Вони летіли в зоряному небі над лісами, річками, долинами, над містами і селами. Внизу привітно мерехтіли вогні вокзалів, електростанцій, заводів, що працюють цілодобово. Он по залізниці рухається поїзд, наче іграшковий, а онде по шосе повзуть маленькі, теж наче іграшкові машини. Згори здається, що вони ледве пересуваються, а насправді ж вони мчать як скажені.
Місячний зайчик Олелько сидів у Нусі на колінах.
— Наші вже повертаються, — сказав він. — Порозносили сни й повертаються.
— Де? — не бачачи нічого, спитала Нуся.
— А ти й не побачиш, — відповів Олелько. — Вони повертаються зі швидкістю світла. Людське око не в змозі цього побачити… А онде вже й гора Селенга.
Розділ III
Країна Місячних Зайчиків
Нуся побачила Країну Місячних Зайчиків усю одразу з висоти пташиного польоту (у буквальному розумінні цих слів).
Залита місячним сяйвом надхмарна вершина гори Селенги являла собою казкове розмаїття прекрасних нічних квітів. Ви, мабуть, знаєте, що є квіти денні, які розквітають удень при сонці, а на ніч стуляють свої пелюстки. А є квіти нічні, які, навпаки, розквітають уночі, а вдень закриваються. Одна з найпоширеніших нічних квіток — це матіола, або, як її ще називають, нічна фіалка. Ви її добре знаєте, від її духмяних пахощів увечері у вас завжди, я певен, радісно перехоплювало подих.
Місячні зайчики, як і сонячні, мешкали у квіткових будиночках, тільки будиночки ті були, як ви розумієте, з нічних квітів.
Посеред країни височів чудовий срібний палац. Коли Нуся спитала Олелька, що це таке, він пояснив, що то Палац Несподіваних Радощів. Місячні зайчики вважають, що найбільша радість з усіх радостей — це радість несподівана, та, якої не чекав, а вона прийшла. Несподівано, раптово, неждано-негадано. І кожен місячний зайчик намагається принести комусь із дітей саме несподівану радість. Або уві сні. Або підказавши через сон батькам чи комусь із дорослих якусь ідею. Щоб прокинулась уранці дитина, а на стільці коло ліжка лежить якийсь подарунок — шоколадка, іграшка, квиток у цирк абощо.
Той місячний зайчик, якому це вдається, наступного дня вшановується привселюдно, а точніше привсезайчиково у Палаці Несподіваних Радощів. І те, що він зробив, записується у Срібну Книгу і навічно потрапляє до Виставки Несподіваних Радощів, щоб молоді місячні зайчики дивилися і вчилися, що і як треба робити.
На площі біля Палацу Несподіваних Радощів збираються місячні зайчики й тоді, коли треба вирішити якесь важливе державне питання, що стосується всієї Країни Місячних Зайчиків. Відбувається так звана Велика Місячна Рада.
От і зараз Олелько кудись на хвилинку зник, залишивши Нусю серед порожньої площі біля Палацу. І враз звідусюди туди почали збігатися місячні зайчики. І незабаром уся площа була вже заповнена.
Олелько вискочив на балкон Палацу і звернувся до присутніх:
— Дорогі зайчики-братики! Подивіться на цю дівчинку і скажіть, хто з вас приносив їй учора вночі сон. Це дуже важливо.
Нуся завмерла.
Але площа мовчала. Ніхто не зголосився.
— Чи всі зайчики-братики тут? — спитав Олелько.
— Всі! — вигукнула площа.
— Гм! Дивно! — хмикнув Олелько і повернувся до Нусі. — То ж не був кошмар?
— Ні. Нормальний сон. Я не боялася, — сказала Нуся.
І раптом здаля, з краю площі, почувся тоненький голосок:
— Ой! Не всі! Не всі! Немає братика Сяйвика.
— А де ж він? — спитав Олелько. Ніхто цього не знав.
Братик Сяйвик не повернувся в Країну. Хоча давно мав повернутися. Усі стривожилися.
— Оголошується всесвітній розшук! — вигукнув Олелько. І вмить площа спорожніла. Місячні зайчики розбіглися шукати свого несподівано зниклого побратима.
— І ми з тобою будемо шукати Сяйвика, — сказав Нусі Олелько. — Це він приносив тобі той сон. Тепер уже немає сумніву. І твій сон, і зникнення Сяйвика, я думаю, пов’язані між собою.
— Яким чином? — здивувалася Нуся.
— Я думаю, що перервався твій сон не сам по собі. Перервав його хтось із команди пана Морока.
— Нащо?
— Бо той дідок мав сказати щось таке, чого розголошувати, на думку пана Морока, не можна було. А братик Сяйвик, який приніс тобі сон, теж став для пана Морока небезпечний, бо міг знати, що було у сні.
— Вони його вбили? — жахнулася Нуся.
— Ні. Місячні зайчики, як і сонячні, незнищенні, безсмертні. Але захопити у полон і тримати в неволі їх можуть.
— Що ж робити?
— Треба шукати.
— А де?
— Поки що не знаю.
