом, третього іюня, вже тоді, коли Богдан слабував, коли вже наступав кінець його життя.
Богдан знав, що Бутурлін їде з докорами од царя; він не мав думки зусім розійтись з царем і послав стрічати боярина з пошаною. Миргородський полковник Грицько Лісницький виїхав назустріч послам за десять верстов од Чигирина. За п'ять верстов од Чигирина стрітили послів гетьманів син Юрій, генеральний писар Іван Виговський та військовий осавул Ковалевський. Юрій просив послів вибачити, що сам гетьман не виїхав їм назустріч, бо нездужає і лежить на ліжку.
Другого дня прибув до послів Ковалевський і привіз на подарунок їм два багато осідлані коні.
— Добродій наш гетьман звелів вам їхати до його, — сказав Ковалевський.
Посли приїхали в гетьманський двір. В сінях стрів їх Іван Виговський.
— Не майте за зле, — сказав генеральний писар, вітаючись з послами, — гетьман лежить недужий і не міг ніяким побитом стрінути вас.
(Продовження на наступній сторінці)