І Виговський звелів козакові одв'язати і принести ту торбу. Він вийняв печену тетерю, паляницю й сіль, покраяв усе на шматочки. Олеся розстелила хусточку і поскладала харч на хусточку. Шляхтич поставив на траві глечик молока й два кухлики. І здорова, молода Олеся пообідала з таким смаком, з яким вона ніколи не обідала в палаці свого батька.
Попоївши всмак, Виговський велів шляхтичеві лагодитись в дорогу. Віз був простий, труський. Шляхтич поклав у віз два кулі, а на кулі наклав соломи і переплів їх зверху ликами. Виговський припріг свого коня, а Олесиного прив’язав до воза ззаду. Шляхтич сів за погонича, і віз покотився швидко по втертій лісовій дорозі до Києва.
Знов повився поліський бакаюватий шлях через яри та луки, через густі соснові ліси. Сонце стало на вечірньому прузі, як вони в'їхали в чимале село Микитяни. В кінці села стояв пусткою палац якогось дідича; дідич, очевидячки, був католик і мусив покинути свою маєтність. В палаці всі вікна були повибивані, всі двері повиламувані, все добро рознесене. Олеся глянула на той палац, на те спустошення і їй стало важко на душі.
Не встигли вони в'їхати в село, як од корчми рушили до їх воза чоловіки і спинили коні, вхопивши за гнуздечки.
— А чого вам од нас треба, люди добрі? — спитав Виговський.
— А того треба, що вам не слід сюди вертатись! — обізвався понуро один чоловік.
Селяни, вглядівши віз, на котрому їхали пани, почали сходитись і поставали кругом воза. Декотрі чоловіки вибігли з дрючками. Олеся мовчки поглядала на ту громаду, і в неї в душі похололо.
— Отже ж, це яхнянський дідич! Їй-богу він! Це він вертається з Польщі в своє село, — обізвався один чоловік.
— Та я не яхнянський дідич! Я козак, я з козацької старшини! — крикнув сердито Виговський. — Поганяй далі, візниче!
— Ба, не поганяй-бо! Далі, пане, не поїдеш, а назад то, може, й вернешся, коли ще про тебе не довідаються яхняни, твої давні панщанні, — промовив один чоловік.
— Це давній яхнянський дідич, а то його жінка! А коли не він, то його брат, бо дуже скинувся на його, — промовив один дід. — Не пускаймо його в Яхни! Їдь собі, пане, назад до Польщі, коли тобі шкода своєї голови.
— Що це вам прийшло на думку, що я яхнянський дідич? Дивіться, на мені козацький жупан, козацька шапка! Чого це ви до мене причепилися?
— А чи то ж велика труднація надягти на себе козацький убір та й проскочити в Яхни? Бог тебе знає! Повертай назад! Гетьман Богдан погано вчинив, що умовився з королем повертати католицьких панів в маєтності і запрягати людей до панщини, — гомонів старий дід.
— Та тепер вже не польський король панує на Україні, а московський цар, бо гетьман і козаки присягли на підданство цареві, а цар вже не дозволить вертатись католицьким панам в їх села та палаци на Україні, — обізвався Виговський.
— А Бог його святий знає! Ми про це нічого не чули, нічого не знаємо, а тільки знаємо про те, що польські пани повертаються з Польщі і неволять людей, силують робити панщину, — промовив дід.
— Та бреше він, оцей пан! Це він хоче вибрехатись! Це той, коли чули, люди добрі, що, було, за своїми панщанними людьми ходить на полі з рушницею та неслухняних підстрелює кулями, їй же богу, він! Дрючками його! дрючками! Не йміть йому віри! — гукав один здоровий чолов'яга, очевидячки, завзятий ворог панів. — Повертай назад, вражий сину, з своєю панією, бо тут тобі буде й кінець! Бач, яких баских коней веде з Варшави! А скільки начіпляв на себе золота!
І чолов'яга замахнувся на Виговського товстим дрючком. Олеся сиділа ні жива ні мертва. Вона стала жовта, як віск,
— Оце яка напасть трапилась мені в дорозі! Мене жде в Чигирині гетьман, а тут тобі на!.. Люди добрі, везіть мене до священика! Священик вам скаже, що я за людина, — сказав Виговський.
— То й повезім! — обізвався один дід, очевидячки, здатливий і не лихий чоловік.
Шляхтич погнав коні до двору священика, за возом рушила громада з дрючками. На щастя Виговського, батюшка й справді вгадав, що Виговський з козацької старшини. Виговський сказав йому, хто він такий. Батюшка вернувся в хату, накинув єпітрахиль, взяв в руки хрест, вийшов з хати і стрів Виговського як значну особу, на порозі хати. Громада поздіймала шапки. Виговський і Олеся поцілували хреста і батюшку в руку.
— Еге, високоповажний генеральний писарю, наші хлопи, нетямущі поліщуки, вважали тебе за католика дідича і стріли тебе як ворога? — промовив батюшка.
— Так, це правда, панотче! Трохи не почастували отими дреколіями, а мені не пойняли віри, що я козак. Запевніть їх, панотче, що ви бачили мене не раз в Києві, бо й ви мені щось на приміті, — сказав Виговський.
