— Що ти собі задумала, серце Олесю? Чи козак же до пари тобі? Ти шляхтянка з дідів, з прадідів; ти з роду сенаторського й княжого, а він... Хто він? Простий ходачковський шляхтич з села Вигова на Волині, тепер козак, хоч і служить за якогось там писаря при гетьмані, — репетувала стара шляхтянка.
— Він, тітко, займає високий уряд при гетьманові, має великі доходи; він чоловік з достатками, бо оце недавно поставив своїм коштом Чигиринський монастир, — тихо говорила Олеся.
— То шо з того! — репетувала княгиня Любецька. — Тебе він завезе між козаків та козачок. Вони тебе вберуть в свої хлопські стародавні убори: вберуть тебе в плахту та червону запаску. Тепер ти зовсім панна, ніби щира варшав’янка, а там ти станеш мужичкою, зовсім спростишся. Ох, горе мені тяжке!
— Як не схочу, то мене ніхто нігде не вбере в плахту та червону запаску. Я таки й не думаю в неї вбиратись, Коли я приїду в Чигирин, то приїду з блиском і честю, як природжена шляхтянка, як новосвітська пані, і такою там і зістанусь, — гордо обізвалась Олеся.
— Ой Боже мій! Горенько тим нещасним сиротам! Ніхто за ними не доглядає, ніхто їх не виховує гаразд. Ростуть на волі, як сосни в бору. Ти, серце Олесю, сирота, не маєш матері; ти б послухала нас, бо ми бажаємо тобі добра й щастя. Ти ще молода; знайдеться тобі жених між значними шляхтичами українськими, а може, й польськими, — говорила Суходольська й трохи вже не проливала сліз.
— Хоч я й сирота, але не без розуму, і в кожному становищі покажу себе і новосвітською особою, і шляхтянкою, прихильною не до Москви, а до Польщі. Я сама собі дам ради, коли то ще вийду за козака-шляхтича Виговського, — тихо й спокійно говорила Олеся.
— Ну то й давай собі ради сама! — крикнула Любецька вже спересердя.
— То й давай сама собі ради, коли нас не хочеш слухати! — репетувала вже сердито Суходольська. — Бог з тобою, коли цураєшся свого роду, цураєшся княгині, котра стала тобі за рідну матір. Ходім, сестро, додому!
— Ходімо, сестро! Покірливе телятко дві матки ссе, а непокірливе і одної не хоче.
"Ой, коли б ці матері швидше виходили з хати! Ой, обридли вони мені своєю порадою та криком!" —думала Олеся мовчки.
— Ходім, сестро! Роби, Олесю, як знаєш, але потім на нас не нарікай, а нарікай тільки на саму себе, — сказала Любецька і вийшла з світлиці, навіть не попрощавшись з Олесею.
— Ходім! Ат! Будемо тільки надаремно гаяти час! Ходім! — крикнула Суходольська і вийшла, так само не прощаючись з Олесею.
"Слава тобі, Сотворителю! Хоч крику та усякої поради не буду чути", — подумала Олеся.
Увійшла тітка Якилина і глянула на Олесю. Олеся сиділа сердита й бліда.
— Пішли? — спитала Якилина.
— Хвалить Бога, пішли. Трохи не луснули з досади, — сказала Олеся.
— Пішли порадниці, а наш порадник щось загаявся. Одначе незабаром прилетів на коні Виговський і сказав, що вже згодив вінчання в одного священика. Ввечері Виговський і Олеся пішли до Софійського собору на утреню й висповідались, а другого дня на Подолі запричастились і повінчались. Щасливі й веселі вони вертались на обід до прихильної й доброї тітки Якилини Павловської. Якилина таки була рада, неначе вона сама повінчалась з Іваном Виговським. І ніхто в світі не спочував до Виговського та Олесі в їх щасті так щиро, як тітка Якилина. Вона завсіди була рада й вдоволена, коли їй доводилось спарувати хлопця з молодою панною.
Тиждень прожив Іван Остапович Виговський в Якилини Павловської, як у раю, і не міг натішитись своєю Олесею. Він неначе помолодшав, повеселішав і одпочивав душею і після важкої вандрівки в Мокрани, і після тяганини з Олесиною ріднею, одпочивав і од важкої канцелярської служби при старому вередливому гетьмані. Але на Олесі усей той пережиток турбот окошився нервовою хворобою, котрої не міг навіть вгамувати своєю ласкою та коханням ввічливий Виговський. І причеплива уперта рідня, і довга тяганина з сватанням, і несподівані втьоки з дому од старого Стеткевича, і несподіване, ніби крадене, вінчання проти волі усієї рідні — все це окошилось на делікатній і випещеній Олесі нервовою слабістю.
Тим часом з Чигирина до Києва приїхав Данило Виговський і переказав Іванові Остаповичу, щоб він зараз їхав до Чигирина, бо всяких справ набралось багато, і гетьман Богдан вже почав гримати на Виговського і навіть сердитись за його дляння з своїм шлюбом в Києві. Виговський доручив догляд за Олесею тітці Якилині та старому Остапові Виговському, а сам, як можна швидше, поспішив до Чигирина.