І тут у розмову втрутилася сова Софія Павлівна, яка досі мовчки спостерігала за тим, що відбувалося, сидячи разом із пугачем Ухом Степановичем на зубчастій стіні палацу.
— Нещодавно нічні кошмари заснували свою країну — Страхолюндію. Туди й могли вони затягти Сяйвика, — сказала сова. — Там такі підземні лабіринти з усякими жахами, що й описати неможливо.
— А де це? — спитав Олелько.
— У Вражому Лісі за Чорним Озером. Як не боїшся, можна було б там пошукати.
— Як ти? — обернувся Олелько до Нусі.
Нуся, хоч і була дівчинка, проте не з боязких.
— Треба ж знайти Сяйвика, — тихо сказала вона.
Розділ IV
У вражому лісі
У Вражому Лісі на березі Чорного Озера, в якому віддзеркалювався рогатий місяць, сиділи троє — лісовик Трісь, Водяник Бульк та польовик Уу.
У Тріся була мохова борода, зелені очі, кострубаті, із сухої гілляки руки й ноги, а на голові бриль.
У Булька була зелена борода з водоростей, голубі водянисті очі і на голові шапка з латаття.
У польовика Уу борода була хвилясто-ковилова, очі — щілинки, наче примружені од вітру, і на голові засмагла облуплена лисина.
Кожен тримав в одній руці березовий келих, у якому горів синім полум’ям міцний шмурдяк, а в другій — велику золотисто-прозору тараню.
— Будьмо! — сказав водяник і перехилив келих. — Бульк!
Польовик і собі перехилив келих і скривився:
— Уу!
Лісовик теж скривився, перехиливши келих, і вломив, закусюючи, тараню:
— Трісь!
Хвилину помовчали.
І саме в цю мить верховіття дерев поривчасто зашуміло від вітру.
Польовик Уу підніс догори палець:
— О! Важливе оперативне повідомлення! Вітрюган-хуліган Катастрофа доповідає, що з Країни Місячних Зайчиків летять сюди пугач Ух та сова Софка. Несуть якусь дівчинку. Супроводжує їх місячний зайчик Олелько. Що робитимемо, хлопці?
— Гм! Уже летять… — роздумливо мовив водяник Бульк. — Треба щось робити.
— Передусім треба нейтралізувати того місячного зайчика Олелька. Це головне, — сказав лісовик Трісь. — Інші нам до лампотури.
— Правильно! — кивнув Уу. — А як?
— Дуже просто, — сказав Бульк. — Хай твій Катастрофа надмухає сюди швиденько нічну хмару Чорнару. Вона затулить на небі місяць. І місячний зайчик зникне, як булька на воді.
— Правильно! — сказав Трісь.
— Чув, Катастрофо? — глянув угору Уу. — Давай виконуй, дорогий!
— Даю-у-у! — прогуло над верховіттям дерев. І за хвилину нічна хмара Чорнара вже гасила на небі зірки й насувалася на місяць. Мить — і темрява огорнула ліс.
— О! — зрадів Бульк. — Тепер і Олелько нам до лампотури! Хай прилітають банькаті з тією дівчинкою.
— Хай! — сказав Трісь. — Ми її трошки полякаємо. Га-га-га! Го-го-го! Гу-гу-гу!
— Тільки якщо ви думаєте, хлопці, що я тут довго стоятиму, ви помиляєтесь, — гукнула з неба хмара Чорнара. — Мене вже лоскоче-піддуває вітер Вітя. Ще трохи, і я не втримаюсь — відлечу.
— От уже той вітер Вітька! — з досадою сказав польовик Уу. — Ніяк не можу його укоськати. З Катастрофою жодних проблем. Вітрюган-хуліган, а слухається, як першокласник. Що загадаєш, те й зробить — трощить, ламає, перекидає… Одне слово — Катастрофа. А Вітька віялом помахує, у спеку прохолоду навіює, у негоду теплим подихом зігріває. А щоб дах з будинку зірвати, дерево зламати абощо — годі й думати. Непослух! Якщо капость яку й робить, то тільки в пику мені, на зло.
— Хлопці! — відчайдушно загукала згори Чорнара. — Швидше щось робіть, бо от-от виштовхає мене Вітька!
— Давай, Уу, лети мерщій до Гургура та його жінки! Оно вони за Чорнарою, як завжди, лаються, — сказав лісовик Трісь.
— Правильно! — булькнув голосно водяник Бульк. Польовик підскочив і злетів у небо.
За Чорнарою на брудних грозових хмаринах-перинах сиділи й лаялися грім Гургур Петрович та його дружина, блискавиця Блисьблись Іванівна. Товстун Гургур Петрович раз у раз бив себе здоровецькими кулачиськами по пузатому животі-барабані, а худюща нервова Блисьблись Іванівна хвиськала вогненним батогом.
— О! Ну чого ти знову вискочив?! — верещала вона. — Я ще не блиснула, а ти вже гуркочеш!
— Набридло! Набридло! Набридло! — бубонів він. — От кину тебе й повіюся світ за очі!
— Кому ти потрібен, балабон!
— Не хвилюйся! Онде мене вже кілька малих підприємств запрошували. У відділ реклами.
— Тьху! Комерсант пузатий!
(Продовження на наступній сторінці)