— Прошу ж до моєї хати! — прохав батюшка. Олеся так і шугнула в двері, неначе спасаючись од наглої смерті; за нею слідком вступив в сіни і Виговський. Вона вбігла в світлицю і, сливе непритомна, не сіла, а впала на стілець. Батюшка оповістив громаді, хто був приїжджий козак. Громада, похиливши голови, рушила з двору.
Переночувавши в тісній простій хаті сільського панотця, Виговський з Олесею доїхали потім без пригод до Києва і заїхали до двору тітки Якилини Павловської. Павловська вибігла в двір і зараз догадалась про все. Вона була рада цьому випадкові, як своєму щастю.
— Еге, це ви вдвох виїхали з Мокран? Я вгадую, що не Христофор Стеткевич пустив вас самохіть з дому: ви самі пустили себе. Еге? — питала Якилина Павловська, осміхаючись.
— Та еге ж! — обізвався Виговський, обтрушуючи солому з свого дорогого кунтуша та з Олесиної одежі. — Мусила Олеся саму себе пустити до Києва, коли інші не пускали.
— Прошу ж до господи! Повечеряйте та й одпочивайте, бо ви, мабуть, і здорожились, і од голоду та втоми перепались, — говорила Якилина.
Добре одпочивши, Виговський пішов ночувати до старого Євстафія Виговського і зараз таки після сніданку побіг конем на Поділ годити вінчання в одного панотця. Він виїхав з двору, а до Якилини Павловської зараз нагодилась княгиня Любецька, ще й привела з собою свою родичку, пані Суходольську, вже зовсім покатоличену і сполячену. Недаремно Олеся думала, що ніхто в Києві й не догадується про її приїзд до Києва вкупі з Виговським. В той час, як вони їхали улицею, їх углядів дворецький князя Любецького; вглядів він і Олесю, котра сиділа на возі попліч з Виговським. Як добрий навиглядач, ще й до того цікавий, він пішов до княгині Любецької і розказав їй про цей випадок, зовсім незвичайний. Княгиня зараз догадалась про все і другого дня раненько побігла до Павловської, щоб одбити од Виговського Олесю.
Олеся, поснідавши, сіла на канапі, ніби сховавшись в куточку канапи, підобгала ноги, оперлась на качалку-подушку і одпочивала. Вона почувала себе стомленою й розбитою після довгої труської дороги, зблідла на виду, а очі виявляли велику втому і збурення душі несподіваними подіями тих днів.
Любецька і Суходольська вбігли в світлицю і почали зорити очима по закутках. Вони вгляділи Олесю в куточку здорової, неначе ясла, софи.
Для Олесі цей ранній візит був такий неприємний, що вона аж скривилась і трохи не заплакала. Вона трохи була вже задрімала; їй так було гарно та спокійно в тиші, в закуточку широкої софи. Золоті мрії роєм літали ніби перед її очима, як бджоли на сонці в пасіці. Вона все думала про свого коханого, уявляла собі його вид, його очі, тішилась мріями про своє будуще високе становище гетьманші, першої особи на Україні після гетьмана.
— О! А ти, Олесю, в Києві? — крикнула Любецька.
— О! Ти тут! Не в Мокранах? А де ж пан Христофор Стеткевич? Ти з ним прибула сюди чи з тіткою Павлиною? — гукнула на всі кімнати голосна пані Суходольська.
— Я, цьоцю, прибула до Києва з Іваном Остаповичем Виговським, — обізвалась Олеся, привітавшись до родичок і знов вгніздившись в куток софи.
— А то чого так? — спитала Любецька.
— А це що за диво? Панна Олеся прибула з козаком вдвох: їхали два дні й одну ніч через нетрі та пущі, через бори... Це диво та й годі! — гукала Суходольська.
— І дива тут нема ніякого. Мене дядько не пускав, а мені хотілось їхати до Києва. Не їхати ж мені самій в такі небезпечні часи. Трапився добрий чоловік і довіз мене, спасибі йому, до Києва, в доброму здоров'ї, — тихо говорила Олеся.
— Щось тут є! Щось та є! Це, Олесю, неспроста ти пустилась в таку вандрівку з Виговським та ще й без дозволу опікуна, — говорила Любецька.
— Ба, спроста, моя дорога цьоцю. Приїхала до Києва в гості та й годі, — говорила Олеся.
— Скажи по правді, моя дорога Олесю! Еге, ти зробила оту промашку з Мокран з тим козаком, щоб вийти за його заміж? Еге, ти втікла з дому? — спитала Любецька.
— Ба, я не втікла, крягине! Я серед ясного дня звеліла осідлати свого коня та й поїхала з Виговським до Києва. От і все! — промовила Олеся.
— Але ж ти оце прибула до Києва, щоб повінчатись з Виговським, ні в кого не питаючись? — спитала пані Суходольська.
— Я ще й сама напевно не знаю, чи буду я з Виговським шлюб брати в Києві, чи й ні, — говорила з досадою Олеся, одникуючи од щирого признання.
— О, я напевно знаю, що будеш брати шлюб! — гукнула стара й криклива Суходольська. — Чого б тобі й їхати з Виговським вдвох в таку далечінь?
(Продовження на наступній сторінці)