Тим часом Олесина слабість затяглася. Вона то одужувала, трохи поправлялась, то знов занедужувала. Виговський часто навідувався до Олесі, пробував по тижню й по два в домі тітки Якилини, але боявся перевозити її до Чигирина, бо вже зайшла негода, почались холоди. Олеся не любила козаків, з неохотою збиралася їхати до Чигирина і, очевидячки, сама длялась з виїздом.
— Нехай вже моя Олеся перезимує в вас, шановна тітко, а влітку ми перевеземо її по теплі та при теплій сухій годині, щоб їй наш Чигирин здався кращим, — говорив Виговський до тітки.
— То й нехай так буде. Вона в мене, як у рідної матері. Я її доглядатиму, як свою дитину. А не дай, Господи, вона зимою застудиться в дорозі в тих степах та на тих степових вітрах! Що тоді станеться з нею? — говорила тітка Якилина.
Тим часом настала весна, холодна та непогожа. Вже й Великдень минув, а холоди все не минали, неначе наважились шкодити Виговському й Олесі. Настало літо. Олеся породила сина Юрія.
— Знов притичина мені з Олесею! Вже й козацька старшина сміється, що я ховаю десь в Києві свою жінку-шляхтянку і боюсь показувати її козакам в Чигирині, щоб вона не одбила її од мене, — говорив Виговський тітці Якилині.
ІV
Як тільки гетьман Богдан Хмельницький оддав Україну в підданство московському цареві, цар Олексій оповістив Польщі війну. Богдан тільки й бажав того: в його давно була думка одняти од Польщі ще Волинь за Горинню та Галичину, прилучити цей край до України і зібрати докупи ввесь український народ. Богдан ще перед тим, як мав віддати Україну в підданство московському цареві, приговорив собі спільника, шведського короля Карла Густава. Він посилав листи до Карла Густава через двох шведів, польських офіцерів, взятих в полон в дрижипольській битві з поляками, і намовляв його постановити спілку з козаками, щоб воювати Польщу. Шведський король послав до Богдана свого посла генерала Вільгельма Карлуса з подарунками та грамотою. Богдан постановив умову з королем вкупі воюватись з поляками і не ставити миру з ними без обопільної згоди. Він переслав через Карлуса грамоту й подарунки: троє турецьких коней з багатою збруєю, три янчарки, три буйволячі роги і три козацькі кунтуші з вишневого оксамиту, обкладені перлами та золотом.
Московське військо 1654 року вступило в Білу Русь. За військом незабаром прибув сам цар. Богдан послав на підмогу цареві три козацькі полки під приводом ніжинського полковника Василя Золотаренка з правами наказного гетьмана. Московські воєводи забирали одне місто за другим на північній Білій Русі, завоювали Дорогобуж, Білий, Невель, Мстиславль, Рославль, Оршу, Шклов. Золотаренко завоював в Могилівщині та Мінщині Річицю, Гомель. В серпні московське й козацьке військо розбило військо литовського польського гетьмана Радзивіла. Москалі й козаки пішли загонами по Білій Русі. Цар вступив в Смоленськ. Полоцьк і Вітебськ самі оддалися цареві. Чернігівський полковник Подобайло взяв заново Гомель, Пропойськ, Новий Бихів. Цар взяв Смоленськ і все посовувався далі на Литву до Вільна.
Саме в той час Карл Густав вступив в Польщу. Познань і Велика Польща мусила присягти на підданство шведському королеві. Короля Яна-Казиміра пани не любили. Варшава здалась шведам і присягла королеві без битви. Шведи забирали одне місто за другим, взяли Ченстохів і заграбували скарби в монастирі. Польські пани боялись, що король одніме од їх вольності й права, кидали короля і приставали до шведів. Вони поставали зрадниками Польщі і королеві.
В той час, як Польщу забирала Москва й шведи, Богдан вступив з козацьким військом в Галичину вкупі з московським військом під приводом Бутурліна. В Богдана була думка забрати південні польські провінції, заселені українським народом, і довести до кінця визволення усього українського народу од Польщі. Карпатські русини, гуцули піднялись і пішли загонами по Галичині, били й грабували польських панів. Богдан підступив під Львів і обложив його звідусіль. Міста й твердині в Галичині здавались одні за другими або гинули в боротьбі. Козаки взяли твердиню Гродек. Богдан взяв великий викуп з Львова, а Бутурлін з москалями та козаками взяли Люблін, спалили й вигубили усіх жидів.
Війна тяглася вже другий рік. Польща неначе вже гинула. Пани-зрадники опам'ятались. Побачивши, що Польща гине, вони почали думати та гадати, як би спасти рідний край од загину. Шведи грабували Польщу, зруйнували Ченстохівський монастир, забрали церковні скарби. Шведський король не поважав польських республіканських порядків і говорив панам, що його шабля покаже закони для побитої Польщі. Пани покидали Карла і знов присягали Янові-Казимірові на вірність. Чарнецький розбив шведське військо. Ян-Казимір, Чарнецький та Любомирський розіслали заклик до народу. Варшаву одняли од шведів. Шведський король оступився в Пруссію. Пани почали думати та гадати, як би спасти Польщу, бо московський цар вже забрав усю Білу Русь і взяв Вільно.
(Продовження на наступній сторінці)